Голодна молитва 1989 року

Три сезони українські греко-католики голодували, щоби їм дозволили молитися в рідній Церкві. Одна з найдовших акцій протесту тривала від весни до кінця осені 1989 року. Почергово групи вірних на чолі з священиками та громадськими діячами приїздили на велелюдну московську вулицю Арбат з тією ж вимогою: скасувати рішення псевдособору 1946 року та визнати підпільну Церкву.

Протест єпископів у коридорах радянської влади

17 вересня у Львові понад 200-тисячний мітинг вірних УГКЦ висловив свою позицію щодо легалізації Церкви. Після Львова естафету перейняли Івано-Франківськ, Чернівці, Стрий, Тернопіль. Ще влітку церковна спільнота на чолі з кількома єпископами офіційно заявила в Москві та Ватикані, що виходить з підпілля. Але йти на переговори з представниками української Церкви в Москві не поспішали.

Тим часом набирала ваги інша акція протесту — вже радикального — на вулиці Арбат у Москві. Тут ще з весни голодували греко-католики, вимагаючи, щоби їх почули у Президії Верховної Ради СРСР. У середині травня на зустріч з уповноваженими Президії сподівалися єпископи Филимон Курчаба, Софрон Дмитерко та Павло Василик і священики: о. Григорій Сімкайло, о. Володимир Війтишин (теперішній митрополит Івано-Франківський) і о. Ігор Возьняк (теперішній митрополит Львівський). Проте у Раді делегації всіляко уникали та намагалися відправити додому, пригадує преосвященний владика Ігор (Возьняк): «Горбачов у той день поїхав у Китай, а замість нього був Лук’янов. Ми просили про зустріч з Лук’яновим. Нам відмовили, мотивуючи тим, що він братиме участь у роботі різних нарад у Верховній Раді. Ми не здавалися й домагалися розмови з ним. І мені здається, що Черкасов (відповідальний) сказав: „Приїдете завтра. Вам зателефонують, або ви нам — і скажуть, що робити“. Ми не вірили, знали, що то неправда. Та на другий день приїхали під будинок приймальні Верховної Ради і зателефонували. Там підняли слухавку й сказали: „Сьогодні Черкасова на роботі нема й не буде“. Через дві хвилини ми зайшли в приміщення… А Черкасов іде, несе багато різних папок. Коли побачив нас, ті папки йому впали. „Ви нам обіцяли зустріч з відповідальною особою“. — „Ні, ніякої зустрічі, нічого не буде. Ніхто вас не прийме. Я вже казав, ніхто з вами не хоче говорити“. Ми порадилися й оголосили, що голодуватимемо доти, доки нас не приймуть», — розповідає в одному з інтерв’ю митрополит Львівський [1].

Через журналіста радіо «Свобода» Анатолія Доценка звістка про ініціативу підпільних українських єпископів того ж дня поширилася західними інформаційними агентствами. Ввечері під будинком стояла міліція і, як згадує владика Ігор, кілька «чорних воронків». Єпископам і священикам довелося вийти, але їм пообіцяли розмову з уповноваженою особою наступного дня.

Подальші зустрічі з радянським урядовцями не давали ніякого результату, тому делегація мусіла задовольнитися обіцянкою, що «все вирішиться на місці в Києві» і повертатися додому. У Москві їм так поспішали «допомогти», що постаралися навіть про квитки на літак. «Перед від’їздом приїхали до нас Степан Хмара й Ірина Калинець. Ми говорили про те, що „тим людям“ вірити не можна. Степан Хмара повідомив, що вже приготували групу людей, яка приїде на Арбат, щоби продовжувати голодування. І справді, незадовго люди поїхали в Москву, групи змінювали одна одну, і стояли, і молилися, і трималися аж десь до кінця листопада… І вистояли…», — розповідає преосвященний Кир Ігор.

Українські католицькі єпископи на Красній площі в Москві (1989)

Львів. Підпільна квартира Марії Бочарської. Організція груп на Арбат

І справді громадським діячам — Степанові Хмарі й іншим — вдалося підхопити та солідно розвинути цю хвилю протесту. Зі Львівщини одна за одною виїздили групи охочих, так, що голодування в Москві не припинялося впродовж літа-осені 1989-го року. «Постійний континґент голодуючих пікетувальників з 10–15 осіб розміщувався на кількох квартирах і весь світлий час доби з відповідними плакатами проводив на Арбаті, в той час єдиній пішохідній вулиці в Москві, пам’ятці, яку найчастіше відвідують іноземці. Я рекомендував Іванові Гелю Арбат як місце проведення акції ще й тому, що на проведення там будь-яких акцій влада не вимагала попереднього дозволу. У той час там співали, танцювали, мітингували, пікетували і протестували неформали», — пише у своїх спогадах представник Комітету захисту УГКЦ у Москві Микола Муратов [2].

