Єдина ниточка, що зв’язує Росію і Україну, порвалася

В кінці липня я їздив у Харків. Одне з найсильніших вражень — Україна остаточно відривається від Росії.

Моя мама, наполовину російська, наполовину єврейка, привезена в Україну в десятирічному віці, ніколи не говорила по-українськи, дивуватися тільки україномовні канали. Інтелігенція говорить лише про українські книги, фільми, новини.

І втратила інтерес до російської культури, до російських письменників, фільмів, театральних постановок. І не тільки перестала розуміти контекст російського культурного, ліберального дискурсу, який завжди був загальним, але стала сприймати його як ворожий, імперський, а кращих російських письменників та журналістів як носіїв імперської ідеї. Вісь про це, власне, великий текст.

“Про ліберальної імперськості (не по Чубайсу)”

Був такий анекдот радянських часів. Йдуть українець і росіянин на дорозі. Раптом бачать: гаманець лежить! -Ну, Іване, як будемо ділити порівну? -Ні, Петре, по-братськи!

Старші Люди розуміють, що в анекдоті обігравалася радянський дискурс міжнаціональних відносин: “братська дружба народів”, “братський український народ”, “російський народ — старший брат в сім’ї братніх радянських народів” і т. д. Вісь анекдот і протиставляв дільба порівну поділу “по-братськи”, коли старший брат забирає собі “старшу” частку.

Здавалося б, незалежність, здобута в 1991 році, повинна була покласти край цим відносинам старшого і “молодших” братів. І в значній мірі так і було. Але в деяких областях вони зберігалися до останнього часу.

Як ви думаєте, в якій області відносини “старшого брата” з українськими побратимами зберігалися довше? Б ‘ юся об заклад, що не здогадаєтеся! Промисловість? Фінанси? Економіка? Армія? Саме в цих областях ми намагалися домінувати, держава допомагала тиснути “братський народ”, викручуючи руки, укладати кабальні договори.

Альо ні, мова йде про культуру. Саме в галузі культури ми до недавнього часу в Україні зберігали статус “старшого брата”. Здається, що це звучить дико! Адже саме російська інтелігенція осмеивала радянський дискурс “старшого брата”, боролася і співчувала українським побратимам і щиро співчувала. І тім не менше, саме в культурі найдовше зберігалася домінуюче наше становище в Україні. Звичайно, ніхто і ніколи, ні в Росії, ні в Україні, не називав російську культуру і російських побратимів “старшими”, альо об’єднання єктивно положення було саме таке.

Завдяки подібності мови і перемешанности населення, завдяки найтіснішим зв’язків, порвати які ніхто не наважувався, завдяки силі російськомовної культури, Україна залишалася в орбіті російської культури довше інших. І це, звичайно, і збагачувало, і заважало, не давало розвиватися національної культури.

Культура радянська була формально багатонаціональна, але в реальності це було розвиток передусім російської культури, вырабатывавшейся представниками різних народів, що населяють країну, з різними голосами, контекстами, запахами, відтінками, місцевими особливостями. І все це було замішано на великій російській культурі xix – поч. двадцятого століття. Носіями і творцями цієї культури були вихідці з різних місць і республік, московські і харківські, одеські та мінські, казахські і іркутські.

Навіть коли письменник писав на своїй мові, як Чингіз Айтматов або Василь Биков, їх романи і повісті ставали фактами нашої загальної російської культури, а вони самі — її представниками. І ми припускали, що так буде завжди, ми вважали, що російська мова — для того, щоб об’єднувати нас всіх в єдине величезне культурне простір, не для домінування, а для вільного спілкування та життя. І з його допомогою можна буде залікувати ці рани і подолати проблеми, які виникають між різними країнами. Ми вважали, що російська культура, і інтелігенція як її носій, завжди будуть здатні почути і зрозуміти іншу культуру, тому що ми в хорошому сенсі слова інтернаціональні. Зараз би сказали: космополітичні.

Мабуть, ми помилялися. Багато років тому мій батько розповідав про розмови в таборі з прибалтійськими десидентами-націоналістами. У них був вкрай критичний погляд на цю “інтернаціональну” широту російської інтелігенції. Виявилося, що вони бачать російського інтелігента як такого ж імперіаліста, як і російська влада. І це стосувалося навіть їх російськомовних, російськокультурних солагерников.

