Патріотизм — це любов до своєї Вітчизни. Така найкоротша формула поняття, яке є найважливішим складником будь-якої ідеології. Ідеологія комуністичного інтернаціоналізму вкладала свій зміст у це слово, який, власне, і виражав суть комуністичної філософії. Зокрема, патріотизм ділився на патріотизм народних мас і патріотизм експлуататорських класів. Ніби для бідних і багатих існувало дві різні вітчизни. А якщо й одна, то її можна було любити по-бідному і по-багатому.
Звичайно ж, розуміння патріотизму в незалежній Українській державі відрізняється від комуністичного розуміння, як небо від землі. Можна деталізувати ці відмінності, але найсуттєвіша різниця є діаметрально протилежною. Якщо комуністична ідеологія вкладала в поняття патріотизму класову ненависть, то в національній самосвідомості це поняття утвердилося як любов до всього рідного, глибинного, материнського. Себто, поняття патріотизму як філософсько-соціальної категорії в Українській незалежній державі очистилося від штучних інтернаціоналістських догм, набрало природного національного змісту, як і в будь-якій національній державі.
Чи треба нам сьогодні акцентувати увагу на українському патріотизмові? Неодмінно. Бо, по-перше, й сьогодні серед певної частини населення ще живучі рецидиви комуністичного дурману.
По-друге, у нашій молодій державі, на жаль, не створено державної ідеології і не надається належної уваги патріотичному вихованню громадян, що є непростимою помилкою. По-третє, навіть серед націонал-патріотів немає єдності в розумінні патріотизму і нерідко ступінь патріотизму визначається партійною приналежністю, що взагалі є неприпустимою глупотою. І там, де найбільше потрібна ідейна єдність, іде приглядання, яку релігію сповідує людина, які у неї політичні погляди. І там, де найбільше потрібна спільна дія, іде вимірювання, хто є більшим, а хто є меншим патріотом.
Безумовно ж, справжніми патріотами України є люди, які життя присвятили боротьбі за її незалежність, за що жорстоко переслідувались комуністичним режимом. Свій патріотизм вони доводили безкомпромісною позицією, твердістю переконань, не згинаючись і не падаючи духом, томлячись по радянських тюрмах. Можна називати багато імен — нині це шановані справжніми українцями люди, — але для прикладу візьмімо хоча б Левка Лук’яненка. Чоловік за політичні погляди, власне, за любов до України, був засуджений до страти, відсидів понад чверть століття, але немає в його серці ні озлобленості, ні хворобливої ненависті, ні найменшого натяку на вимогу ставитись до нього не так, як до всіх, а особливо, хоч особливе ставлення він цілком заслужив. Навпаки, і в його способі мислення, і в формі його мовлення відчувається природна доброта і, я сказав би, лагідність натури цієї людини. Це тому, що для озлобленості, хворобливої ненависті, особистих амбіцій в його душі не залишилось місця — вони витіснені великою любов’ю до України і її народу.
Та, на жаль, у декого навіть з цієї когорти славних синів України ні-ні, та й просковзає саме хвороблива оцінка сучасності і хворобливе ставлення до сучасників. Якщо хтось інший, хто не відсидів за радянських часів за переконання, зробив щось добре для утвердження української ідеї, то й тоді, замість підтримати це добре, починається копирсання: а чи досить воно добре, чи досить щире… А хто колись належав до компартії (а таких понад три мільйони в Україні), то вони всі без винятку — яничари і зрадники: ніби в компартії були одні тільки негідники. І тому справжніми патріотами України, на думку одного з колишніх дисидентів, можуть бути тільки ті, кого радянський режим гноїв по тюрмах. А решта, якщо серед неї і є патріоти, не варта великої уваги, бо то нібито патріоти другого сорту. За його логікою виходило, що кожен, хто претендує бути патріотом України, мусить відсидіти в тюрмі бодай мінімальний строк…
Таке розуміння патріотизму мало чим відрізняється від розуміння комуністичного. Справжній патріотизм, як і будь-яка справжня любов, неподільний. Його не можна розтягнути ні по партійних загінках, ні по класових таборах. Він або є, або його нема. Людина або любить свою Батьківщину, або не любить її. А якщо любить, то не стане кричати про це на кожному перехресті — бо то вже буде несправжній, майданний патріотизм. Справжній патріот не стане виставляти напоказ свої найчистіші почуття. Справжній патріот просто, засукавши рукава, все робитиме для блага своєї Вітчизни — без зайвого крику-галасу, без кивання на сусіда, а по-діловому, спокійно, гідно.
Вибачте, що проголошую прописні істини, але істини тому і стають прописними, що їх часто повторюють. А нам ще часто бракує істин, які б стали прописними, тобто увійшли в нашу кров і плоть, стали постійним середовищем нашого існування.
Щоб бути українським патріотом, не треба бути обов’язково українцем за національністю. Знаю немало етнічних українців, які духовно давно уже не є українцями, а є хохлами і яничарами. І знаю громадян України з числа національних меншин — росіян, євреїв, вірменів, — які серцем сприймають болі України, чесно трудяться для її блага, готові життя віддати за неї. І від цього не перестають бути росіянами, євреями, вірменами. Найяскравіше вираження патріотизму — не освідчення в любові до Вітчизни, а відчуття цієї Вітчизни усім своїм єством, глибока внутрішня повага до її народу, конкретна буденна робота для її розвитку і зміцнення.
Патріотизм — поняття глибинне, його зародки закладені у кожному на генному рівні. Але не кожен є справжнім патріотом. Бо зародок вимагає свого розвитку. Патріотизм з інтуїтивного має стати усвідомленим. Для цього любов до рідного, українського і слід плекати та виховувати ще з немовляти, а потім — у дитсадку, школі, вузі. Щоб виростити Громадянина, а не просто особу чоловічої чи жіночої статі. Щоб кожен зміг відчути себе часточкою великого і древнього народу. Щоб кожен міг збагнути глибину і неохопність святого почуття патріотизму. Щоб кожен міг усвідомити, що патріотизм — це не спосіб самовираження, скільки б не кричати про любов до Вітчизни і скільки б знаків оклику не ставити в кінці кожного крику. Патріотизм — це стан душі, спосіб мислення і світобачення, це конкретне життя у конкретних обставинах, коли людина відчуває, що вона — у Вітчизні, а Вітчизна — у ній, і вони — нерозривні. Замініть поняття «вітчизна» на поняття “Україна” і матимете український патріотизм. Іншого й бути не може: у національній державі поняття патріотизму завжди є національним. І не біймося цього — цим пишатися треба.
Віталій Карпенко.
