Наталія Костюк в один день втратила сина і онука, які обороняли Чернігів і загинули під Білогорівкою
Словами неможливо описати горе, що прийшло в родину Костюків із Чернігова. В один день війна забрала у них двох рідних людей. Олександрові був 41 рік. Його єдиному синові Дмитру – 20. Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, вони разом пішли в тероборону.
У складі 119-ї окремої бригади ТрО батько і син спочатку боронили рідний Чернігів, а потім пройшли курси й стали інструкторами. У грудні їхній батальйон став збиратися на Схід. Костюкам дали вибір: поїде або Олександр, або Дмитро. Та розділитися для них було немислимим. Тож на фронт поїхали обидва. Воювали під Білогорівкою на Луганщині. Там 20 березня батько і син прийняли свій останній бій.
Мати Олександра, 67-річна Наталія Костюк мешкає в мікрорайоні Стара Подусівка. До російського вторгнення Діма жив із нею. А Саша – по сусідству, з цивільною дружиною (з матір’ю Дмитра він давно розійшовся, хоча офіційно розлучений не був).
– Син вивчився в ПТУ на водія і майже все своє життя пропрацював за фахом. Десять років розвозив хліб на “Нашій булочці”. Згодом автобусами возив людей за кордон, працював шофером у Польщі. А незадовго до війни влаштувався на СТО, – розказує Наталія Федорівна – Онук же після школи вступив на заочне відділення Національного транспортного університету в Києві, а сам працював у ресторані. Спершу помічником кухаря а потім йому довірили і посаду кухаря В університеті Діма провчився рік і його призвали в армію. Потрапив у 101-шу бригаду охорони Генерального штабу, де свого часу служив і Саша. Повернувся з армії онук всього за три місяці до початку повномасштабного вторгнення. Відкрив “точку” з ремонту мобільних телефонів і комп’ютерів (лагодити електроніку його навчив батько), став працювати на себе. Хотів розвивати бізнес, та плани порушив напад росіі. Діма зразу ж заявив, що воюватиме. А Саша сказав йому: “Я тебе самого не відпущу. Підемо разом”.
І пішли — 24 лютого в тероборону. Із ними хотів піти і мій старший син Сергій (йому 46 років). Та хлопці впросили його зостатися вдома, наглядати за родиною. Під час боїв за Чернігів Саша з Дімою підвозили танкістам снаряду на передову, тримали оборону на Масанах, а потім поблизу ТЕЦ. Коли їх відпускали додому на ніч, падали стомлені на ліжко і спали. Хоч навкруги Подусівка аж дрижала від обстрілів. Бувало, онук приносив мішок рацій, мобілок і ремонтував. Бо серед бійців він найкраще розбирався в електроніці.
Про бої за місто Олександр і Дмитро рідним майже не розказували.
— Лише раз онук признався, що було дуже страшно, коли над Масанами кружляв російський Су-34. Діма тоді якраз був на даху п’ятиповерхівки, бійці почали палити по тому літаку з усього, що мали.
І таки збили. “Ревів він страшенно. Ще й здавалося, що прямо на мене падає”, – казав онук.
Після того випадку він посивів. Бійці ж тоді кинулися ловити льотчиків, які катапультувалися. Одного (пілота майора Красноярцева — Авт.) в полон узяла інша група, а того другого, котрий загинув (штурмана Криволапова Авт.), знайшов Саша з побратимом. Хотіли забрати собі як трофей його зброю, але їм не дозволили. Натомість командир подарував синові на пам ‘ять ножа-мачете, який був у штурмана. Діма ох і задоволений був, приніс його додому: «Бабусю. дивись, що ми заслужили!»
Після того як рашистів вибили з Чернігівщини, Олександр із сином пройшли спеціальну півторамісячну підготовку на одному з полігонів.
— Діма став інструктором зі зброї, а Саша – з тактики бою. Вони для бійців проводили практичні заняття і лекції. Онук якось розказував: «Ба, уявляєш, сиділи 50-річні мужики і слухали мене. Так приємно було».