Наприклад, у розмовах вони чули: “після звільнення країна буде перетворена на нових вільних засадах, і вільні народи увійдуть до неї на добровільній основі” і т. д. Литовці запитували: “Так з якого дива ви думаєте, що ми хочемо разом з вами боротися за свободу вашої країни? і чому ви заздалегідь думаєте, що ми захочемо входити до її складу на будь-який, самої вільної основі? Ваші слова показують, що, навіть будучи російськими лібералами, ві, в першу чергу є імперської інтелігенцією”.

Здавалося б, це так здорово: вільні народи у вільній країні. А литовці та естонці говорили: залиште нас у спокої, ми просто хочемо жити у своїй країні. Спочатку своя країна і повна незалежність, а потім ми вирішимо, як нам в ній жити, і вже у всякому разі, без вас.

Я це слухав передачу батька і розумом розумів, але в душі все одно вважав, що це ж так здорово: всім звільнитися і всім заново об’єднання єднатися і жити в одній вільній країні.

Ще довго після розвалу СРСР українська інтелігенція читала, насамперед, російську літературу, знала російські фільми і дивилася на світ очима російських публіцистів. Томилася, намагаючись сформувати свій національний погляд на світ, може бути, хтось знає чудовий роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшего” (так), але, за рідкісним винятком, залишалася в орбіті російської культури і… не відчувала себе при цьому “зрадниками”. На дворі був новий світ, ліберальний, багатонаціональний, тому було природно спілкуватися на мові, на якому зручно спілкуватися, читати тих, кого цінуєш, фільми дивитися ті, які хороші, а акторів любити за їх гру і т. д.

Звичайно, йшли процеси формування національної культури, альо ці паростки були маленькі і слабкі. Ринок не був готовий оплачувати ні українську літературу в скільки-небудь широкому масштабі, ні українську кіноіндустрію. Талановиті хлопці переїздили до Москви, в Європу і Америку, роботу шукали в Москві, Європі та інших місцях і містах. Українські літератори, співаки, актори працювали на ентузіазмі, намагаючись бути одночасно і національними і перекладними, а це значить, космополитичными. Перспективи української культури були хороші, але у віддаленому майбутньому.

Через 23 роки після розпаду СРСР, Росія запустила процес, який зробить Україну не тільки формально політично незалежною державою, але, що значно важливіше, культурно автономним від Росії. Навіть більш автономним, ніж сьогодні є Латвія чи Естонія.

Єдина ниточка, що зв’язку язує сьогодні Росію та Україну майже порвалася. Українці перестали цікавитися російськими справами, російською культурою, російською політикою, за винятком двох тем: Донбас і Крим. Українці сприймають російську культуру і російськомовних як агресорів. А живуть в країні-агресора — як вільних чи невільних пособників. Навіть наш інтерес до українських справ, навіть наше бажання привезти кілька нових книг сприймається як прагнення імперії. Українці, як виявляється, готові обійтися своїми письменниками, акторами, театрами, навіть фільмами. Навіть ті, хто орієнтувався на російську культуру, зараз не сприймає сучасних російських письменників як своїх друзів.

Наші ліберальні почуття і наше співчуття українцям вже не цікаво. Ми для них, якщо не загарбники, то представники імперії. Агресивної імперії, культурно експансіоністської імперії. Ще рік тому хтось з моїх харківських друзів хотів з’єднання їздити в Москву, в Ленінграді-Санкт-Петербург або послати дитину подивитися місто, сходити на виставку або в театр. У цей приїзд до рідного Харкова я вже не чув ні про які культурних візитах.

Ми робимо різкі заяви і вважаємо, що демонструємо свою опозиційність і лібералізм. А українці слухають і не чують чи чують щось зовсім інше, іноді прямо протилежне.

За подіями в Україні я стежу, в тому числі, і по соціальним мережам. Серед різних думок часто доводиться читати і дуже різкі висловлювання українців щодо російської ліберальної інтелігенції. Я звичайно розумію, що саме зачіпає авторів, іноді співчуваю обурення, але дуже часто мені заважає чи є через край емоційна хвиля.

Альо окремі висловлювання зачіпають і сильно. Одне з таких висловлювань я почув по каналу “Еспрессо” 30 липня цього року, коли гостював вдома в рідному Харкові. Два знакових людини для сучасної України, критик і ведучий Микола Княжицький і письменниця, публіцист Оксана Забужко, спочатку презирливо вилаяли російську інтелігенцію, а як приклад привели письменницю Людмилу Улицьку, вже, звичайно, не останню негодяйку.

