“Я зрозумів, хто такі бандерівці, коли побачив, як вони вмирають за Україну!” – розповідь колишнього члена загону НКВД про боротьбу з українським національно-визвольним рухом.
Упродовж 1944–1947 років він служив в органах Тучинського НКВД. Опісля займався музикою – грав на бандурі, мандоліні, гітарі, балалайці, баяні, сопілці та інших музичних інструментах. Згодом під його керівництвом у селі звели пам’ятник Тарасові Шевченку та перепоховали останки українських повстанців. Звуть його Микола Дем’янюк. Він народився 1928 року. Нині живе у с.Тучин Гощанського району Рівненської області. Про події, свідком яких він став за період перебування на службі в органах НКВД, Микола вирішив розповісти, оскільки “не міг більше носити їх в собі, мусив із кимось про це поділитися”.
– Розкажіть спочатку, як Ви потрапили на службу в органи НКВД?
– На службу в органи НКВД я потрапив через свого брата Віктора. Мушу спочатку коротко розповісти і його історію.
У 1939 році брата мобілізували до армії. На початку німецько-совєцької війни він потрапив у Білорусь до нацистського полону, з якого незабаром утік. У період німецької окупації Віктор змушений був переховуватися від гітлерівців. Але потім німці відступили й повернулася совєцька влада, яка принесла з собою гасло: “У советской власти нет пленных, есть предатели”. Тобто кожного, хто побував у полоні, називали зрадником і вважали неблагонадійним. Це ж стосувалося й мого брата. Йому як неблагонадійному “світило” до 10 років ув’язнення. У цей час розпочалося створення спецгруп НКВД для боротьби “с бандітізмом”, як вони це називали. Віктора поставили перед вибором – пізнати тюремного життя або піти на службу в органи НКВД. Він вибрав друге. Перебуваючи на службі в цих органах, Віктор вів таємну співпрацю з повстанцями, за можливості повідомляв їм про заплановані енкаведистами операції. Саме брат і запропонував мені попрацювати сторожем у Тучинському НКВД, оскільки на той час я вештався без діла.
Мене поставили охороняти їдальню. Через деякий час начальник викликав до себе і дав підписати якийсь документ. Після цього мені видали гвинтівку. З нею я вирушив на свій пост. А невдовзі мене, 16-річного юнака, стали відправляти на завдання у складі відповідної групи. Так я зі сторожа став енкаведистом.
– Чи багато діяло таких груп, і які методи вони використовували у своїй діяльності?
– Про кількість таких груп мені достеменно не відомо. Спочатку їх створювали лише при існуючих органах НКВД, а потім розпочали створення в селах.
Крім того, до Тучина прибула спеціальна група під керівництвом Сафата. Їх ще називали сафатівцями. Усі члени групи пройшли навчання в харківській школі НКВД. Добре володіли українською мовою. Їхнім головним завданням була не лише боротьба з українським національно-визвольним рухом, але й його дискредитація в очах самих же українців. Для цього сафатівці використовували найганебніші методи. Одним із найпоширеніших було видати себе за бандерівців – одягали українські сорочки, шапки з тризубами, обов’язково вживали української мови. Вночі йшли до сільських хат і “вирізали” цілі сім’ї, при цьому розмовляючи українською. Як правило, одного члена родини залишали живим, щоби потім він розповідав про побачені звірства, які нібито вчинили бандерівці.
До речі, подібний метод нерідко використовували навіть проти членів груп НКВД. Робили це для того, щоб викликати в таких енкаведистів ненависть до бандерівців та прагнення помсти за загиблих родичів. Мовляв, це бандерівці “вирізали” твою родину, за те, що ти служиш в НКВД.
У селі Пустомити Гощанського району був такий районовий комендант СБ на ім’я Олесько, що певний час очолював сотню бандерівців. А потім він перейшов на бік совєтів та “здав” свою сотню. Зробив він це добровільно чи його схопили енкаведисти – мені невідомо. Але в той час, коли він перебував у НКВД та підписував документи про співпрацю, в Пустомитах вся його сім’я була знищена. Олесько гадав, що її вирізали бандерівці через те, що він пішов на співпрацю з совєтами, але в дійсності сім’ю знищила спецгрупа НКВД, переодягнена в українські строї. Звісно, що Олесько цього не знав, а тому в подальшому з несамовитою люттю страчував бандерівців. Багатьох розстрілював прямо на місці. Виказував усі відомі йому місця переховування повстанців.
Але доля склалася так, що каральна система НКВД не пошкодувала навіть вірного служаку Олеська. Його застрелили енкаведисти, щоби ліквідувати живого свідка їхніх же злодіянь. Подібні закони існують лише в бандах, де знищують “своїх”, якщо вони надто багато знають.
– Оскільки Ви теж служили в НКВД, то чи були спроби знищити і Вашу сім’ю?