Інструкторською роботою хлопці займалися, аж поки 12 грудня їхній батальйон не вирушив на Схід. Та нам Саша з Дімою не сказали, що їдуть не передову. Запевнили: «Нас перекидають на полігон під Черкаси».
— Саша навіть мені не признався. — приєднується до розмови Сергій — Та я по його очах зрозумів, що їдуть туди, де важкі бої.
— Я ж почала здогадатися, що вони на фронті, лише після того, як Саша з Дімою надіслали мені звідти свої фотографії, — продовжує Наталія Федорівна. – Написала Саші: «Синку, дуриш мене, під Черкасами немає такого степу». А він лише відповів «Ми нагодовані, тепло вдягнені. У нас усе в порядку».
На фото – Олександр Костюк зліва (тримає у руці печиво), Костюк-молодший – перший справа
На фото Олександр Костюк
– Остаточно ж зрозуміла, що вони на передовій, коли сусідка розповіла мені про свого племінника. Він у бою зазнав поранення, а вижив лише завдяки бійцям, які 50 метрів тягнули його під обстрілом. І вона сказала, що серед них був Саша Костюк. Тоді я й дізналася, що соколи мої на Луганщині під Білогорівкою. Після цього Діма не раз повторював: «Бабусю, не переживай за нас». Дзвонити мені вони намагалися щодня. Якщо не було змоги, то хоча б смайлики надсипали, щоб не хвилювалася. Уже на похороні побратими розказували, що Саша з Дімою, були немов заговорені від ворожих снарядів. Якось попали під мінометний обстріл. Дев’ять мін лягло біля їхніх позицій, і жодна їх не зачепила. А одна взагалі впала онукові під ноги, але не розірвалася. Вони тоді казали, що це їхній другий день народження. А за кілька днів загинули. Востаннє я говорила з ними 19 березня. Саша попередив: «Нас на тиждень перекидають на іншу позицію. Там зв’язку може не бути». Але я все одно писала їм. Та ці повідомлення так і лишилися непрочитаними.
– Що відомо про останній бій?
– Розказують, що того дня Діма мав іти в наряд з одним хлопцем, але Саша сказав, що не пустить їх самих, і пішов із ними. Там почався бій. Саша з Дімою билися до останнього. Але іх спершу накрили важкою зброєю (артилерією чи мінометами), а потім закидали гранатами Наскільки я зрозуміла, спочатку поранило онука — відірвало йому кисть і стопу. Видно, син з останніх сил зміг відтягнути його в окоп, посадив. Бо коли іх знайшли, то Діма сидів, а Саша лежав поряд. У сина була посічена осколками голова і зламана нога (мабуть, невдало стрибнув в окоп). Онук теж мав поранення в голову, але не критичне. Помер від крововтрати.
Після похорону моїй свасі наснився сон, у якому Саша ходив якимось лабіринтом і повторював: «Діма ще живий» Значить востаннє він бачив сина живим. Мені ж ні Саша, ні Діма ще не снилися.
— Перед трагедією у Вас були якісь погані передчуття?
— Я того дня, 20 березня, взагалі злягла. Мені зробилося так погано, а чому – не могла зрозуміти. Про те, що мої хлопці загинули дізналася 22 березня. Десь перед обідом у дворі собака загавкав. Дивлюсь у вікно – п’ятеро військових біля хвіртки. Подумала, може, старшому синові повістку принесли. Сергій вийшов до них. А тоді бачу — заходять у двір. У мене всередині все так і опустилося.
Завели мене в дім, накапали заспокійливого. Усе зрозуміла. Запитую: «Котрий?» А вони кажуть: «Обоє». Як стояла, так і посунулася. Не дай боже нікому таке пережити. У мене батько помер у 92 роки… Начебто й пожив, але так шкода його було. Чотири роки тому чоловіка не стало — онкологія. Теж горювала сильно. Однак того, що зараз зі мною коїться, не передати. Куди не гляну — все про Сашу і Діму нагадує. А як подумаю, що вони більше не зайдуть, не обнімуть… Пишаюся ними, й водночас так боляче на душі, що страх.
