Долина річки Хунза знаходиться на кордоні Індії і Пакистану, її ще називають «оазисом молодості».
Чому? Тривалість життя місцевих жителів – 110-120 років.
Вони майже ніколи не хворіють і виглядають молодо. Їх довголіття досі заводить в глухій кут дослідників. Ми детальніше розповімо про життя гірського народу.
Жителі долини Хунза, на відміну від сусідніх народностей, зовні дуже схожі з європейцями.
Згідно з легендою, маленька гірська держава заклалася воїнами армії Олександра Македонського під час його Індійського походу.
Хунзакутів тішить той факт, що когось ще називають гірським народом. Адже вони влаштувалися біля знаменитого «місця гірської зустрічі» – точки, де сходяться три найвищі системи світу: Гімалаї, Гіндукуш і Каракорум. Сьогодні Хунза управляється пакистанським Міністерством у справах Кашміру і Північних територій. Одна з основних визначних пам’яток Хунзи – льодовик, який широкою холодною річкою спускається в долину.
У них власна мову – бурушасхи (Burushaski, спорідненість якого досі не встановлено ні з однією з мов світу, хоча всі тут знають і урду, а багато – англійська), Вони сповідують іслам, але не той, до якого ми звикли, а ісмаілітский – один з найбільш містичних і таємничих в релігії.
Тому в Хунзе ви не почуєте звичних закликів на молитву. Звернення до Бога – особиста справа і час людини.
Хунзи купаються у крижаній води навіть при 15-градусному морозі, до ста років грають у рухливі ігри, 40-річні жінки виглядають як дівчата, в 60 років зберігають стрункість і витонченість фігури, а в 65 років ще народжують дітей. Влітку вони харчуються сирими фруктами і овочами, взимку – висушеними на сонці абрикосами з пророщених зерен, овечою бринзою.
Цікаво ще дещо: під час «голодної весни» ( період, коли фрукти ще не поспіли; триває 2-4 місяці) вони майже нічого не їдять і лише раз на день п’ють напій із сушених абрикосів. Такий пост зведений в культ і строго дотримується.
Шотландський лікар МакКаррісон, першим описав Щасливу долину, він підкреслював, що споживання білків там знаходиться на нижчому рівні норми, якщо це взагалі можна назвати нормою. Добова калорійність хунзи становить в середньому 1933 ккал і включає в себе 50 г білка, 36 г жиру і 365 г вуглеводів.
У книзі «Хунзи – народ, який не знає хвороб» Р. Бірхер підкреслює такі дуже суттєві переваги моделі харчування в цій країні:
– насамперед воно вегетаріанське;
– велика кількість сирих продуктів;
– у щоденному раціоні переважають овочі та фрукти;
– продукти природні, без всякої хімізації, і приготовані з збереженням всіх біологічно цінних речовин;
– алкоголь та ласощі споживають виключно рідко;
– дуже помірне вживання солі; – продукти, вирощені тільки на рідному ґрунті;
– регулярні періоди голодування.
До цього треба додати і інші чинники, сприятливі здорового довголіття. Але спосіб харчування має тут, безперечно, дуже істотне, вирішальне значення.
У 1984 році один з хунзакута, якого звали Саїд Абдул Мобуд, прибув у лондонській аеропорт Хітроу. Він здивував працівників еміграційної служби, коли показавши паспорт. Згідно з документом, хунзакут народився в 1823 році і йому виповнилося 160 років. Мулла, який супроводжував Мобуда зазначив, що його підопічний вважається святим в країні Хунза, що славиться своїми довгожителями. У Мобуда відмінне здоров’я і здоровий глузд. Він чудово пам’ятає події починаючи з 1850 року.
Про свій секрет довголіття місцеві жителі кажуть просто: будь вегетаріанцем, працюй завжди і фізично, постійно рухайся і не міняй ритму життя, тоді і проживеш років до 120-150. Відмінні риси хунз як народу, що володіє «повноцінним здоров’я ям» :
1) Висока працездатність в широкому сенсі слова. У хунзів ця працездатність проявляється як під час роботи, так і під час танців та ігор. Для них пройти 100-200 кілометрів – все одно що для нас здійснити коротку прогулянку біля будинку. Вони надзвичайно легко підіймаються на круті гори, щоб передати якесь послання, і повертаються додому свіжі і веселі.
2) Життєрадісність. Хунзи постійно сміються, вони завжди в доброму гуморі, навіть якщо голодні і страждають від холоду.
3) Виключна стійкість. «У хунзsв міцні нерві, як мотузки, і тонкі й ніжні, як струна, – писав МакКарsсон. – Вони ніколи не сердяться і не скаржаться, не нервують і не виявляють нетерпіння, не сваряться між собою і з повним душевним спокоєм переносять фізичну біль, неприємності, шум і т. п.».
