Мати з Чернігівщини в один день втратила сина та онука

Наталія Костюк в один день втратила сина і онука, які обороняли Чернігів і загинули під Білогорівкою

Словами неможливо описати горе, що прийшло в родину Костюків із Чернігова. В один день війна забрала у них двох рідних людей. Олександрові був 41 рік. Йо­го єдиному синові Дмитру – 20. Коли почалося повномасштабне російське втор­гнення, вони разом пішли в тероборону.

У складі 119-ї окремої бригади ТрО батько і син спочатку боронили рідний Чернігів, а потім пройшли курси й стали інструкторами. У грудні їхній батальйон став збиратися на Схід. Костюкам дали вибір: поїде або Олександр, або Дмитро. Та розділитися для них було немислимим. Тож на фронт поїхали обидва. Воювали під Білогорівкою на Луганщині. Там 20 березня батько і син прийняли свій останній бій.

Мати Олександра, 67-річна Наталія Костюк мешкає в мікрорайоні Стара Подусівка. До російського вторгнення Діма жив із нею. А Саша – по сусідству, з цивільною дружиною (з матір’ю Дмитра він давно розійшовся, хоча офіційно розлучений не був).

– Син вивчився в ПТУ на водія і майже все своє життя пропрацював за фахом. Десять років розвозив хліб на “Нашій булочці”. Згодом автобусами возив людей за кордон, працював шофером у Польщі. А незадовго до війни влаштувався на СТО, – розказує Наталія Федорівна – Онук же після школи вступив на заочне відділення Національного транспортного універси­тету в Києві, а сам працював у ресторані. Спершу помічником кухаря а потім йому довірили і посаду кухаря В університеті Діма провчився рік і його призвали в армію. Потрапив у 101-шу бригаду охорони Генерального штабу, де свого часу служив і Саша. Повернувся з армії онук всього за три місяці до початку повномасштабного вторгнення. Відкрив “точку” з ремонту мобільних телефонів і комп’ютерів (лагоди­ти електроніку його навчив батько), став працювати на себе. Хотів розвивати бізнес, та плани порушив напад росіі. Діма зразу ж заявив, що воюватиме. А Саша сказав йому: “Я тебе самого не відпущу. Підемо разом”.

І пішли — 24 лютого в тероборону. Із ними хотів піти і мій старший син Сергій (йому 46 ро­ків). Та хлопці впросили його зоста­тися вдома, наглядати за родиною. Під час боїв за Чернігів Саша з Дімою підвозили танкістам снаряду на передову, тримали оборону на Масанах, а потім поблизу ТЕЦ. Ко­ли їх відпускали додому на ніч, па­дали стомлені на ліжко і спали. Хоч навкруги Подусівка аж дрижала від обстрілів. Бувало, онук приносив мішок рацій, мобілок і ремонтував. Бо серед бійців він найкраще роз­бирався в електроніці.

Про бої за місто Олександр і Дмитро рідним майже не розказу­вали.

— Лише раз онук признався, що було дуже страшно, коли над Масанами кружляв російський Су-34. Діма тоді якраз був на даху п’ятиповерхівки, бійці почали пали­ти по тому літаку з усього, що мали.

І таки збили. “Ревів він страшенно. Ще й здавалося, що прямо на ме­не падає”, – казав онук.

Після то­го випадку він посивів. Бійці ж тоді кинулися ловити льотчиків, які катапультувалися. Одного (пілота ма­йора Красноярцева — Авт.) в по­лон узяла інша група, а того друго­го, котрий загинув (штурмана Криволапова Авт.), знайшов Саша з побратимом. Хотіли забрати со­бі як трофей його зброю, але їм не дозволили. Натомість командир подарував синові на пам ‘ять ножа-мачете, який був у штурмана. Діма ох і задоволений був, приніс його до­дому: «Бабусю. дивись, що ми за­служили!»

Після того як рашистів вибили з Чернігівщини, Олександр із сином пройшли спеціальну півторамісяч­ну підготовку на одному з полігонів.

— Діма став інструктором зі зброї, а Саша – з тактики бою. Во­ни для бійців проводили практичні заняття і лекції. Онук якось розка­зував: «Ба, уявляєш, сиділи 50-річні мужики і слухали мене. Так приєм­но було».