Батька і сина поховали 29 березня в Чернігові. Провести іх в останню путь прийшло сотні півтори людей; рідні, знайомі, друзі, побратими.
— Ховали аж на десятий день, бо зразу не могли забрати тіла. Рашисти кругом усе так обстрілювали, що не можна було підступитися. Зрештою ношами трохи відтягнули одного, потім другого. А тоді вивезли в Краматорськ. Звідти — у Дніпро, і лише потім у Чернігів. На похороні навіть побратими моїх хлопчиків не могли стримати сліз. Казали, що Саша був таким батьком, що і зубами витягнув би сина Землю б гриз, але врятував би його. Значить їх так затисли, що шансу він не мав. Син з онуком завжди були разом. Так удвох і пішли…
Днями Наталія Федорівна відбула сороковини по синові й онукові Справитися з подвійним горем їй допомагають рідні.
— Спершу невістка (дружина старшого сина) зі мною кілька днів пожила, зараз онуки – діти Сергія. Та й сам Серьожа постійно тут. Якби не рідні, то я б з розуму зійшла. Перші дні так ридала, що й голос пропав. Три дні не могла говорити. Хоча покійний Саша завжди казав. “Мамо, все треба приймати спокійно”. Так оце підійду до його фотографії, вибачусь: «Синку, не ображайся, але я не можу нічого вдіяти із собою”. І знову плачу. А в кімнату, де їхні речі лежать, я й досі не заходжу.
Раз якось примусила себе — треба було квіти полити. А там їхні військові рюкзаки. У мене у грудях так здавило. Насилу вийшла.
Загибель Героїв — болюча втрата і для їхніх побратимів.
— Я познайомився з ними ще в перші дні повномасштабното вторгнення. Ми потрапили в одне відділення. Саша з Дімою завжди були на позитиві і мали неймовірну мотивацію бити ворога, — розказує Дмитро із позивним Борода. — У малого був позивний Win що з англійської означає “Перемога”, а в його батька — Саїд. Тому ми називали їх саїдами. Вони ніколи не боялися за себе, якщо треба йшли вперед. При цьому не давали волі зайвим емоціям. Якось під час оборони Чернігова ми потрапили під черговий обстріл. Ми з Дімою і ще кількома бійцями встигли забігти в підвал, а Саня — ні. Заліг у ямі метрів за 100 від нас. То Дімка серед нас був найспокійніший, сказав: “Не переживайте за батька, йому тут кожна травинка допомагає”. Опинившись на фронті, батько із сином завжди чітко виконували поставлені задачі, хай як би важко не було. І мали лише одне прохання, — шоб іх не розлучали.
— Розкажіть, як вони загинули.
— На позиції були втрьох: Саша, Діма та один нзцгвардієць. Я так розумію, під час бою їх почали “глушити” засобами радіоелектронної боротьби. Тому вони, мабуть, відправили нацгвардійця по підмогу, а самі стали відбиватися .Росіяни використали свою звичну тактику: попереду випустили “м’ясо” (зеків і мобіків), а спецура пішла в обхід. Почали закидати позиції гранатами. Костюки відбивалися з усіх сил — знищили вісьмох окупантів. Саша ще якось зумів передати по рації: “Нас беруть!” Туди направилася наша група, відпрацювала по росіянах. У результаті позицію втримали… Тіла Героїв відтягнули з окопу метрів на 350, але тривав бій, був сильний обстріл. Тому Сашу вдалося вивезти лише вночі, а Діму- аж за добу. Дуже шкода їх. Не дожили до відводу батальйону якихось 10 днів…
Командування 119-ї бригади тероборони Чернігівщини підготувало подання на посмертне нагородження Дмитра і Олександра Костюків державною нагородою.
Документи зараз на розгляді в Києві. І ми віримо, що там патріотизм і мужність наших Героїв оццінять високо.
Джерело: газета “Гарт” від 04.05.2023, Олексій ПРИЩЕПА