Телефон задзвонив не вчасно. Я як раз розраховувалася в аптеці, а він дзвонять і дзвонять десь в надрах сумки. Виловивши його на дотик з дна, я почула схвильований голос подруги:
— Привіт! Слухай, ти ще не здала квартиру?
— Ні поки що.
— Відмінно! Сем хоче зняти її. Пам ” ятаєш Сема?
— Звичайно. Такий…
— Та він нормальний! Що ти придираешься? Чистюля і акуратист – мрія будь квартирної господині. Не засне, поки все по поличках не розкладе.
— Ось це мене і…
— Так! Ти заміж за нього виходиш, а здаєш квартиру! Він запитував саме про твою і сказавши, що заплатити скільки скажеш. Просто зустрінься з ним і всі.
Гроші, гроші, гроші… Перед очима, як у коміксі, намалювався великий мішок з жирним знаком долара посередині, а поруч з ним – худій, довгий Сем з орлиним профілем і холодним поглядом хижого птаха.
Сем – дивний тип. У школі займався спортивною стрільбою, а після призову в армію потрапив в Чечню і, за чутками, ставши снайпером. У деяких це чомусь викликало таку повагу, ніби він був розвідником. А для мене снайпер – тієї ж кілер: безпристрасний, підступний вбивця. Так і розвідник, якщо розібратися, тієї ж шпигун, тільки наш. Суть одна. Кім зараз працює Сем, ніхто не знав. Але подруга запевняла, що він класний хлопець з пристойної сім’ї і в дитинстві навіть грав на скрипці. Так, звичайно, іноді Сем здається трохи зворушений, але це, стверджувала подруга, від транквілізаторів, на яких він періодично сидить. Просто депресія у хлопця. У кого її не буває від такої-то життя?
Гроші мені були потрібні. Навіть дуже. Я здавала хорошу квартиру в центрі міста, яка дісталася мені після десяти років невдалого шлюбу, а сама знімала «однушку» на околиці і кожну копієчку відкладала на лікування сина в Німеччині. За сто п’ятдесят тисяч євро німці обіцяли зробити операцію і поставити його на ноги. Наші ж лікарі скептично розводили руками і нічого не гарантували. Хребет – справа тонка…
Я погодилася на зустріч. Нехай Сем і дивний хлопець, але зараз не до примх. Попередні мешканці з’єднання їхали тиждень тому, і квартира була порожня. А це для мене – справжня катастрофа.
Рівно о п’ятій годині вечора пролунав дзвінок у двері. Сем, незворушний, спокійний і відсторонений, як прибулець з потойбічного світу, просканував мене поглядом і переступивши поріг, вносячи з собою запах прохолодної свіжості.
— Ти красива сьогодні. Гарне плаття. Мені подобається малюнок в клітку.
Це замість привітання. Навіть не посміхнувся. Голос рівний, як у робота. Сьогодні я красива! А вчора потвора була, чи що? Проходячи повз мене вглиб квартири, він крижаними пальцями торкнувся мого плеча, підчепив недоречно вибилося з-під сукні бретельку ліфчика і повернувши її на місце. Невихований педант! Хіба так чинять з малознайомими жінками?
Я пішла за ним, дивлячись в чорній, коротко стрижений потилицю. Сем пройшов у вітальню і зупинився перед великим панорамним вікном. Так. За цей вид з вісімнадцятого поверху добре платять: внизу місто як на долоні, а на рівні очей літають птахи. Забувши про мене, Сем, худій, мовчазний і нерухомий, як манекен, довго дивився в далечінь.
Хвилина. Дві. Очікування і тиша ставали нестерпними. Де ж ти, сусідський хлопчисько, третій рік терзающий піаніно і нерви сусідів? Хоч б потренькал що-небудь – все краще, ніж ця мертва тиша.
— Надовго ти хочеш зняти квартиру? – я порушила мовчання.
Сем різко повернувся до мене.
