Що відбувається зі світом сьогодні? Чому все ясніше стає зрозумілим, що звичний післявоєнний світопорядок, який панував в історії людської цивілізації останніх 70 років, стрімко розсипається на друзки у нас на очах? Чому як роса на сонці тане духовна та світоглядна ідентичність колись величних християнських народів? Роман Аблязов, керівник проектів руху «Всі разом!», розмірковуючи про ситуацію у Європі на фоні «антирасистських» заворушень у США, зокрема, пише таке:
«Містичні акорди пам’яті розбухнуть, коли їх знову торкнуться». Ці слова Авраама Лінкольна дуже доречно лягають у тему, яку тут розкриваємо… Насилля та масові протести у Сполучених Штатах тривають. Рух Black Lives Matter («Житті чорних важливі») ініціював масштабні погроми та вуличні демонстрації, які вже призвели до чималих збитків і соціального напруження. Офіційно активісти виступають проти расової дискримінації в правовій системі США. Приводом для дій спротиву стало перевищення повноважень поліцейським при затриманні афроамериканця Джона Флойда.
Хто не плаче, той расист – приблизно так можна охарактеризувати атмосферу дискусії навколо проблеми поліцейського насильства, яка триває зараз в США. Фінансові корпорації, IT-гіганти і ритейлери один за іншим висловлюються на підтримку протестуючих. Глава JPMorgan Chase Джеймі Даймон вперше з’явився на публіці після операції на серці і встав на коліно в знак солідарності з Black Lives Matter (BLM). Bank of America обіцяв витратити 1 млрд доларів на боротьбу з нерівністю. Співзасновник Reddit Алексіс Оганян, чоловік тенісистки Сирени Вільямс, оголосив, що йде з ради директорів компанії і просить Раду замінити його чорношкірим кандидатом. Компанія Sephora збирається віддати мінімум 15% місць на своїх полицях б’юті-брендам, заснованим чорношкірими. А Lego на деякий час припинила рекламувати конструктори з поліцейської тематикою. Абсурд досяг свого апогею, коли активісти в останні дні почали вимагати від влади міст і штатів позбавити поліцію в своїх юрисдикціях фінансування. Мер Нью-Йорка демократ Білл де Блазіо вже заявив, що перенаправить частину фінансування поліції на соціальні служби.
Пандемія расизму чи конструкція керованого хаосу?
Суспільне протистояння в США оголило низку заморожених історико-соціальних і расових конфліктів. Минулого тижня в американському штаті Вірджинія відбулася знакова дія. На вимогу протестувальників і за підтримки місцевої влади була повалена статуя генерала конфедерації Роберта Е Лі. Оголошуючи рішення зняти 12-тонну пам’ятку, встановлену в 1890 році, губернатор Ральф Нортхем сказав: «Ми більше не проповідуємо помилкову версію історії. Ця статуя була там давно. Але тоді вона була неправильна і зараз неправильна. Тож ми її знімаємо». Роберт Е Лі був командувачем армії конфедерації у громадянській війні США 1861-1865 рр.
Дісталося і статуї Христофора Колумба. У центрі міста Маямі статуя Колумба була пофарбована в червоний колір, згідно з зображеннями, розміщеними в Twitter репортером WSVN Франкліном Вайтом. На ньому були графіті також, які включали «Джорджа Флойда», BLM (Black Lives Matter) та зображень серпа і молота. А в Річмонді, де суддя на минулому тижні видав тимчасову заборону проти вилучення статуї конфедерації генерала Роберта Е. Лі – протестувальники зняли статую Колумба, запалили її у вогні, а потім кинули в озеро Фонтан. Під час цього інциденту, основа статуї також була розмальована спреєм, і хтось залишив на ній картонний знак, на якому написано «Колумб являє собою геноцид».
Цей лівий екстремізм отримав друге дихання і перекинувся на європейский континет. Масові протести на підтримку BLM прокотилися Францією, Великобританією, Бельгією, Італією тощо. Протестувальники вимагають переглянути історію та визнати низку національних героїв, науковців та політичних діячів злочинцями і расистами. Наче доміно вже обезголовлені чи повалені постаменти, відомих всьому світу діячів. Питання залишається відкритим: хто замовив тектонічний зсув історичних пластів і соціальних орієнтирів європейських народів? Чому не полишає відчуття, що це відбувається механічно та цілеспрямовано – наче підрив скелі для її зруйнування?
