Воно й не дивно. Загалом, за цей час, я не пробув удома і півроку. Життя моє розчинилося в шести ротаціях і нескінченних полігонах. Коли усвідомлюєш, що воював в 14, 15, 16, 17, 18 і 19 – розумієш, що сам став трішечки війною.
Я сиджу і курю на маминому балконі, а над головою, скрізь ранок над південним містом на бриючому проноситься журавлиний клин. Припізнилися з цим довгим теплом.
Ось і я тиждень не міг зібратися, і написати ці слова. Наче сам від себе ховав їх. Про це у себе на сторінці у фейсбук пише Гліб Бабіч
Я цивільний.
Тиждень тому я звільнений зі Збройних Сил за станом здоров’я. В останні пів-року вилізло все, що ми з війною старанно заганяли вглиб. Просто в цей раз переважила не та чаша ваг. Грунтовно переважила.
Позаду медична комісія і процес звільнення. Попереду МСЕК, “довгий і захоплюючий” процес відновлення, і цивільне життя.
Чи закінчилася моя війна? Ні.
Вона закінчиться тоді, коли буде досягнуто те, заради чого ми воювали. Коли Україна увійде в своє право і свої кордони на всій території. Коли можна буде сказати на могилах у хлопців – все було не дарма.
Просто я тепер не зможу бути безпосередньо з тими, хто тримає це все своїми руками. У святому бруді війни. Який одночасно холодний, гарячий, важкий і невідчутний. Який, як не странно – очищує. І змінює тебе назавжди.
Для мого життя це навіть не етап. Це епоха. Відчуття того, що ти на своєму місці. Що ти потрібен. Що ти робиш найнеобхіднішу справу. І совість твоя чиста. І мені не соромно ні за один день цього часу.
І головне, що дає тобі війна – люди
Такі ж як всі, але абсолютно особливі. Яких ти називаєш “брат” не маючи з ними жодних родинних зв’язків. Але відчуваєш, що це чиста правда.
Я вдячний їм усім. Всім кого зустрів у кожен період своєї війни. Побратимам. Волонтерам. І тим, хто підтримував нас своєю вірою в нас.
Я вдячний 169 ротний-тактичній групі НЦ Десна, в якій я відвоював важкі, жорсткі але прекрасні людьми 14 і 15 роки. І моєму першому “драконячему” підрозділу, і всім “організмам”, з якими мені довелося воювати в його складі. І звичайно моїй рідній 10-й гірсько-штурмової бригади. Яка стала моєю родиною – без всяких перебільшень. Шеврон і берет з едельвейсом зі мною назавжди.
Я вдячний всім людям, що були зі мною поруч. І всім, кого я зустрів на війні, і завдяки війні. Ви – найкраще і найсвітліше, що було в моєму житті.
І вам, мої Дракони – окремий і низький уклін. Ви моя сім’я в головному розумінні цього слова.
Частинки мене залишилися в різних місцях. У Дебальцеве і по його околицях. На кургані Могила Гостра – веселої філії ЗСУ у пеклі.
На лінії Мар’їнка-Красногорівка.
У Широкино і Водяному.
Біля Попасній і на Золотому.
На Кримському.
І в інших місцях, куди заносила мене війна.
І хоча життя розпорядилося по своєму, і мені не судилося дотягнути це все до завершення особисто – я назавжди залишусь частиною армії. І часткою тих, хто тримає в руках життя України. Яку я навчився любити по справжньому саме на цій війні.
Може щось з цього здасться комусь занадто пафосним. Але ті, хто в темі – зрозуміють мене точно.
Тому, не чекайте від мене спокою і теплих капців.
Ця війна повинна закінчиться тільки перемогою. А перемога – це відновлення справедливості. Це Україна в своїх законних межах. Це відсутність капітуляції перед ворогом. Це свобода.
Тому, вважайте, що я просто поміняв ділянку фронту.
Тому, що за нашими спинами занадто багато чого почало відбуватися не так.
Багато що вилізло з нір на поверхню.
Дуже пахне зрадою самих себе і реваншем.
Тому, що комусь хочеться згорнути і обнулити Україну, яка нарешті почала себе усвідомлювати.
Тому, чим би я не займався – я продовжу воювати. До перемоги.
А головний фронт будуть тримати хлопці. І я буду вдячний їм, за те, що тепер вони захищають і мене. І постараюся їх не підвести. І всіх вас не підвести.
У цьому місці прийнято говорити про те, що “якщо що” я повернуся. І про тривожний рюкзак)) Кажу. Я знаю, куди я повернуся і що буду робити “якщо що”. І рюкзак мій я переберу, і залишу в готовності.
Але постараюся зробити все, щоб не сталося ніякого “якщо що”. І щоб все було доведено до правильного завершення. І щоб нічого не було даремно.
Все буде Україна! Маю честь!
