Три сезони українські греко-католики голодували, щоби їм дозволили молитися в рідній Церкві. Одна з найдовших акцій протесту тривала від весни до кінця осені 1989 року. Почергово групи вірних на чолі з священиками та громадськими діячами приїздили на велелюдну московську вулицю Арбат з тією ж вимогою: скасувати рішення псевдособору 1946 року та визнати підпільну Церкву.
Протест єпископів у коридорах радянської влади
17 вересня у Львові понад 200-тисячний мітинг вірних УГКЦ висловив свою позицію щодо легалізації Церкви. Після Львова естафету перейняли Івано-Франківськ, Чернівці, Стрий, Тернопіль. Ще влітку церковна спільнота на чолі з кількома єпископами офіційно заявила в Москві та Ватикані, що виходить з підпілля. Але йти на переговори з представниками української Церкви в Москві не поспішали.
Тим часом набирала ваги інша акція протесту — вже радикального — на вулиці Арбат у Москві. Тут ще з весни голодували греко-католики, вимагаючи, щоби їх почули у Президії Верховної Ради СРСР. У середині травня на зустріч з уповноваженими Президії сподівалися єпископи Филимон Курчаба, Софрон Дмитерко та Павло Василик і священики: о. Григорій Сімкайло, о. Володимир Війтишин (теперішній митрополит Івано-Франківський) і о. Ігор Возьняк (теперішній митрополит Львівський). Проте у Раді делегації всіляко уникали та намагалися відправити додому, пригадує преосвященний владика Ігор (Возьняк): «Горбачов у той день поїхав у Китай, а замість нього був Лук’янов. Ми просили про зустріч з Лук’яновим. Нам відмовили, мотивуючи тим, що він братиме участь у роботі різних нарад у Верховній Раді. Ми не здавалися й домагалися розмови з ним. І мені здається, що Черкасов (відповідальний) сказав: „Приїдете завтра. Вам зателефонують, або ви нам — і скажуть, що робити“. Ми не вірили, знали, що то неправда. Та на другий день приїхали під будинок приймальні Верховної Ради і зателефонували. Там підняли слухавку й сказали: „Сьогодні Черкасова на роботі нема й не буде“. Через дві хвилини ми зайшли в приміщення… А Черкасов іде, несе багато різних папок. Коли побачив нас, ті папки йому впали. „Ви нам обіцяли зустріч з відповідальною особою“. — „Ні, ніякої зустрічі, нічого не буде. Ніхто вас не прийме. Я вже казав, ніхто з вами не хоче говорити“. Ми порадилися й оголосили, що голодуватимемо доти, доки нас не приймуть», — розповідає в одному з інтерв’ю митрополит Львівський [1].
Через журналіста радіо «Свобода» Анатолія Доценка звістка про ініціативу підпільних українських єпископів того ж дня поширилася західними інформаційними агентствами. Ввечері під будинком стояла міліція і, як згадує владика Ігор, кілька «чорних воронків». Єпископам і священикам довелося вийти, але їм пообіцяли розмову з уповноваженою особою наступного дня.
Подальші зустрічі з радянським урядовцями не давали ніякого результату, тому делегація мусіла задовольнитися обіцянкою, що «все вирішиться на місці в Києві» і повертатися додому. У Москві їм так поспішали «допомогти», що постаралися навіть про квитки на літак. «Перед від’їздом приїхали до нас Степан Хмара й Ірина Калинець. Ми говорили про те, що „тим людям“ вірити не можна. Степан Хмара повідомив, що вже приготували групу людей, яка приїде на Арбат, щоби продовжувати голодування. І справді, незадовго люди поїхали в Москву, групи змінювали одна одну, і стояли, і молилися, і трималися аж десь до кінця листопада… І вистояли…», — розповідає преосвященний Кир Ігор.
Українські католицькі єпископи на Красній площі в Москві (1989)
Львів. Підпільна квартира Марії Бочарської. Організція груп на Арбат
І справді громадським діячам — Степанові Хмарі й іншим — вдалося підхопити та солідно розвинути цю хвилю протесту. Зі Львівщини одна за одною виїздили групи охочих, так, що голодування в Москві не припинялося впродовж літа-осені 1989-го року. «Постійний континґент голодуючих пікетувальників з 10–15 осіб розміщувався на кількох квартирах і весь світлий час доби з відповідними плакатами проводив на Арбаті, в той час єдиній пішохідній вулиці в Москві, пам’ятці, яку найчастіше відвідують іноземці. Я рекомендував Іванові Гелю Арбат як місце проведення акції ще й тому, що на проведення там будь-яких акцій влада не вимагала попереднього дозволу. У той час там співали, танцювали, мітингували, пікетували і протестували неформали», — пише у своїх спогадах представник Комітету захисту УГКЦ у Москві Микола Муратов [2].