Інструкторською роботою хлопці займалися, аж поки 12 груд­ня їхній батальйон не вирушив на Схід. Та нам Саша з Дімою не сказали, що їдуть не передову. Запев­нили: «Нас перекидають на полігон під Черкаси».

— Саша навіть мені не признав­ся. — приєднується до розмови Сергій — Та я по його очах зрозумів, що їдуть туди, де важкі бої.

— Я ж почала здогадатися, що вони на фронті, лише після то­го, як Саша з Дімою надіслали ме­ні звідти свої фотографії, — про­довжує Наталія Федорівна. – На­писала Саші: «Синку, дуриш мене, під Черкасами немає такого сте­пу». А він лише відповів «Ми нагодовані, тепло вдягнені. У нас усе в порядку».

На фото – Олександр Костюк зліва (тримає у руці печиво), Костюк-молодший – перший справа

На фото Олександр Костюк

– Остаточно ж зрозуміла, що вони на передовій, коли сусід­ка розповіла мені про свого пле­мінника. Він у бою зазнав пора­нення, а вижив лише завдяки бій­цям, які 50 метрів тягнули його під обстрілом. І вона сказала, що се­ред них був Саша Костюк. Тоді я й дізналася, що соколи мої на Луганщині під Білогорівкою. Піс­ля цього Діма не раз повторював: «Бабусю, не переживай за нас». Дзвонити мені вони намагалися щодня. Якщо не було змоги, то хо­ча б смайлики надсипали, щоб не хвилювалася. Уже на похороні по­братими розказували, що Саша з Дімою, були немов заговорені від ворожих снарядів. Якось попали під мінометний обстріл. Дев’ять мін лягло біля їхніх позицій, і жодна їх не зачепила. А одна взагалі впа­ла онукові під ноги, але не розі­рвалася. Вони тоді казали, що це їхній другий день народження. А за кілька днів загинули. Востан­нє я говорила з ними 19 березня. Саша попередив: «Нас на тиждень перекидають на іншу позицію. Там зв’язку може не бути». Але я все одно писала їм. Та ці повідомлен­ня так і лишилися непрочитаними.

– Що відомо про останній бій?

– Розказують, що того дня Ді­ма мав іти в наряд з одним хлоп­цем, але Саша сказав, що не пус­тить їх самих, і пішов із ними. Там почався бій. Саша з Дімою били­ся до останнього. Але іх спершу накрили важкою зброєю (артиле­рією чи мінометами), а потім заки­дали гранатами Наскільки я зро­зуміла, спочатку поранило онука — відірвало йому кисть і стопу. Видно, син з останніх сил зміг від­тягнути його в окоп, посадив. Бо коли іх знайшли, то Діма си­дів, а Саша лежав поряд. У си­на була посічена осколками голо­ва і зламана нога (мабуть, невдало стрибнув в окоп). Онук теж мав по­ранення в голову, але не критич­не. Помер від крововтрати.

Після похорону моїй свасі наснився сон, у якому Саша ходив якимось ла­біринтом і повторював: «Діма ще живий» Значить востаннє він бачив сина живим. Мені ж ні Саша, ні Діма ще не снилися.

— Перед трагедією у Вас бу­ли якісь погані передчуття?

— Я того дня, 20 березня, вза­галі злягла. Мені зробилося так погано, а чому – не могла зрозу­міти. Про те, що мої хлопці заги­нули дізналася 22 березня. Десь перед обідом у дворі собака за­гавкав. Дивлюсь у вікно – п’ятеро військових біля хвіртки. Подумала, може, старшому синові повістку принесли. Сергій вийшов до них. А тоді бачу — заходять у двір. У ме­не всередині все так і опустило­ся.

Завели мене в дім, накапали заспокійливого. Усе зрозуміла. Запитую: «Котрий?» А вони ка­жуть: «Обоє». Як стояла, так і по­сунулася. Не дай боже нікому таке пережити. У мене батько помер у 92 роки… Начебто й пожив, але так шкода його було. Чотири роки то­му чоловіка не стало — онкологія. Теж горювала сильно. Однак того, що зараз зі мною коїться, не передати. Куди не гляну — все про Са­шу і Діму нагадує. А як подумаю, що вони більше не зайдуть, не об­німуть… Пишаюся ними, й водно­час так боляче на душі, що страх.