— У тобі є сейф?
Ми спілкувалися на різних хвилях.
— Сейф? – розгубилася я і нарешті звернула увагу на невеликий шкіряний рюкзак, важко висів у нього в руці.
— Так, сейф.
— Там. — Я вказала пальцем на вбудований в стінку металевий ящик, і серце моє відчуло недобре.
Сем підійшов до сейфа
— Який код?
Я назвала дату народження сіна.
Не дивлячись на мене, а лише повернувши голову в мою сторону, він єхидно скривив рот.
— Ти не вийдеш?
Я кивнула і поспішно прибрала з кімнати на кухню. Боже, що за дивний тип!
Раптом він маніяк чи вбивця? Чи грабіжник? Що він там ховає? Я налила в склянку холодної води і села чекати, коли він покличе мене. За вікном пролетіла і каркнула ворона. Тільки її зараз і не вистачало! Десь там, внизу було життя – по вулицях ходили живі, нормальні, теплі люди. А я, замурована тут, точно в склепі, сиділа зі склянкою в руці, і було незрозуміло: чи то вода леденит мої холодні від хвилювання пальці, то вони самі охолоджують воду.
Через кілька хвилин Сем безшумно з’єднання явився в кухні. Немов привид матеріалізувався з повітря. Від несподіванки я поперхнулася водою і закашлялася.
— Вибач, не хотів налякати. Ось плата за три місяці.
Він виклав на стіл купюри. Ого, скільки! Я жадібно перерахувала їх очима. Дванадцять штук у п’ятсот євро – це ж цілих шість тисяч! Ніколи я не отримувала таких грошів. Навіть за три місяці. Спокуса взяти їх був великий, але…
— Тут занадто багато, – почула я свій сів голос. Чорт, а раптом він просто помилився і зараз забере частину грошей?
— Ти не могла б приїхати завтра вранці?
Його ідіотська манера ігнорувати мої репліки дратувала, але за шість тисяч я готова була це стерпіти.
— Навіщо? – поцікавилася я.
— Завтра дізнаєшся.
— Ти прям як Челентано. – Я вирішила розрядити гнітючу атмосферу і мило посміхнулася.
— Причому тут Челентано?
— Ну в тому фільмі, пам ” ятаєш? Він каже Орнеллу Муті: «Знаєш, як заінтригувати?» «Як?» – запитує вона. «Завтра скажу», – відповідає Челентано.
— Смішно, – хмикнув Сем. – Ні, я не бачив цей фільм.
Авжеж. Пожартувала. Розрядила. Посміялися.
— Так навіщо мені приходити? – знову запитала я.
— Я не можу зараз сказати. Завтра все дізнаєшся. Тільки обов’язково приходь. Це дуже важливо.
— Кому?
— Тобі й мені. У десять. Домовилися?
— Добре. — Я недбало знизала плечима, радіючи про себе завершенню зустрічі і потай сподіваючись як-небудь скасувати завтрашній візит. Щось дійсно важливе він може повідомити мені і по телефону.
Я сполоснула склянку, взяла гроші і попрямувала до виходу. Боковим зором побачила, як Сем взявши склянку, насухо протерти його рушником і поставивши на місце в шафу. Ну й тип!
Біля дверей я згадала, що не віддала йому ключі. Дістала їх з сумочки і, тримаючи за брелок, похитала зв’язку язкою.
— Розберешся, який від чого?
Разом з ключами Сем взявши мою руку і утримав в своїй. Пальці у нього були сухі і чіпкі, а очі – темні і без проблиску світла. Дивишся в них, точно в прірву, і страшно стає. Він стояв так близько, що я відчувала запах його м’яким ятної жуйки, і вдивлявся в мене так пильно, ніби хотів проникнути всередину. Все-таки він виразно дивний тип.
— Будь ласка, обіцяй, що прийдеш завтра.
