Це фото ще гаряче. Йому від сили хвилин 10. Наші хлопчики повернулись з передової. Не охололі від бою, не переключені від ненависті. Поряд з ними повітря потріскує від накалу.
– Гасили Омський спецназ, – розповідає збуджено Барс, – кращий спецназ Росії… був. Просили у нас півгодини, щоб своїх з поля бою повитягувати.
– Дали? – дивлюсь з надією.
– Дали!
Це прийшлі до влади на крові хлопців Майдану бояться рашистів. Наші їх гасять без страху, бо знають точно, яку хотять здобути собі країну.
– Не знімай! – Жорстко звучить з гурту в бік мого фотоапарата.
– Це ж з ким ми вже “на ти”? – Цікавлюсь.
– Ой, вибачте.
Ім треба трохи часу, щоб усвідомити, що вони вже вдома.
– А нас, нас сфотографуйте, пані Алло! – Стають у кадр троє.
– І нас, – людей у кадрі більшає.
– Це ж хто тільки що кричав “не знімай!”? – Сміюсь, намагаючись вмістити всіх в кадр, – або зачекайте, я з вами.