Ревізія правди і нова історія Європи
Великобританія
«Великобританія не безневинна!» — з таким гаслом ось уже який день виходять на вулиці жителі Об’єднаного Королівства. Вони протестують проти поліцейського насильства по відношенню до нацменшин і, зокрема щодо чорношкірих людей. Цього разу лондонці, які вийшли на акції протесту тримали в руках таблички з іменами чорношкірих громадян, які загинули після зіткнень з британськими правоохоронцями. Як повідомив The Guardian, посилаючись на джерело в поліції, демонстрації проходять у вкрай вибухонебезпечних умовах: «Я турбуюся про те, як те, що відбувається в США може позначитися на нас. Один інцидент, і все почнеться».
Статуя колишнього прем’єр-міністра Великобританії Вінстона Черчіля у Лондоні була спаплюжена графіті та повалена. Національного героя названо «расистом».
Черчіль похваляється за те, що Великобританія перемогла до перемоги у Другій світовій війні. На сайті уряду Великобританії, Уінстон Черчіль представлений як «натхненний державний діяч, письменник, оратор і лідер» , і був визнаний найкращим британцем, всіх часів за результатом опитування BBC у 2002 році.
За свого життя, Черчіль у 1937 р. сказав Палестинській Королівській комісії: «Я, наприклад, не визнаю, що була нанесена велика кривда червоним індіанцям Америки або чорношкірим людям Австралії. Через те, що сильніша раса, раса вищого ґатунку увійшла і зайняла їхнє місце». Черчіль також зіткнувся з критикою через свої зауваження щодо євреїв та ісламу, а також його дії чи їх відсутність під час Бенгальського голоду 1943 року, в якому загинуло понад два мільйони людей. Онук Черчіля, сер Ніколас Сомс, раніше казав, що його дід був «дитиною едвардської епохи і розмовляв її мовою».
Трудова група Асоціації місцевого самоврядування (LGA) також оголосила, що трудові ради в Англії та Уельсі повинні переглянути «відповідність» пам’ятників та статуй у своїх містах.
Бельгія
«Всі прокидаються від сну, це рахування з минулим», — пояснює юрист з прав людини, яка мешкала в Бельгії Дебора Каймбе, етнічна конголежка. Статуя Леопольда II в місті Антверпен була підпалена, перш ніж влада її зняла. Статуї короля були змазані червоною фарбою в Генті та Остенде і знесені в Брюсселі. Правління Леопольда II в теперішній Демократичній Республіці Конго було настільки кривавим, що його врешті-решт засудили навіть інші європейські колонізатори в 1908 р. Поновлений глобальний фокус на расизмі підкреслює насильницьку колоніальну історію, яка породила багатство для бельгійців, але смерть і нещастя для Конго. Університет Монс зняв бюст покійного короля після розповсюдження петиції під керівництвом студентів, в якій сказано, що час його правління — це «зґвалтування, каліцтво та геноцид мільйонів конголежців».
Жоель Самбі Нзеба, бельгійка-конголезького походження, поетеса та речник Бельгійської мережі BLM, каже, що ці статуї змушують її відчувати свою меншовартість. «Коли я гуляю в місто, яке в кожному куті прославляє расизм і колоніалізм, це говорить мені, що я і моя історія не дійсні», — пояснює вона.
Для активістів BLM, наче святий грааль — це гігантська статуя Леопольда II на коні біля воріт Королівського палацу в Брюсселі. Петиція, яка закликає місто його вилучити, набрала вже 74 000 підписів. «Я буду танцювати, якщо вона буде повалена. Я ніколи не уявляла, що це відбудеться за мого життя», — додає пані Каймбе. Це було б «по-справжньому значущим для конголезців, особливо тих, чиї родини загинули», — пояснює вона.
Протягом багатьох років Леопольд II був широко відомий як лідер, який захищав нейтралітет Бельгії у франко-прусській війні 1870-1871 рр. У 2010 році колишній міністр закордонних справ Бельгії Луї Мішель та батько майбутнього прем’єр-міністра Чарльза Мішеля назвали Леопольда II «героєм з амбіціями для такої маленької країни, як Бельгія». На минулому тижні, колишній президент Вільного університету Брюсселя Ерве Хаскін стверджував, що існують «позитивні аспекти» колонізації, перелічуючи створену систему охорони здоров’я, розбудовану інфраструктуру та початкову освіту, які Бельгія принесла до Центральної Африки.