У Львові збором, організацією та виїздом людей займалася Марія Бочарська на своїй підпільній «зв’язковій квартирі». Здебільшого інформація поширювалася через журналіста Анатолія Доценка, а відповідальність за мітингувальників взяв на себе Степан Хмара, який тоді перебував у Москві. «З весни 1988 року по 1990 рік в мене мав офіс Чорновіл, то була зв’язкова хата. У 1989 році, в березні, Хмару хотіли арештувати. Горинь організував йому втечу в Москву, а звідти він мав їхати за кордон. Супроводжувала його вже, на жаль, покійна Ярослава Людкевич. Вони зупинилися в Анатолія Доценка і мали думку пікетувати закордонне посольство, щоби леґалізували Греко-Католицьку Церкву. Звернулися до мене, чи я змогла би організувати людей. І я взялася за це. Оскільки моя хата була зв’язковою, то це зробити мені було дуже легко», — розповіла «Z» Марія Бочарська.

Власниця підпільної квартири приймала заявки по телефону, купувала квитки на поїзд до Москви, приїжджі з районів могли зупинитися в пані Марії на нічліг. Жінка зібрала архів з прізвищами тих добровольців, які їздили на Арбат: «Почали з трьох: Доценка, Хмари, Людкевич. Потім поїхали: о. Петро Зеленюх з Яворівщини (він перший вийшов з підпілля, правив Службу Божу, був караний), покійний о. Ярослав Лесів з Івано-Франківщини, о. Михайло Волошин (був арештований), о. Михайло Низькогуз, о. Гаврилів, о. Білик. І віряни: Любов Демус з Червонограда була на акції постійно, Анна і Стефанія Демус з Яворівщини їздили і забезпечували продуктами, Лариса Людкевич була, дружина і діти Степана Хмари їздили, Тарас Чорновіл, покійний вже Зенон Красівський, голодував політв’язень Анатолій Ільченко з Миколаєва, Іван Бойчук з Косівського району, Ганна з Тернопільщини, на жаль прізвище я забула, але вона постійно приходила з покійним отцем Смалем, теж політв’язнем. Матеріально допомагав о. Смаль, владики Павло Василик та Филимон Курчаба, о. Антоній з церкви Андрія у Львові, о. Герман Будзінський, о. Ігор Цар», — це список активістів, який зберігся у Марії Бочарської.

Молитовне голодування на Арбаті. На першому плані – о. Ярослав Лесів.

Москва. Арбат. За Церкву і Україну!

Важливу роль для підтримку протестної акції греко-католиків відіграв і дипломатичний тиск з боку Ватикану. 5 жовтня 1989 року на Синоді єпископів Української Католицької Церкви в Римі Папа Римський Іван Павло II заявив, що радянська демократизація не буде повною без легалізації УКЦ.

Тим часом на Арбаті до українських душпастирів підходили жителі Москви, і ті виконували їхні треби. «Хтось бажав охреститися, комусь треба було хату посвятити тощо. Ми ж збиралися з нашими священиками кожен день, молилися, співали», — розповіла «Z» учасниця голодування сестра Олімпія Мудь з монастиря святого Йосафата у Львові. З її слів, активістів всіляко намагалися налякати чи спровокувати. Так, на місця протесту виїжджали бригади медиків, які мали перевірити, чи справді люди голодують. Тим не менше, акція перекинулася з Арбату в інші стратегічні місця: поблизу телевежі «Останкіно», під посольства США й Італії. «Перший раз я голодувала 14 днів, — розповідає сестра Олімпія. — Тоді я ще працювала у Львівському тубдиспансері. Попросила співробітницю підмінити мене і поїхала знову. Був такий випадок, коли до нашої групки людей підійшли міліціонери і запитали: „Хто тут головний?“, а я кажу: „Я головна!“. Вони подивилися, що я в габіті, сіли в машину і поїхали. Часто провокатори ходили і викрикали, що нам заплатили, аби ми тут були. Ще знаходилися такі, що запевняли перехожих, що вони самі з України і ніякої Греко-Католицької Церкви там нема».

Проте акція мала не лише протестну, а й просвітницьку мету. Її учасники пояснювали перехожим основні богословські поняття, а громадські діячі всіляко доносили інформацію про те, чим насправді є такі політичні організації, як ОУН-УПА й інші, мітингарі використовували національну символіку. «Вказівка припинити акцію надійшла пізно восени, вже сніг випав, — пригадує монахиня. — Здається, після того, як у Львові повернули греко-католикам Преображенську церкву».

Нарешті вирішилося те, за чим приїздила перша делегація на чолі з владиками Курчабою, Василиком і Дмитерком: 1 грудня 1989 року за кілька годин перед зустріччю Папи з Горбачовим у Ватикані, голова Ради у справах релігій при уряді УРСР Микола Колесник повідомив, що «громади греко-католиків можуть реєструватися так само, як і інші релігійні групи» і що таке рішення було прийняте ще 24 листопада.

Примітки

[1] Ірина Коломиєць. «Тільки з Богом можемо щось здобути…» // «Арка», № 11 (93), червень 2004 року.

[2] Спогади М. Муратова. На шляху до незалежної України: погляд у минуле з Москви // Віртуальний музей, 26.03.2011.

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

fifteen + 13 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh