Вадим, 21 рік. Приїхав з Володимира-Волинського, коли вбили перших з “Небесної Сотні”. «До партій я не належу, просто я проти оцього бидляцького режиму. Я – муляр. Зимою практично без роботи. А літом, весною – заробляю. Був у мене вибір, або у Білорусь поїхати на заробітки, або на Майдан. Що я міг вибрати?!
Мене дуже вразила людська жорстокість. Як ми відходили з Грушевського, я побачив саморобний намет, там літній чоловік сидів, років 60-65 йому було. Увірвались туди спочатку внутрішні війська,а потім бійці «беркуту». 5-7 здорових чоловіків били цю людину кийками. А той був повністю у цивільному одязі. Навіть не знаю, чи вижив він. Бо били страшно. Зі мною журналістка піднялася на барикаду, вийшов офіцер старший і почав їй руками показувати сексуальні натяки, казав «малая, иди сюда»…»
Вадим брав активну участь у останніх штурмах, стояв на передовій. «Паніка була страшна, штовхались усі. Мені бронік вже на Майдані розірвали, і синець поставили випадково уже свої. Я підряд 3 рази газів ковтнув, отримав хімічні опіки легень. Очі чомусь дуже боявся промивати, ще одна жінка медик казала: «ты под пули не боялся идти, а боишься,чтоб тебе глаза прокапали». Ми розуміли, що якщо здамо Майдан – кінець. Усе під руки йшло, я навіть кійок залізний викинув..і за каміння узявся…
Я готовий куди завгодно йти, хоч у Крим, хоч у Харків. Нам давали час на роздуми, хто не готовий може їхати до дому, але я тут лишився.
Батько у мене помер, коли я служив у армії. А мама в мене – віруюча російської православної церкви. Вона вважає, що жінки, що тут чай розносять – повії. А ми усі – бандити і неонацисти. Вона від мене відмовилась.
Сказала, коли я сюди їхати збирався, що краще б вона у 92му році зробила аборт, або щоб мені руки повідривало, чи осліпило. Я до неї не повернуся. Хай там кажуть, що матір є матір, але після такого…..я в неї на світ не просився, щоб вона мене народжувала!! У мене є бабуся – до неї і поїду.»…