Франція
Французька поліція зіткнулася з активістами, що протестували в Парижі проти расизму та передбачуваної жорстокості поліції. Правоохоронці були змушені застосувати сльозогінний газ проти людей, які кидали каміння та намагалися провести несанкціонований марш. Наступного разу 15 000 мітингувальників зібралися на Площі де ла Республіка протестувати проти расизму. Цей мітинг був частиною всесвітнього руху, натхненного протестами BLM в Америці. Вони скандували гасла типу «Ні справедливості, ні миру». Деякі піднялися на статую Маріанни — символ Французької Республіки. «Те, що відбувається в США, відбувається у Франції. Наші брати вмирають», — зазначила активістка Асса Траоре.
Міністр внутрішніх справ Крістоф Кастанер оголосив про заборону поліцейського методу «придушення» для обмеження затриманих. Поліція по всій Франції, на знак протесту проти цього рішення кинула наручники на землю, відкидаючи твердження, що вони терплять жорстокість і расизм у своїх рядах. Поліцейські не згодні із забороною використовувати техніку «придушення». Протести проти расизму у Франції, як і в США, націлилися на поліцію.
Чи не зарано робити висновки?
Америку і Європу охопив керований соціальний хаос. Ми спостерігаємо, як фантомні болі історії та соціальної нерівності закручують у спіраль навіть потужні європейські народи. Глобалізація поглинає традиції, історичну пам’ять і сталий світогляд, на якому і стояла віками стара Європа. Попереду можуть виникнути руїни. Але надія для окремих держав існує. Саме плекання національної свідомості та воля до самозбереження захистить кожну націю від шляху у забуття. Відрікатися від свої батьків-засновників – шлях у прірву. Зберегти європейську цивілізацію від добровільного суїциду – завдання цього часу.
Можна впевнено стверджувати, що описана вище ситуація на європейському континенті напряму пов’язана із сучасним станом християнства на цих теренах. Зокрема, пропонуємо ознайомитися з фрагментом книги «Європейські хроніки» Ігоря Загребельного:
«Вітчизняний філософ Андрій Баумейстер якось запропонував уявити картину дебатів між ісламськими богословами з Європи та християнськими – з Африки. Така пропозиція, навіть якщо хтось сприйме її за жарт, описує досить вірогідний сценарій майбутнього. Одначе, говорячи про майбутнє християнської релігії у Європі, у першу чергу варто брати до уваги християнство саме по собі, а не в його стосунку до ісламу як сили, спроможної його витіснити.
Сьогодні неозброєним оком помітне виродження європейського християнства, його вихолощення і мімікрія під дійсність, породжену процесом дехристиянізації.
«Єпископиня»-лесбійка Єва Бруне, яка наказала зняти з храму хрести, аби створити більш комфортні умови для неєвропейських мігрантів, – образ, який достатньою мірою виражає не лише характер сучасного лютеранства, але й загальні, понадконфесійні тенденції європейського християнства.
Безперечно, можна проводити диференціацію за конфесійним принципом. Якщо протестантські спільноти вже не дивують радикальним відходом від моральної ортодоксії, то в Католицькій Церкві проблеми подібного характеру лиш починають виражатися на серйозному інституційному рівні. Певну стійкість відносно руйнівних тенденцій демонструють некатолицькі православні Церкви. Як довго вони демонструватимуть цю стійкість – залишається під знаком питання. Тим не менше, попри всі ці відмінності, загальний вектор більше, ніж помітний.
Європейське християнство стало на шлях трансформації в апокаліптичного «неправдивого пророка», який «звів тих, хто знамено Звіря прийняв і поклонився образу його» (Од. 19:20).
Вектор методичного перетворення християнства у своєрідне «антихристиянство» чудово простежується у сучасному житті Католицької Церкви: якщо мури церковного Магістеріуму ще так-сяк захищають моральну ортодоксію (хоч на ці мури невтомно здійснюють атаки самі ж католицькі ієрархи), то у світсько-політичній площині Католицька Церква у Європі мімікрувала під сучасну версію лібералізму і часто виступає союзником політсил відповідного спрямування (чого лише варте ставлення щодо мігрантів).