– Було таке. Мій начальник Калініченко казав мені: “Сынок не ходи домой, у нас казарменное положение”. Але одного разу я не послухався і таки пішов додому. Це було у травні. Уночі я прокинувся від незрозумілого шуму. Побачив свою злякану матір, яка шепотіла: “Сину, біда!” Я помітив якийсь рух за вікнами та біля вхідних дверей, які були зачинені на защіпку. У хаті, крім мене, перебувало ще п’ятеро людей. Я взяв до рук свою гвинтівку, хоча не вона врятувала нас від розправи. Я почав не дуже голосно, але так, щоби це було чути за віконними шибками, промовляти: “Товаріщ лєйтєнант, товаріщ лєйтєнант”. Вдаючи, ніби в хаті перебуває офіцер і я до нього звертаюся. Майже відразу шум надворі припинився і більше не з’являвся. Фактично це нас і врятувало. Я переконаний, що невідомими гостями були члени спецгрупи НКВД, які, почувши мою фразу, подумали, що в хаті перебуває совєцький офіцер і вирішили відмовитися від своєї чорної справи. Думаючи про цей випадок, я постійно згадую підозрілі слова свого начальника про те, щоб не ходити на ніч додому. Адже, очевидно, він знав про діяльність спецгруп і не хотів, аби ми побачили, хто насправді знищує наші сім’ї. Відтоді у нас не виникало жодних підозр, що розправи вчиняють “свої” – енкаведисти.
– Розкажіть про операції, в яких Ви брали участь, та про інші відомі Вам випадки боротьби з повстанцями.
– Розповім про Івана Величка з Річиці. Він був самітником, не належав до жодного повстанського загону. Але совєти все одно його боялися. Я брав участь в операції затримання цієї людини.
Надворі стояла осінь. Ми отримали інформацію про те, коли Величко буде вдома. Для затримання було залучено близько 200 осіб, зокрема загони Тучинського і Рівненського НКВД. Командував операцією герой совецького союзу, майор КГБ. На жаль, не пригадую його прізвище. Помешкання Величка оточили в три ряди. У дворі саме перебував батько Величка, що був людиною віруючою. У нього й запитали, чи син вдома. Той відповів, що вдома, оскільки через свої релігійні переконання не міг сказати неправду. Наказали батькові, щоб попросив сина здатися. Батько пішов до нього. Повернувшись, повідомив, що син відмовився. Тоді ми наказали Івановому брату, який був солдатом червоної армії, щоб той умовив брата здатися. Іван знову відмовився. Тоді ми вдалися до чергового кроку – підпалили хлів, у якому сховався Величко. Наш майор мав на шиї автомат і, нервуючи, ходив вперед-назад. І тут він припустився помилки – надто близько підійшов до хліва. Величко продер дірку у снопах на даху і зіскочив прямо на майора, зірвавши з його шиї автомат та “прошивши” чергою прямо на місці. Все відбулося в нас на виду. Потім він скочив у дим, який стелився понад землею, застрелив ще одного енкаведиста і щез. Це була неабияка ганьба, що дві сотні енкаведистів не змогли затримати одну людину, та ще й втратили при цьому керівника операції – героя совєцького союзу.
Знаю, що описані події видаються неймовірним, але вони мали місце. Мушу сказати, що Величко хоч і був невисокого зросту, зате мав блискучу фізичну підготовку. Недарма його досить довго не могли впіймати. На жаль, згодом Величка зрадив Сікорський, дружиною якого була родичка Івана. Під час операції затримання Величка застрелили. Мертвого його привезли до Тучина, тіло прив’язали колючим дротом до дерева посеред села, щоб людей страхати. Та ще й цигарку в зуби всунули. Навіть мертвий він не давав їм спокою.
Загалом совєти полюбляли влаштовувати показові страти. Зокрема, таке ж зробили і з Гомоном. Його повісили в Тучині біля чайної. На дійство нагнали люду з усього села, зокрема і дружину приреченого на смерть. Спорудили шибеницю, під’їхали під неї автомобілем, поставили Гомона на авто, накинули петлю на шию. Останнє, що він вигукнув: “Прощай, жінко! Слава Україні!”. Автомобіль від’їхав, і тіло загойдалося на мотузці. Три дні воно так висіло, аж борода виросла. Адже, у мертвих певний час росте волосся та нігті.
Ще в нашій окрузі був добре відомий сотенний УПА Степан Трохимчук на псевдо “Недоля”. Його сотня боролися як проти німців, так і проти совєтів. “Недолю” повісили в Рівному на площі.