Батька і сина поховали 29 бе­резня в Чернігові. Провести іх в останню путь прийшло сотні півто­ри людей; рідні, знайомі, друзі, по­братими.

— Ховали аж на десятий день, бо зразу не могли забрати тіла. Рашисти кругом усе так обстрілю­вали, що не можна було підступитися. Зрештою ношами трохи від­тягнули одного, потім другого. А тоді вивезли в Краматорськ. Звід­ти — у Дніпро, і лише потім у Черні­гів. На похороні навіть побратими моїх хлопчиків не могли стримати сліз. Казали, що Саша був таким батьком, що і зубами витягнув би сина Землю б гриз, але вря­тував би його. Значить їх так за­тисли, що шансу він не мав. Син з онуком завжди були разом. Так удвох і пішли…

Днями Наталія Федорівна від­була сороковини по синові й ону­кові Справитися з подвійним го­рем їй допомагають рідні.

— Спершу невістка (дружина старшого сина) зі мною кілька днів пожила, зараз онуки – діти Сергія. Та й сам Серьожа постійно тут. Як­би не рідні, то я б з розуму зійшла. Перші дні так ридала, що й голос пропав. Три дні не могла говори­ти. Хоча покійний Саша завжди ка­зав. “Мамо, все треба приймати спокійно”. Так оце підійду до йо­го фотографії, вибачусь: «Синку, не ображайся, але я не можу нічо­го вдіяти із собою”. І знову плачу. А в кімнату, де їхні речі лежать, я й досі не заходжу.

Раз якось приму­сила себе — треба було квіти по­лити. А там їхні військові рюкзаки. У мене у грудях так здавило. Насилу вийшла.

Загибель Героїв — болюча втрата і для їхніх побратимів.

— Я познайомився з ними ще в перші дні повномасштабното вторгнення. Ми потрапили в одне відділення. Саша з Дімою завжди були на позитиві і мали неймовір­ну мотивацію бити ворога, — роз­казує Дмитро із позивним Боро­да. — У малого був позивний Win що з англійської означає “Перемо­га”, а в його батька — Саїд. Тому ми називали їх саїдами. Вони ніколи не боялися за себе, якщо треба йшли вперед. При цьому не да­вали волі зайвим емоціям. Якось під час оборони Чернігова ми по­трапили під черговий обстріл. Ми з Дімою і ще кількома бійцями встигли забігти в підвал, а Саня — ні. Заліг у ямі метрів за 100 від нас. То Дімка серед нас був найспокійніший, сказав: “Не переживай­те за батька, йому тут кожна тра­винка допомагає”. Опинившись на фронті, батько із сином завжди чітко виконували поставлені задачі, хай як би важко не було. І мали лише одне прохання, — шоб іх не розлучали.

— Розкажіть, як вони загину­ли.

— На позиції були втрьох: Са­ша, Діма та один нзцгвардієць. Я так розумію, під час бою їх поча­ли “глушити” засобами радіоелек­тронної боротьби. Тому вони, ма­буть, відправили нацгвардійця по підмогу, а самі стали відбиватися .Росіяни використали свою звич­ну тактику: попереду випустили “м’ясо” (зеків і мобіків), а спе­цура пішла в обхід. Почали закидати позиції гранатами. Костюки відбивалися з усіх сил — зни­щили вісьмох окупантів. Саша ще якось зумів передати по рації: “Нас беруть!” Туди направилася наша група, відпрацювала по росіянах. У результаті позицію втрима­ли… Тіла Героїв відтягнули з окопу метрів на 350, але тривав бій, був сильний обстріл. Тому Сашу вда­лося вивезти лише вночі, а Діму- аж за добу. Дуже шкода їх. Не до­жили до відводу батальйону яки­хось 10 днів…

Командування 119-ї бригади тероборони Чернігівщини підго­тувало подання на посмертне нагородження Дмитра і Олександра Костюків державною нагородою.

Документи зараз на розгляді в Києві. І ми віримо, що там патріотизм і мужність наших Героїв оццінять високо.

Джерело: газета “Гарт” від 04.05.2023, Олексій ПРИЩЕПА