— Прийду, – сказала я і подумала, що, напевно, дійсно краще прийти. Або прямо зараз повернути гроші і не зв’язуватися з ним більше ніколи.
Він відпустив мою руку, і я з полегшенням вислизнула за двері.
Спускаючись у ліфті, я поступово приходила в себе, але, тільки вийшовши з під’їзду, і почувши, як за спиною важко ухнула металеві двері, відчула повернення до життя. Ніби з тягучою павутини ледве вибралася. Літній вітерець прокотився теплом по плечах, трохи піднявши поділ сукні і розвіяв, забравши облог від зустрічі. Гроші, що лежали в сумочці, хоч і гріли душу, але вже не радували так сильно.
Обов’язковість – основна моя риса. Тому наступним вранці рівно о десятій я дзвонила в сталеву двері квартири. Сем не відкривав. По мобільному він теж не відповідав. Простоявши так кілька хвилин і гніваючись, що вплуталася незрозуміло на що, я відкрила двері запасними ключами і, готуючись, що зараз із спальні випурхне яка-небудь дівчина, загорнута в рушник, неголосно покликала:
— Се-їм?
Але ніхто не выпархивал і не відповідав. У квартирі не було ні звуку. Тут я остаточно розлютилася. Що це за справи? Рішуче пройшла в кімнату. Що за ідіотська жарт? На тлі довгого панорамного вікна стояло крісло, а в ньому, спиною до мене, сидів Сем. Голова його була неприродне закинута назад і вбік. Крісло і кілім завбачливо застелені целофаном. Він що, вирішив мене розіграти? Жартик якраз в його стилі. На тремтячих ногах я з острахом підійшла до крісла, щосили сподіваючись, що вісь зараз він злякає мене, скаже «гав» і розсміється. Я сама так сто раз лякала дівчат у дитячому садку.
Але Се не сказавши «гав» і не розсміявся. Тому що він був мертвий. Застрелився. Чи його вбили. Пістолет лежав біля ніг. Мене замутило, кімната повільно поплив по колу, і я мало не влучила в липці місиво, стекшее на целофан. Чортів акуратист! Чорт, чорт, чорт! Навіщо він це зробив?! Я позадкувала, натрапила на інше крісло і впала в нього. Треба терміново дзвонити в поліцію. Чортові дамські сумочки! У них навіть телефон не знайдеш. Я витрусила вміст на журнальний столик і тут помітила, що лежить на ньому записку. Написана рівним, розбірливим почерком, вона тряслася в моїх руках, і я насилу читала:
«Доброго ранку, Тетяно!
Сподіваюся, ти прийшла вчасно і зараз читаєш мою записку.
У сейфі лежати:
1) сто п’ятдесят тисяч євро (будь ласка, візьми їх);
2) заповіт, згідно з яким я залишаю ці гроші на лікування твого сіна;
3) записка, яка підтверджує, що я покінчив життя самогубством (вона знадобиться для слідства і винна зняти підозри)
4) розпорядження, як мене поховати (гроші на похорон і косметичний ремонт, якщо все-таки щось забруднилася, я вчора залишив тобі в якості передоплати);
5) медичний висновок про мою хворобу.
Прошу всіх пробачити мені. Залишайтеся з світом. Без мене він буде краще.
Самуїл Гольдман».
Потім я довго чекала на поліцію. За стіною сусідський хлопчик старанно і монотонно грав гами на піаніно. Я розгойдувалася в такт і уявляла собі маленького чорнявого Самуїла, старанно виводить такі ж гами на скрипці, то свого сина без милиць та інвалідної коляски.
«До-ре-мі-фа-соль»… Сусідський хлопчисько не довів гаму до кінця і голосно грюкнув кришкою – видно, йому набридло грати. І в цій порожній тиші у мене нарешті потекли сльози, залишаючи на записці невеликі розпливчасті кола, схожі на ноти обірваної гами.
Ще ніколи я не здавала квартиру так дорого.
