Ось і почалося…
Ротація. Як ми чекаємо повернення додому!
Ти вже знаєш дату. Точніше-припустиму дату виводу. Держиш її в собі. Навіть з хлопцями намагаєшся не обговорювати це,тому що боїшся почути-*Не факт*.
Потім знімаєш хлопців з постів. Один. Другий….П*ятий. Слава Богу. Всі живі. Всі на Базі. Ніч перед маршем. На базі спокійно. Тут не стріляють. Дзвониш додому. Кажеш,що ВСЕ(!) Скоро буду. З друзями з гражданки,чомусь нема бажання спілкуватися. Одне. Одне! Почути голос коханої. Почути і порадіти з нею. За себе. За нас. За всіх.
Погрузка на єшалон. День. Другий. Нерви як струна. Сідаєш не в вагон. В трофейну биту-перебиту *Газельку*.
Поруч друг. Друг,який і тут не залишає. Їдемо обдуваємі вітром. На станціях, сідаєш на платформу. Вдихаєш повітря на повні груди. Дома воно не таке.
Рідніше. Дивишся на зоряне небо. І ось…
Вокзал. Зустріч БАТу. Багато рідних зустрічають моїх Братів. Радість. Відчуваєш себе Героєм.
Скоріше. Скоріше подзвонити коханій і сказати,що я дома.
Потім день-два тупого бухалова.Дім.Кохана…І нехай весь світ зачекає.
Здається, що все!Тепер вже вдома. Що ще потрібно? Відіспатись. Відмитись. Віджертись). Наговоритись. Нагулятись. На…..
Проходить тиждень як ти вдома. І ти починаєш розуміти,що дім твій залишився ТАМ!
Там, де Брати. Там,де стріляють.Де гинуть. Там,де спиш в сирих бліндажах. Там, де плече друга поруч. Там, де замість коханої, обіймаєш у ві сні свій кулемет.
Прокидаєшся ночами. І пітнієш від думки, що з башкою щось не те. І в цьому винні не ті 2 контузіі, поранення. Ні. Розумієш, що життя знову тебе змінило.
І ось вже шукаєш якісь виходи,щоб скоріше повернутись на війну. Додому…Вибачте мене, мої рідні. Вибачте друзі,що зовсім з вами не зустрівся.
Вибач кохана.
Дописувач:
