Тиша. Спершу село наповнили чужі крики. З кожного двору лунало: «Гаварі где хлєб, сука! Куда прячєш народноє добро?».
Вигуки супроводжували інші, не менш дражливі звуки – зі скрипом зривалась підлога, брязкав розбитий посуд, з шурхотом валились солом‘яні стріхи. Де-не-де крізь суцільний гул проривалися різкі постріли.
Потім село тихесенько вило. Моторошне скавучання лунало з під кожної хати. То була не худоба чи коти-собаки (їх вже кілька місяців як не було), а люди. Якби було кому прислухатися до того виття то міг би почути одне лише слово із мови, що колись була людською. «Їсти, їсти, їсти»- видушували із себе страшні істоти, похитуючись на порогах своїх хат, які стали їх гробівцями.
А потім село замовкло. Жодного звуку.
Так страшно воно не мовчало навіть після татарських набігів. Тоді смерть супроводжували голосіння живих. Тепер здавалося померла сама смерть. Навіть гамірлива весняна природа боялась порушити пануючу тишу. Попри квітень на дворі, мовчали пташки, не дзюркотіла вода з-під сірого талого снігу, не шелестіла спинаючись трава.
Минули роки, село знов зазвучало – чужими піснями, не своїми голосами, незрозумілою лайкою. І лише передранкова тиша нагадувала тих, хто дивували колись світ своїм співом.
Метою організаторів Голодомору було знищити українців як націю. Ліквідувати мову культуру та віру — все те, що робило нас унікальним у цьому світі. Їм не вдалося, ми існуємо тому що пам’ятаємо!
Руки дитини, яка 20 років тому вперше запалила свічку пам’яті, стали руками солдата, який міцно тримає зброю спрямовану на ворога.
Volodymyr Viatrovych
Голодомор – пам’ятати щоб не забути :