Я розлютився: “Навіщо кусати нам грудей годувальниці нашої? бо зубки прорізалися?”. (А. С. Пушкін, Лист до К. Ф. Рилєєву від 25 січня 1825 р.) Кого ще, крім російських лібералів, ви знаєте, хто співчуває вам в цій паскудной ситуації на Донбасі?

І раптом я зрозумів: а їм не потрібно наше, ліберальне, інтелігентська співчуття. Вони його в труні бачили.

Вісь уривок з бесіди Людмили Улицької з Дмитром Биковим, про який йшла мова на українському каналі.

Улицька відповідає на запитання із залу, що для неї означає Крим:

“Я в останній раз була там 4-5 років тому. Це було ще до, ну, як би українське. Крим був українським. І я повинна Вам сказати, що мені це зараз абсолютно все одно. Я обожнюю Крим, він мій, він Волошина, він мій, і мені все одно, яка паршива влада буде там сидіти, мені абсолютно все одно.

У Криму є свої проблеми, і головна проблема Криму— вода. Це земля, на якій немає води. Та влада, яка подбати, щоб Крим не висох і не згинув, я її і буду вітати. Поки що я не бачу ні у тієї, ні у іншої наміри зберегти цю землю.

Тому, я Крим дуже люблю, останній мій приїзд туди був для мене дуже болісний, тому що я була тією людиною, який плакав на автобусній зупинці, коли в перший раз почув там татарську мову. Сестри моєї бабусі розповідали мені, як виселяли татар, частина моєї родини з Криму. тому для мене це було дуже драматично, коли я побачила, що так восхищавшие мене поверталися татари виявилися такими ж варварами по відношенню до Криму, принаймні те, що я побачила. Тому що смороду забетонували повністю, знищили річку, забетонували обидва береги, поставили там жахливі такі бетонні палаци без жодного дерева. Я йшла з боку набережної під Алчиком до цього місця, і я вже плакала по дорозі, тому що я побачила, що єдиний зелений шмат, це залишок ділянки Ніни Костянтинівни Бруні, будинок ще цей зберігся. Це було єдине зелене місце, альо половина ділянки була відрізана, і татарський старовинний наливна колодязь, який був внизу її ділянки, він був захоплений татарами, забитий камінням, забетонований і на цьому місці ну, щось побудовано. І від цього, я до сих пір не можу пережити. Тому, абсолютно все одно, які варвари протистояти, абсолютно все одно. Я дуже люблю Крим, і я б вітав будь-яку владу, яка б цю землю рятувала”. (“Література про мене. Людмила Улицька”. Бесіда Дм. Бикова з Людмилою Улицької. Лекторій “Пряма мова”. 10.03.17. Розшифровка моя.—А. А.)

Висловилася сміливо, різко, як і належить російській лібералові і художнику. Чутливо і білі. І так добре виражена наша ліберальна нелюбов до будь-якої “паршивої влади”. І наша любов до великої традиції і великої культури, і наше співчуття до страждали і наше презирливе неприйняття варварства, від кого б воно не виходило, нехай навіть від тих самих “постраждалих”.

А вісь, як її зрозуміли двоє ліберально налаштованих і національно орієнтованих, нашими ж зусиллями, українські інтелектуали.

“Микола Княжицький: -Колись ми знали, що таке російська інтелігенція, коли-то ми знали, але зараз її не існує. Я, наприклад, коли читаю таких людей, яких считают такими лібералами і прихильниками України… Вісь наприклад, була розмова Улицької з Биковим, і коли вона розповідає про Крим, і начебто все логічно і правильно. І потім вона каже, що Крим і при українській владі був ніяким, і зараз, а кримські татари — це взагалі жах, тому що вони нічого не здатні побудувати, то постає питання…

Оксана Забужко: -Я люблю росіян за такий безпосередній зворушливий расизм, який вони демонструють як маленька дитина голу попку, взагалі навіть не розуміючи, наскільки це непристойно взагалі в будь-якому цивілізованому дискурсі для письменника таке сказати вголос, при цьому письменника орієнтується на Європу, який щиро вважає себе продуктом європейської культури. І тут так сказати, що українські татари, вони, розумієте, таке лайно. Ну, хлопці, ну ви або хрестик зніміть, або труси, як в тому анекдоті, надіньте”. (ТК “Еспресо”, ток-шоу “Княжицький” від 30.07.17. Текст бесіди дано в моєму перекладі.—А. А.)

