Жінка в рожевій куртці намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок. Ранок. Година-пік.
Колеса завертаються, візок не їде, жінка мало не плаче. Щойно прийшов трамвай, перехід вирує.
Жінка з візком миттєво стають перешкодою на шляху усіх, хто у перерві, поки ще є світло, але ще немає тривоги, намагається потрапити на роботу.
– Я допоможу, – не питаю, а кажу.
– Він не їде, – вона здмухує з розпашілого обличчя пасмо.
Колеса справді десь на міліметр не потрапляють у рейки пандусу.
– Але я тут піднімалася на тому тижні, – розгублено каже.
Ми вирішуємо нести. Впрягаємося, як дві мурашки. І застрягаємо на третій сходинці. Тепер ми небезпечно балансуємо утрьох – візок, жінка і я – на сходах переходу.
Нас бурхливо обтікає натовп. Мені спиною стікає піт. Їй біжать щоками сльози. Він з’являється нізвідки.
– Тримай, – каже.
І кидає мені до ніг важкий армійський рюкзак.
Я стою і дивлюся, як він бере візок обома руками і легко біжить ним сходами вгору.
Хлопчина у військовій формі.
Жінка в рожевий куртці біжить за ним, вгору. А він уже мчить назад, вниз, до мене, за рюкзаком.
Ми піднімаємось.
– Хочете кави, – раптом питає жінка. Й дістає з сумки на візку термокружку.
– Ні, дякую, на маршрутку вже запізнююся. Додому їду, – щасливо усміхається й закидає на спину рюкзак. – Відпустку дали.
Він іде. А ми втрьох – жінка, візок і я – і досі стоїмо у всіх на дорозі. Нас так само обтікає з усіх боків ранковий натовп.
І раптом я розумію, що не знаю, як його звати.
– Як Вас звати? – кричу.
Він обертається, кричить у відповідь:
– Рома!
Махає рукою на прощання й біжить у натовп.
І тут жінка зривається з місця за ним услід:
– З кружкою, з кружкою візьміть каву.
Але він вже розчиняється в натовпі.
Вона, захекана, повертається, ні з чим.
І каже:
– Не повіриш, але його теж звуть Рома.
І киває у бік сина, який весь цей час преспокійно спить і візочку.
Удачі тобі, Ромо! Роману великому і Ромчику маленькому.
