Телефоную другу, каже, що руки примерзають до автомата. Питаю, чи має одяг і чим помогти. Каже, що нічим, що все є, ну але просто мороз, чим ти тут поможеш.
От про це я власне і думаю, що чим тут поможеш. Але не часто тепер, і телефоную не часто, якось розмови про міністерства, портфелі, інсайди, обійми з новообраними депутатами, гаряче лате, хороший салат “і додайте кедрових горішків” – є речі важливіші, актуальніші, і, зрештою – приємніші.
Потім згадую місцевих, думаю, чи ще живі той син з мамою в Пісках. Вони там на лінії фронту просто жили, все прострілене, всі стіни, їсти нічого, але тоді був вересень, вони ще картоплю з городу викопану доїдали, за межі подвір’я і городу не виходили тоді вже як два місяці, бо всюди ж стріляють, балон газовий в них догорав, а нового ж ніхто не привезе. Це ж Піски. Я навіть рада, що в них там телевізора нема (тобто є, але нема світла), вони б побачили, що в новинах про них точно не згадають (ну не про них конкретно, а про тисячі таких, як вони). Якось я про це говорила у високих кабінетах адміністрації, там сказали, що це взагалі то відповідальність кабміну.
Не знаю, як ми всі переживемо цю зиму. От чесно, навіть не те, що вони, можливо більша частина таки якось виживе (при чому тут я говорю і про тих, хто по цей бік фронту, так і про тих, хто по той бік). Не знаю, як переживемо цю зиму ми – у теплі і комфорті, можливо навіть дехто з нас в Європі.
Бо втома, розумієте, всі втомилися від цих вічно поганих новин, я от їх ще й пишу і озвучую, я втомилась тим більше. Я втомилась, не та 90-річна бабця з 67-ми річним сином в Пісках, не мій друг зі своїм автоматом та гранатами в Щасті, не ті дві бабці – з 27-го і 30-го року, що живуть під обстрілами в “ДНР” на околиці Донецька.
Хоча насправді втома нікуди не дінеться, я про свою, а речі вже ніколи не будуть такими як були. Змінилось все – ландшафти в пам’яті, люди, що приходять в снах і навіть особисті стосунки між тобою та рідними людьми.
Скоро будуть зимові свята. Для мене Різдво – улюблене свято, відчуття чуда, що обов’язково має статись – це ще з дитинства. На це Різдво нам всім очевидно буде незручно – незручно за комфорт, тепло, пампушки, кутю, ми всі подумаємо про них. Але очевидно ненадовго.
Тому і власне не знаю, як ми вийдемо з цієї зими, і головне, якими.
