Майор Павло Матіяш, один із захисників Маріуполя, який виконав наказ вищого військового керівництва в травні 2022 року та вийшов у полон заради збереження життя українських воїнів, провів у неволі три роки. Про пережите він розповів, зауваживши, що виживав у полоні «пліч-о-пліч із Богом». Медслужба ДПСУ повідомила, що нині офіцер продовжує службу як заступник начальника одного з відомчих медзакладів Держприкордонслужби.
Після здачі в полон Павла Матіяша разом з іншими військовими спочатку привезли до Оленівки. За його словами, умови там нагадували сталінські табори, а поводження росіян – «примітивних катів з далекого минулого». Після вбивства полонених азовців він зрозумів, що неволя буде дуже важкою, але, як згодом визнав, слово «важкою» виявилося надто м’яким порівняно з тим, що довелося витримати.
З Оленівки українських військових три дні везли у вантажівці до борисоглєбської зони особливого режиму. Руки й ноги їм перемотали скотчем і не дозволяли скористатися вбиральнею. Після прибуття полонених змусили роздягнутися та розподілили по камерах без доступу сонячного світла. Першим серйозним випробуванням став холод. Щоб зігрітися, бійці ставали колом, щільно притулялися один до одного й по черзі займали місце в центрі, де було тепліше.
Ще одним інструментом тиску став голод. За словами Павла Матіяша, тюремна адміністрація навмисно видавала різні порції: комусь тонкий шматок хліба, комусь грубший, комусь повну миску, а комусь менше половини. Так росіяни намагалися посварити полонених між собою. Натомість українські воїни збирали все разом і ділили порівну, хоча й після цього залишалися голодними. Вони збирали крихти хліба зі столу, а, ковтаючи тюремну баланду, уявляли, що сидять у ресторані й їдять справжні українські страви, що психологічно допомагало триматися.
До холоду й голоду додавалися методи психологічного тиску. Полоненим забороняли сидіти чи спиратися, постійно повторювали, що України вже немає і що українські воїни нікому не потрібні. Щодня їм пропонували російське громадянство та погрожували стратою різними способами. Павло Матіяш згадує, що це було одним із найважчих випробувань і що він навіть позаздрив ув’язненим, які хоча б знають свій строк. Водночас полонені намагалися вловлювати будь-які звуки, які могли свідчити про підготовку до обміну, наприклад, коли десь накручували скотч. Це давало їм надію, що Україна жива і бореться.
Найстрашнішим, за словами майора, було щоденне фізичне насильство. Полонених били «заради годиться», «заради забави» та з «креативом». На прогулянку їх змушували ставати один за одним, зчіплюватися й на напівзігнутих ногах рухатися «змійкою», як потяг із вагонами. Під час цього їх принижували й били, а найбільше діставалося останньому в строю, який ледве витримував до кінця. Щоб вижити, українські воїни запровадили «чергу справедливості»: кожен мав по черзі ставати в кінець колони, беручи на себе найважчі удари заради побратимів. Якщо хтось після допитів почувався зле, його місце займав наступний у списку.
У 2025 році Павла Матіяша обміняли. Після повернення він міг звільнитися з війська, однак вирішив продовжити службу й нині працює заступником начальника відомчого медичного закладу Держприкордонслужби. Офіцер зізнається, що трирічний полон досі дається взнаки. Він каже, що йому важко пояснити людям, чому так тішать елементарні речі: сонце, можливість присісти, їжа на столі. Для нього це свято, тоді як для інших – буденність.
Окремо майор наголошує на своїй вірі. За його словами, Бог для нього не лише Отець Небесний, а й той, з ким він три роки «пліч-о-пліч виживав у полоні» і завдяки кому, в більшій мірі, залишився живим та повернувся додому.