Черговий випадок, про який хочу розповісти, стався під Матіївським лісом, де є невелике озерце. На той час стояла пізня осінь, погода була морозна. У Матіївці вже тривалий час діяв повстанський загін. Керівник нашої групи Олесько відправив мене в розвідку верхи на кобилі. Я доскакав до лісу. На межі озерця кобила загальмувала й зупинилася. Дивлюся: очерет заворушився, а з лісу на мене “дивиться” дуло кулемету. Позаду рухалася група Олеська. Кулеметник відкрив вогонь, кобила впала і своєю тушею притиснула мені праву ногу. Куля зачепила мою ліву ногу (загортає штанину і показує рубець). Після кількох кулеметних черг, у кулеметника, очевидно, закінчилися набої, бо стрілянина припинилася. Кулеметник встав на увесь зріст і рушив прямо на нас із кулеметом в опущеній руці. Це був чоловік високого зросту, широкоплечий. Він просто йшов на нас. Олесько “прошив” його автоматною чергою. З грудей хлинула кров, але він не впав і продовжував йти на нас. Лише після третьої черги він завалився на землю. Мушу визнати, що його хода вселяла страх. Олесько також злякався побаченого, бо й сам рвонувся навтьоки. Саме тоді я й усвідомив, що ті люди віддають своє життя не за шмат сала чи якісь інші матеріальні блага. Власне, я зрозумів, хто такі бандерівці, коли побачив, як вони вмирають за Україну.
Пригадую ще один випадок у Матіївці. Тривала облава. Ми зайшли до однієї хати. Позаглядали в кімнати – нікого не було. Раптом з-під ліжка вилазить молодий хлопчина зі словами: “А я думав, що ви – енкаведисти”. Напевне, почув, що ми розмовляємо українською мовою. Але ж ми і справді були енкаведисти! Наш офіцер на прізвище Соловйов вихопив пістолет і з усього маху вдарив ним хлопця по голові. Хлопчину зв’язали, поклали на підводу і так доставили в Тучин. Згодом у кабінеті НКВД після допитів розстріляли.
У Рясниках НКВД оголосило фальшиву мобілізацію до лав УПА. Коли зійшлися всі охочі, їх оточили, притисли до річки Горинь і почали розстрілювати. Тих, хто був живий і намагався перепливти ріку, розстрілювали на плаву пострілами в голову, потилицю, спину. Моєму другові Миколі Клюку прострелили груди. Але він дістався до берега і сховався під водою. Дихав через очеретину. Так ціною неймовірних зусиль йому вдалося перечекати цю розправу. Опісля нетривалий період він переховувався вдома у клуні. Але рана була серйозною й Микола не вижив. Уночі його забрали побратими, завезли в Микулин, де й поховали.
У жовтні 1947 році я вийшов з органів НКВД і став працювати в тучинському будинку культури. Я написав музику до поеми Тараса Шевченка “Кавказ”, і ми її виконали. Уся зала аплодувала стоячи. Після цього мене викликали в КГБ Гощі, звинувачуючи за статтею “наклеп на совєцьку владу”. Абсурд! Про який наклеп на їхню владу може йтися в поемі?! Але мене відпустили, коли дізналися, що в минулому я служив в НКВД.
– Я знаю, що тривалий час Ви збирали останки людей, знищених совєцькою владою. Тобто з людини, яка служила в каральних органах цієї влади, ви перетворилися на збирача останків її жертв?
– Так, упродовж 10 років я збирав попід Тучинським парком останки людей, яких розстріляли совєти, так званих “неугодних”. Ховав їх у хліві за верстатом, у целофановій торбі. За такі діяння в той час можна було дорого поплатитися. Усього накопав близько 40 людських черепів. За формою деяких із них, зокрема, щелепи, зубів, я навіть міг упізнати, кому вони належали. Цих людей розстрілювали в кабінетах місцевого НКВД. Аби не копати могил, трупи вивозили та викидали в окопи, які залишилися після війни. Зараз це околиці сучасної школи-інтернату. Нерідко собаки обгризали ці тіла, оскільки ніхто їх навіть нормально не засипав. Присиплють трохи землею, та й усе.
– Збираючи останки, Ви сподівалися, що коли-небудь їх вдасться перепоховати?
– Так, я сказав до тих черепів, що викопав: “Хлопці, я вас поховаю по-людськи”. У 1991 році, як тільки-но розпалася імперія зла, а Україна здобула незалежність, ми зробити три труни, поклали в них останки, і поховали на кладовищі. Це все, що я міг для них зробити.
У роки незалежності під моїм керівництвом у Тучині звели пам’ятник Т.Г.Шевченку. Неабияку допомогу в цій справі мені надав тодішній сільський голова Василь Федорович Сачук. Біля пам’ятника усі присутні одностайно проголосували за підняття синьо-жовтого прапору. Дуже тішуся, що тепер щороку 24 серпня на цьому місці масово збираються люди.
Я не міг більше носити у собі згадку про події, свідком яких став за період перебування на службі в органах НКВД, мусив із кимось поділитися, розповісти про все… Може, тепер стане легше?