Звичайно, Княжицький сплутав. Улицька не говорила, що татари “нічого не можуть побудувати”, зовсім навпаки. Можуть, але їх споруди — це споруди варварів, не “лайна”, нехай і коров’як ячого, а варварів. Є різниця.

Звичайно, і Княжицький, і Зобужко погано формулюють свої думки і їх висловів бракує точності. Ні про яке расизм у Улицької і мови бути не може. Ті варварство, про який вона говорити і яке не розбирає ні своїх коренів, ні своєї культури, ні своєї користі, — поширене у всіх народів, подивіться на “реконструйовані” московські будинку і забудову історичних місць. Це варварське прояв вирвалася на свободу ініціативи, шалених грошей і розуміння того, “як треба жити”.

Княжицький і його співрозмовниця, хоча і відчули, альо не сформулювали, ті, що в словах Улицької було. А була саме імперськість в її ліберальному переломленні: неразличении своєї “паршивої влади” від чужої, в зневажливому відношенні до “всякої паршивої влади”, готовність поговорити з позиції високої культури про “варварство” кримських татар.

Здавалося б, що тут такого, вона ж лає владу!

Справа в тому, що вона лає “всяку владу”. І зовсім недавно українські інтелектуали до цих слів поставилися б з повним співчуттям. А сьогодні, як колись прибалтійські націоналісти, вони готові повторювати: “Нічого, після всього, що сталося, міркувати про нашу владу. Ви спочатку дайте нам побудувати свою державу, ві спочатку перестаньте лізти до нас зі своїми дружбами і спілками, а потім ми будемо вирішувати, паршива у нас влада або не паршива. Самі, без вас”.

А контекст “добровільно приєднаного” Новини робить висловлювання Улицької просто непристойно диким.

Ніхто в сучасній Європі, крім прихильників Марі ле Пен, не зрозумів бі фрази: мені все одно, яка паршива владу в Криму, а головне, щоб у Криму була вода. Будь-який європеєць розуміє, що подібне бридливе байдужість до “знехтуваним” політичним реаліям: кордонів, наприклад, — це шлях до нових конфліктів і воєн. Тім більше, що будь-яка людина знає: вода в Крим йшла з Дніпра.

З висот російської культури, дійсно, високої культури — в деяких випадках індивідуальне будівництво в Криму, в тому числі будівництво будинків кримськими татарами — це варварство.

Альо ці люди повернулися на свою землю. Після діяв 50 років варварського заборони селитися в Криму і реального геноциду 1944 року. І щоб вісь так, з болем у серці, з висоти культури оцінювати як “варварство” ті, що смороду роблять зі своєї річкою, з своїм колодязем — так, для цього треба мати сміливість російського ліберала.

Слова Улицької: це мій Крим, це Крим Волошина — означає тільки одне: імперськість сидить у нас дуже міцно. Для російської культурної людини, ліберала Крим — це частина російської імперії, ми його захопили у турків разом з усім вмістом, з караїмами і татарами, ми його “освоїли”, насамперед “культурно”, і ми його реальні спадкоємці і господарі. Ми — це духовні нащадки Пушкіна і Волошина, і Крім того — “мій”, і ваш, звичайно, і всіх інших народів, якщо ви готові разом зі мною” зберігати пам’ять і культуру.

Українцям і татарам від цих псевдоромантических відчувань нудно, вони відповідають: це просто наша земля. Віддайте! А що ми зробимо з нашою землею, що ми вирішимо самі, тому що це — наша земля! Не “культурний простір”, не “культурна спадщина”, не “тендітна екосистема”, а наша земля.

Вісь ще чудовий приклад ліберального зарозумілості. На цей раз, це розповідь Євгенії Альбац на “Ехо Москви” про відвідування України і про ті, як їй відмовилися надати зняту і оплачену машину і навіть повернули гроші, порівняно великі за скромним українськими мірками.

“Євгенія Альбац: -Так, я їздила, природно, на машині, я це роблю скрізь. І у мене була замовлена машина в компанії “SIXT”. Це компанія, по-моєму, зі штаб-квартирою в Німеччині. І наперед оплачена. Тому що, ну, досвідчені туристи знають, що в Європі скрізь треба машину заздалегідь замовляти і платити не в місці перебування, а по інтернету – це значно дешевше (там великі знижки). Ну, я, природно, це зробила.

Альо вісь там, значить, начальницю з Києва на прізвище Кащенко (мовець прізвище така), Ольга Кащенко – чомусь її не влаштували ніякі права, які я дала. Я дала російські права з латиницею, я дала американські права, за яким я їжджу по всьому світі, теж не влаштували. Загалом, нічого не влаштувало.

Вісь це було таке класичне: “Ну, ми тобі зараз з твоїм російським паспортом і єврейським прізвищем покажемо”.

А. Соломін: -А в цьому були ознаки шовінізму? Ну, я маю на увазі, чому ви нікого такий висновок, що це саме тому, що ви росіянка?

Е. Альбац: -Тому що ніякого іншого підстави відмовитися від приблизно 600 доларів, заздалегідь виплачених… мої Речі вже лежали в цій машині. Не було ніяких підстав, щоб відмовляти мені в машині. Я перейшла дорогу, і в компанії “Avis” срентовала машину. Вісь, це було буквально через годину. Було ще 2 або 3, де я могла це зробити. Вісь, рівно там же. Там все підійшло: всі мої права – всі підійшли, всім мої кредитні картки – всі підійшли. І мій паспорт як-то, загалом, теж підійшов.

І знаєте, вісь це з серії: або треба визнати, що в компанії “SIXT” в Києві і в Одесі працюють божевільні, яким не потрібні гроші. Тоді я не розумію, чому їх німецькі господарі їх не виженуть? Або має бути якийсь мотив. Це моє припущення, моя спекуляція.

Так ось, це був єдиний випадок за все моє подорож по Україні, щоб хтось висловив незадоволення з приводу того, що… Я підкреслено весь час говорила: “Я з Москви, я говорю тільки по-російськи” – щоб хтось негативно відреагував на згадку, що я з Москви, або на мій російську мову”. (“Особлива думка” з Євгенією Альбац, “Ехо Москви”, 1.08.17. Розшифровка — радіостанції)

Російський ліберал, смілива жінка, яка видавала хороший незалежний журнал, заявляє, приїхавши до Києва: “Я з Москви, я говорю тільки по-російськи”. І дивується, що в одній конторі якась тітка менеджер не дала їй машину.

Але в даному випадку у російського ліберала, крім того, що він — імперське творіння від голови до п’єр ят, ще й знесло дах, проявилася імперська манія величі. Вона, бачте, з Москви, і вона, бачте, “тільки по-російськи”, у всякому разі, так вона сама описує. Ні тобі “вибачте, по-українськи не кажу”, ні тобі хоча б просто промовчати.

Альо ж гарне ж хотіла сказати: я до вас приїхала з Москви! я не злякалася приїхати! Я приїхала, бо тут мої корені! я вам співчуваю! І вісь я тут! я готова проїхати по вашій Україні і хочу зрозуміти і правдиво розповісти, що тут у Вас відбувається!

А якась українська тітка не зрозуміла цієї самовідданості. Може, телевізор дивиться, де кожен день повідомляють, що хтось загинув (вже більше десяти тисяч), може хтось у неї самої поранений або убитий, а, може, і правда — гидка.

Російський ліберал на висновки не поскупилася: по-перше, в українки “говорящая фамилия” — Кащенко (і про що “говорити” прізвище? Вона з родини відомого лікаря? або вона у розумі подвинутая?); друга — вона шовинистка; третє — антисемитка; четверте — дивно, що німецькі господарі її не виганяють (треба повідомити, щоб розібралися?).

Ну, і не праві українці, які, послухавши КРАЩИХ російських лібералів, роблять висновок: -А немає російської інтелігенції! Раніше була, а тепер немає.

І сказати тут нічого. Крім того, що дай їм Бог розвитку своєї культури, своєї мови, щоб не плутатися у визначеннях, щоб бути точними і зрозумілими. Щоб українська культура зажила повноцінним, повнокровним життям.

А нам дай мудрості і часу, щоб засвоїти викладає нам уроки. І що б не йшлося тут чи де-небудь, ми, російські ліберали і російська інтелігенція, — є. І в Росії немає іншого світу, крім російської інтелігенції, насамперед ліберальної інтелігенції, який готовий був би ці уроки осмислювати і робити висновки.

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

19 − five =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh