«Релігія належить до природи людини», – таку думку висловив кардинал Жан-Луї Торан, Президент Папської Ради з питань міжрелігійного діалогу, під час своєї доповіді, виголошеної на початку серпня під час літнього дискусійного табору в містечку Пассо-дель-Тонале, що в італійських Альпах. Пропонуємо вам підсумок його роздумів.
У багатьох виникає запитання, чи держави зможуть гарантувати безпеку суспільства та захист довкілля. У цьому контексті постає запитання про те, чи в цьому світі можливо вірити в Бога і чи можна вірити в людину?
Насправді, ми спостерігаємо повний парадокс. З одного боку, живемо у світі техніки, який визнає тільки те, що є корисним, з іншого боку – це світ, в якому культурний і релігійний плюралізм, витіснення релігії у приватну сферу та недостатнє передавання цінностей та моделей, посприяли тому, що питання віри і трансцендентності знову вийшли на перший план. Незважаючи на те, що релігійна практика, принаймні, у західних суспільствах, занепадає, дедалі більше зростає усвідомлення того, що без релігії неможливо зрозуміти сьогоднішній світ.
Через непевність, що торкається нашого життя – вистачить подумати про теперішні великі й малі війни, забруднення довкілля, фінансову кризу – чоловіки й жінки цього покоління знову ставлять собі запитання щодо сенсу життя та смерті. Багато молодих людей почуваються розгубленими перед фактом того, що чудові наукові досягнення сучасності можуть привести до страшних наслідків, якщо їх погано контролювати і неправильно скерувати.
Людина – це єдине сотворінням, наділене свідомістю – здатністю міркувати про свою долю, про сенс життя і смерті. І саме це відрізняє людину від тварини і рослинного царства. Релігія не є конкретним моментом в історії. Вона належить до природи людини, для якої завжди важливе значення мають три основних запитання, на які вказав Іммануїл Кант: «Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу сподіватися?»
Про ці прагнення людини йдеться у преамбулі до декларації Другого Ватиканського Собору «Nostra Aetate», присвяченої міжрелігійному діалогові: «Люди очікують від різних релігій відповіді на невирішені загадки людського становища, які і сьогодні глибоко зворушують людське серце: природа людини, сенс і мета нашого життя, добро і гріх, походження і сенс страждання, шлях до досягнення справжнього щастя, смерть».
Виключити релігію з людського розуму означає покалічити людину, створену на образ Бога. Віра – це факт вірування в Бога або в догму з глибокою прихильністю духа і серця, що породжує впевненість. Розум, натомість, – це здатність добре обдумувати та робити судження про дійсність. Співставлення цих двох слів, розуму та віри, можна тлумачити, як узгодження, або як протиставлення.
Існують два можливі джерела людського знання: розум і віра. Але це дві різні дійсності. Своїм розумом людина здатна пізнати Бога як Творця (Конституція “Dei Filius” ПВатиканського Собору), тоді як віра дає інший спосіб пізнання, тобто, приймає об’явлення. Це Бог відкриває Себе, а не людина шукає Бога. Ось чому християнство – це не релігійність, а об’явлення. Віра, отже, є джерелом знань, але в інший спосіб. Оскільки вона ставиться понад розум, не повинно бути ніяких розбіжностей між вірою та розумом, тому що Сам Бог відкриває таємниці та передає віру, а також вливає у людський дух світло розуму.
Тому, не можна стверджувати, що наука принципово протистоїть вірі. Можемо сказати, що віра, яка, одночасно, є зустріччю і звіщенням, доходить до людини, яка, природно прагне до Бога. Але потрібно уникати двох крайнощів: перша – це фідеїзм, що означає релігію на основі емоцій, а другий – раціоналізм, який стверджує, що достовірними є лише науково раціональні та доведені дійсності.
Можемо сказати, що пізнання Бога не є результатом математичного рівняння, бо в такому випадку ми були б примушені вірити. Паскаль вказує, що «Бог дав людині достатньо світла, щоб вірити в Нього і достатньо тіні, щоб не бути змушеними повірити». Йдеться про проблему свободи людини перед Богом.
Світ техніки, в якому ми живемо, віддалив людину від її духовного виміру. Людина відчуває себе могутньою і робить все для того, щоб самостійно себе творити. Ефективність і прибуток замінили пошук істини. Наука, відокремлена від християнства, стає смертельним даром, тому що може бути використана для цілей, які не збігаються із справжнім служінням людству.
Ми повинні пишатися нашою вірою, бо вона дає людям майбутнє. Ми, християни, пізнали любов і прощення, і не можемо затримувати тільки для себе світло, яке нас просвіщає. Ми зобов’язані нести його кожному, і, зокрема, людям у безнадії. Для цього ми повинні бути духовно підготовленими, а тому, наступною вимогою після того, щоб пишатися тим, що ми є християнами, приймаючи велич таїнства, є вміти пояснити рації своєї віри.
У плюралістичному суспільстві, в якому ми живемо, виникає необхідність міжрелігійного діалогу, який завжди починається з визнання власної віри, уникаючи синкретизму. Це передбачає, що ми повинні володіти релігійною культурою, яка дозволяє нам діалогувати у вірі. Ми повинні піти далі, ніж уроки катехизму з дитинства. Викликає подив, коли доводиться бачити, що великі лідери, здавалось би підготовлені і освічені люди, є неосвіченими з точки зору релігії, часто представляючи дитяче бачення віри.
Третя необхідність чи вимога полягає в тому, щоб переживати Церкву, як сопричастя. Скандали, зрада християнських цінностей, ніколи не зможуть приховати силу милосердя. Подумаймо лишень про працю монахинь у країнах третього та четвертого світу. Не потрібно скаржитися, а, натомість, розпочати місію. Ми не повинні нав’язувати, а пропонувати Бога, в Якого віримо, Який нас обдарував двома величними дарами: розумом, щоб розуміти, і серцем, щоб любити. Не думаймо, що сучасні люди не цікавляться Богом. Ісуса Христа не можна уникнути. Христа можна зустріти через Церкву. Пошук Бога і готовність Його слухати залишаються сьогодні основою справжньої й автентичної культури.
Свою доповідь кардинал Жан-Луї Торан, Президент Папської Ради з питань міжрелігійного діалогу, завершив риторичним запитанням, та відповіддю: «Яким же буде наш внесок у завтрашній світ? Чи надихатимемо ми інших, чи будемо простими супутниками? Важко відповісти, але я особисто переконаний в тому, що християнство, яке ніколи не було таким універсальним, як сьогодні, зуміє використати нагоди, дані глобалізацією, що сама в собі є позитивною, що за допомогою нових слів та ініціатив запропонувати новизну та особливість християнства. Християнство – це не думка, а факт: Бог став людиною. Церква і надалі спонукатиме “розсіяну” людину цього століття замислюватися про своє покликання та необхідність будувати світ, в якому панує справедливість і мир».
