Рекомендується до прочитання всім мамам і тим, хто коли-небудь планує це чудо!
Вчора в кафе я витягла груди, а прибрати назад забула. Погляди відвідувачів я з гордістю приписала кучерявому малятку на моїх руках. І тільки розрахувавшись і вийшовши на вулицю, виявила свою ганьбу. Але голі груди, гніздо на голові і капці на різні ноги — це не найстрашніше. Найстрашніше — це пісня з мультфільму «Мама для мамонтеняти». Ось де справжня зброя масового ураження. Варто мені почути її вступний програш, як починають литися сльози з очей абсолютно безконтрольно.
Але крім мамонтеняти є й інші серйозні приводи поревіти. Побут годуючої жінки складається суцільно з серйозних приводів. Мій чоловік сподівався, що вакханалія почуттів закінчиться з народженням дитини, але, на жаль, після пологів вона тільки посилилася. Однак моєї провини тут немає. У всьому винен гормон пролактин. Я так і кажу, відірвавшись ненадовго від кидка кухонних табуреток і екстатичних ридань: «Всі питання до пролактину!»
Моя мама дзвонить кожен день і радить мені більше відпочивати. У відповідь на мої скарги на безсонні ночі вона каже, що сама не спить, тому що думає про трагедію апостола Петра. Потім вона запитує, як там сюсі-пусечка, і просить її фото. Адже доїхати від «Сухаревського» до «Китай-міста», щоб подивитися на пусю-сюсечку, для моєї мами порівняно з подоланням міжгалактичного простору у два мільйони світлових років. Вона з категорії сучасних бабусь — молодих, вільних і необтяжених онуками.
Скажу чесно, мені і самій далеко до ідеального материнства. На курсах нам акуратно натякали, що у немовлят в день близько двадцяти «попісів» і «покаків». Але ті, що вони відбуваються одночасно, ніхто навіть не заїкнувся. А зригування взагалі виявилися приємним сюрпризом. Якщо ще сюди додати годування, носіння стовпчиком, заколисування і боротьбу з коліками, то залишається лише кілька годин на сон. І то не мій, а немовля. Одного разу ми гуляли з чоловіком, я побачила потрійну коляску і, подумки склавши кількість «попісів» і «покаків», жахнулася: «Дивись, яке горе у людей — одразу троє!»
Втім, моє життя було б не таке болісне і безпросвітне, якщо б не Вірочка, моя подруга по фейсбуку. Вірочка — теж мама, яка годує, але її пролактин веде себе інтелігентно, а по ідеально чистій кухні літають лише аромати свіжої випічки і любовні флюїди. Її сімейні фото в стрічці можуть запросто увігнати в жорстоку депресію навіть британську королівську сім’я ю. Що вже говорити про такі жертви пролактину, як я. Само собою, у Вірочки ніякого гнізда. Її волосся завжди укладене, а на обличчі легкий макіяж. А сльози лиє вона тільки від щастя, отримавши в подарунок чергову діамантову дрібничку.
Вірочка — мій кумир. Кожен вечір я лягаю спати з твердим наміром зайнятися з ранку собою: помити голову і підстригти нігті. Але через пару-трійку тижнів моя рішучість потихеньку сходить на нівець. У дитини ріжуться зубки, і вона весь час «висить на сисі», як бультер’єр. У підсумку я пристосувалася. Нігті, виявляється, за пару місяців сточуються самі. А в душ можна заскакувати на кілька секунд щодня. Щоранку я швиденько споліскую яку-небудь частину тіла, і до кінця місяця вся чиста.
У Вірочки, ясно, ніяких «сись» і ніхто на них не висить. Її бюст — це гордість і предмет фетиша. Вона повільно і чуттєво миється в душі. І навіть якщо їй доводиться зціджувати, то робить вона це настільки сексуально, що молоковідсмоктувач в її руці покривається потом. Я теж покриваюся потом, але не від еротизму, а від того, що мала, вирішивши перекусити, рве на мені кофту в годину пік у метро, і я б’юся з нею під гнівними поглядами пасажирів метрополітену. На жаль, ця частина тіла мені більше не належить, а є сімейним надбанням, як холодильник, автомобіль або іпотека.
Пару років тому мені було простіше уявити себе членом угруповання «Аль-Каїда», ніж співтовариства «Щасливий животик». Однак життя вносить свої корективи. Після пологів я пустилася у всі тяжкі і, крім «Животика», вступила ще у дві групи: «Мій шилопоп» і «Солодкий малишонок». Тепер я годинами туплю в фейсбуці, розглядаючи дитячі попрілості, і сперечаюся до посиніння з іншими матусями, що першим вводити в якості прикорму: яблуко або морквину. Будучи прихильником морквини, я півночі пишу уїдливі коментарі прихильницям яблучка і продовжую з ними лаятися, навіть заплющивши очі. Чоловік радий, що наші овочеві баталії — віртуальні, а то, каже, дійшло б до різанини.
Якщо раніше в моїй голові жила ціла бібліотека, то зараз там тільки «тілі-бом, тілі-бом, загорівся кицин дім» і «я люблю свою коника, причешу їй шерсть гладко». Я забула всі розумні слова, Шопенгауер безнадійно перепутался з Хайдеггером, але зате тепер я бездоганно імітую котика, півника й корівку. Нещодавно в одній держустанові мене попросили написати прізвище і поставити дату, і я раптом з жахом зрозуміла, що пам’ятаю тільки прізвище дільничного педіатра, а своє геть забула (вже не кажучи про те, яке сьогодні число і місяць). Я намалювала хрестик і мило посміхнулася.
— Нічого страшного, — заспокоїв мене вдома чоловік, — ти годуєш! Потерпи ще рік.
— Рік?! Ну вже ні! З мене вистачить!
Я рішуче заявила, що відтепер мої груди — виключно ерогенна зона, ну, або в крайньому випадку символ родючості! Але ближче до обіду дівчинка вчепилася в символ родючості і влаштувала такий рев, що довелося терміново повертатися в колишній образ «сісі на двох ногах». Моя мама-художниця сказала, що це неподобство і що груди даніа жінці, щоб малювати її на великих полотнах, а для банального насичення немовлят існує «Веселий молочник». Тут я подумала, що взагалі-то непогано, що між «Сухаревським» і «Китай-містом» відстань у два мільйони світлових років, але вголос нічого не сказала.
Проте, якщо з Вірочкою у мене ще є надія позмагатися — хоча б у літрах надоєного молока, то з її півторарічним сином Бальтазаром — ніякої. Бальтазар — німий докір для всієї нашої родини. По-перше, він їсть кашу, немов маленький лорд Фаунтлерой. По-друге, знає напам’ять «Муху-цокотуху», тоді як ми з нашою малою досі б’ємося над складним філософським питанням: як говорить собачка? — і поки, на жаль, його не вирішили. Але найголовніше те, що Бальтазар з народження управляється з горщиком навіть краще, ніж ми з чоловіком, разом узяті. Таке відчуття, що цей дивовижний хлопчик на ньому і народився.
Зробивши справу, Бальтазар гордо обносить гостей, демонструючи їм вміст горщика. За етикетом треба заглядати туди і хвалити. Найбільше захоплюється Вірочка. Вона просить Бальтазара обнести гостей по іншому колу і при цьому робить черговий блискучий фоторепортаж для фейсбуку і інстаграма. Я не ставлю «лайк» горщика, так як просто вмираю від заздрості. Моїй родині абсолютно нічим похвалитися перед гостями. Наш горщик досі невинно чистий. І в черговий раз виявивши, що малятко промазала, я розумію, що за Бальтазаром нам не наздогнати ніколи.
Само собою, ми цілий рік зі сльозами і криками вирощуємо один-єдиний зуб, тоді як у Бальтазара зубі з’являються як гриби після дощу: прокинувся — а зуби вже у три ряди. У свої рік і два місяці він вже їсть біфштекс з кров’ю ножем і виделкою, поки ми намагаємося впоратися з рідким пюре з кабачка. Після обіду весь кабачок виявляється на наших з малятком головах. І навіть чомусь на голові у нашого тата, який все годування нервово курити на балконі. Може, кабачок — це заразно і передається повітряно-крапельним шляхом? Зустрівши мене на вулиці, сусідка несподівано хвалить мою укладку. Я з подивом чіпаю волосся і червонію до самого «гнізда» — я забула змити кабачок! А адже він був в меню ще минулого тижня!
Найбільше мене вражає Вірочкине насичене сексуальне життя. Кожен вечір вони з чоловіком п’ють ігристе вино, дивляться Тінто Брасса і цілуються, поки Бальтазар, крекчучи, сам висаджується на горезвісний горщик, а потім йде в дитячу читати собі казку на ніч. З тих пір як народилася наша донька, у нас з чоловіком був лише короткий сплеск статевої активності: кілька тижнів ми повзали слідом за дитинкою, побоюючись, що вона вдариться об підлогу підборіддям. Але потім ручки у неї зміцніли, вона поповзла впевненіше, і з активним статевим життям ми зав’язали.
Я здуру поділилася з Вірочкою, що найсолодший секс тепер у мене трапляється з сирокопченою ковбасою, коли я ганебно жру її вночі біля холодильника. Вирішивши підбадьорити наше інтимне життя, вона порадила еротичний фільм, який, за її твердженням, і мертвого підніме. Через два місяці стало ясно, що мертві набагато жвавіші годуючих. Щоранку я клялася чоловікові, що сьогодні ми влаштуємо відеоперегляд і секс-вечірку. Але ближче до ночі рішучість випаровувалася, в сон хилило пекельно. Я навіть пропонувала поставити будильник і хоча б годинку подрімати перед оргією. Але будильник, мабуть, був несправний, тому що ми знаходили себе вже вранці — упереміш з дітьми і собаками — в химерних позах, які Тінто Брасу і не снилися.
Тоді ми вирішили ознайомитися з фільмом хоча б на швидкій перемотці, поки по черзі втрясаєм доньку на нічний сон. Було так смішно, що ми кілька разів будили її своїм сміхом. Але потім я втомилася від миготіння фігур на екрані і безперервних стогонів, ніби героїв фільму мучать страшні коліки. Прокинулася я тільки на фінальному гортанному «ов» і з силою розліпила очі — рот героїні був вимазаний чимось білим. «Зригнула», — подумала я і на автоматі потягнулася за серветками. Але потім зрозуміла, що це фільм, мені стало смішно, і я смикнула чоловіка за рукав. Той навіть не відреагував. Сидів, гад, в солодкому тумані, впершись очима в екран, і навіть не повернувши голови в мій бік. Я штовхнула його посильніше, він храпнув і повалився на бік.
Через пару років я віддам свою дитину в садок. Там вона співуче навчиться є сопляти, плюватися, ідіотськи мукати і, трохи що, кричати з виряченими очима: «Йди!» Нас, звичайно ж, відвідають всі види грві і грз, а також воші, кліщі і глисти, і ми будемо проганяти їх всій родині і навіть сусідам, до яких вони напевно перебіжать. Моя мама буде говорити, що у мене від худорлявості стирчить ніс і я схожа на Гоголя, але, на жаль, не талантом, і що худа корова ще не газель. А чоловік після чергової безсонної ночі буде сумно запитувати: «Коли ж це скінчиться?!» Ніколи! Спочатку коліки, потім зуби, а потім статеве дозрівання.
Я впевнена в одному: Вірочка так і буде сяяти безтурботною посмішкою з блакитної стрічки фейсбуку, мій недосяжний ідеал і дороговказ у світі божевільного материнства.
- Поділитися в Facebook