У Львові збором, організацією та виїздом людей займалася Марія Бочарська на своїй підпільній «зв’язковій квартирі». Здебільшого інформація поширювалася через журналіста Анатолія Доценка, а відповідальність за мітингувальників взяв на себе Степан Хмара, який тоді перебував у Москві. «З весни 1988 року по 1990 рік в мене мав офіс Чорновіл, то була зв’язкова хата. У 1989 році, в березні, Хмару хотіли арештувати. Горинь організував йому втечу в Москву, а звідти він мав їхати за кордон. Супроводжувала його вже, на жаль, покійна Ярослава Людкевич. Вони зупинилися в Анатолія Доценка і мали думку пікетувати закордонне посольство, щоби леґалізували Греко-Католицьку Церкву. Звернулися до мене, чи я змогла би організувати людей. І я взялася за це. Оскільки моя хата була зв’язковою, то це зробити мені було дуже легко», — розповіла «Z» Марія Бочарська.
Власниця підпільної квартири приймала заявки по телефону, купувала квитки на поїзд до Москви, приїжджі з районів могли зупинитися в пані Марії на нічліг. Жінка зібрала архів з прізвищами тих добровольців, які їздили на Арбат: «Почали з трьох: Доценка, Хмари, Людкевич. Потім поїхали: о. Петро Зеленюх з Яворівщини (він перший вийшов з підпілля, правив Службу Божу, був караний), покійний о. Ярослав Лесів з Івано-Франківщини, о. Михайло Волошин (був арештований), о. Михайло Низькогуз, о. Гаврилів, о. Білик. І віряни: Любов Демус з Червонограда була на акції постійно, Анна і Стефанія Демус з Яворівщини їздили і забезпечували продуктами, Лариса Людкевич була, дружина і діти Степана Хмари їздили, Тарас Чорновіл, покійний вже Зенон Красівський, голодував політв’язень Анатолій Ільченко з Миколаєва, Іван Бойчук з Косівського району, Ганна з Тернопільщини, на жаль прізвище я забула, але вона постійно приходила з покійним отцем Смалем, теж політв’язнем. Матеріально допомагав о. Смаль, владики Павло Василик та Филимон Курчаба, о. Антоній з церкви Андрія у Львові, о. Герман Будзінський, о. Ігор Цар», — це список активістів, який зберігся у Марії Бочарської.
Молитовне голодування на Арбаті. На першому плані – о. Ярослав Лесів.
Москва. Арбат. За Церкву і Україну!
Важливу роль для підтримку протестної акції греко-католиків відіграв і дипломатичний тиск з боку Ватикану. 5 жовтня 1989 року на Синоді єпископів Української Католицької Церкви в Римі Папа Римський Іван Павло II заявив, що радянська демократизація не буде повною без легалізації УКЦ.
Тим часом на Арбаті до українських душпастирів підходили жителі Москви, і ті виконували їхні треби. «Хтось бажав охреститися, комусь треба було хату посвятити тощо. Ми ж збиралися з нашими священиками кожен день, молилися, співали», — розповіла «Z» учасниця голодування сестра Олімпія Мудь з монастиря святого Йосафата у Львові. З її слів, активістів всіляко намагалися налякати чи спровокувати. Так, на місця протесту виїжджали бригади медиків, які мали перевірити, чи справді люди голодують. Тим не менше, акція перекинулася з Арбату в інші стратегічні місця: поблизу телевежі «Останкіно», під посольства США й Італії. «Перший раз я голодувала 14 днів, — розповідає сестра Олімпія. — Тоді я ще працювала у Львівському тубдиспансері. Попросила співробітницю підмінити мене і поїхала знову. Був такий випадок, коли до нашої групки людей підійшли міліціонери і запитали: „Хто тут головний?“, а я кажу: „Я головна!“. Вони подивилися, що я в габіті, сіли в машину і поїхали. Часто провокатори ходили і викрикали, що нам заплатили, аби ми тут були. Ще знаходилися такі, що запевняли перехожих, що вони самі з України і ніякої Греко-Католицької Церкви там нема».
Проте акція мала не лише протестну, а й просвітницьку мету. Її учасники пояснювали перехожим основні богословські поняття, а громадські діячі всіляко доносили інформацію про те, чим насправді є такі політичні організації, як ОУН-УПА й інші, мітингарі використовували національну символіку. «Вказівка припинити акцію надійшла пізно восени, вже сніг випав, — пригадує монахиня. — Здається, після того, як у Львові повернули греко-католикам Преображенську церкву».
Нарешті вирішилося те, за чим приїздила перша делегація на чолі з владиками Курчабою, Василиком і Дмитерком: 1 грудня 1989 року за кілька годин перед зустріччю Папи з Горбачовим у Ватикані, голова Ради у справах релігій при уряді УРСР Микола Колесник повідомив, що «громади греко-католиків можуть реєструватися так само, як і інші релігійні групи» і що таке рішення було прийняте ще 24 листопада.
Примітки
[1] Ірина Коломиєць. «Тільки з Богом можемо щось здобути…» // «Арка», № 11 (93), червень 2004 року.
[2] Спогади М. Муратова. На шляху до незалежної України: погляд у минуле з Москви // Віртуальний музей, 26.03.2011.