У своєму намаганні підлаштуватися під сучасну культуру Католицька Церква не лише прийняла, але й перейняла принципи 1789 та 1968 років. Сьогодні Церква не стільки механічно об’єднує власне вчення зі світськими нормами, скільки здійснює парадигмальне перепрограмування: внутрішнім стержнем і мотором її існування стають ідеї та мотиви, запозичені з динамічної програми Просвітництва у її лібералістичній та марксистській версіях: егалітаризм, культ свободи, емансипація пригнічених груп тощо. Зрештою, до числа позицій сучасної Католицької Церкви як соціального інституту можна віднести своєрідне «антиєвропейство», у дечому лише подібне, а в дечому й ідентичне ідеям, які запанували серед західних лівих у другій пол. XX ст.
Виродженню християнства неабияк сприяють спокуси творення постсекулярного простору, у якому релігія вже не мусить відчувати на собі секуляристського тиску, але водночас має пристосуватися до породжених секуляризацією реалій.
Християнству може бути дарована свобода, але тільки тоді, коли воно змінюватиметься у бік додаткового ідеологічного обґрунтування наявної політичної системи, буде речником «толерантності», «прав людини», «боротьби з дискримінацією», тобто, як було сказано, ставатиме «неправдивим пророком» на службі «Звірю».
Якщо говорити про Центрально-Східну Європу, то ситуація у ній є не настільки песимістичною як у Західній. Мова йде не лише про базові соціологічні показники релігійності населення (регулярність відвідування богослужінь та інтенсивність «позахрамової» релігійної практики, катехизованість, вплив релігійно обґрунтованих норм на сексуальну поведінку тощо), але й про здатність християнських засад проектуватися в область політичного життя.
Вже сьогодні антисекуляризм продемонстрував здатність бути серйозним чинником політичного життя в макрорегіоні: як у рамках внутрішньодержавної політичної боротьби, так і в форматі позиціювання власних країн чи всього макрорегіону відносно Заходу.
Одначе якою буде ситуація в майбутньому? Ірландія також вважалася релігійним бастіоном Європи, але за короткий проміжок часу зазнала радикальних змін. Чи не повторять її долю країни Центрально-Східної Європи?
Питання майбутнього європейського християнства належить до тих, які не передбачають розв’язання у формі аналітичного прогнозу.
Передумовою християнського відродження країн, які нині стали постхристиянськими, є індивідуальна святість – на такому становищі стояли і продовжують стояти ряд мислителів та церковних діячів, від теоретика «Контрреволюції» Плініо Кареи ді Олівейри до сучасних ієрархів штибу Гергарда Мюллера та Робера Сари.
Безперечно, навіть в умовах надзвичайної міри секуляризованості суспільства чи внутрішньої виродженості християнства можуть існувати не лише поодинокі люди, що живуть повнотою християнського життя, але й цілі групи, і під певним кутом зору ці люди та групи можуть розглядатися як носії потенціалу християнського відродження.
Згаданий кардинал Сара, до прикладу, змальовуючи у спілкуванні з журналістом катастрофічне становище Західної цивілізації, зробив обнадійливу заяву : «Але я хотів би зазначити, що для оновлення все готове. Я бачу сім’ї, монастирі та парафії, схожі на оази посеред пустелі. Саме з цих оазисів віри, літургії, краси та тиші Захід відродиться».
«Я впевнений, що саме святі змінюють історію. Структури слідують згодом», – додав Сара у тому ж інтерв’ю.
Проте теоретична конструкція «від особистої святості та творення ортодоксальних громад – до релігійного відродження на рівні структур» не є такою, на основі якої можна робити впевнені прогнози майбутнього. Містична сила особистої святості і складені на вівтар віри жертви (аж до мучеництва) не є категоріями, релевантними зі «світсько-позитивістської» точки зору прогнозування майбутнього. Водночас із суто християнської точки зору Бог не зобов’язаний «відплачувати» за святість земними перемогами.
Можливість християнського відродження принаймні в окремих європейських країнах справді існує. Як і існує ймовірність того, що вся Європа або її більша частина стануть територією, на якій християнству доведеться бути релігією переслідуваної меншини.
ПС: А тим часом в німецькому місті Гельзенкірехен з дозволу місцевої влади було встановлено перший у Західній Німеччині пам’ятник Леніну. Ініціатором його спорудження виступила Марксистсько-ленінська партія Німеччини. Дискусія про доцільність таких дій тривала не один місяць, але в підсумку місцева влада проголосувала схвально і пам’ятник вже встановлено. Це знакова подія не лише для цього окремо взятого міста, але й для Німеччини загалом. Держава, яка десятки років була поділена, коли третину її земель окупували комуністи, так легко відступає перед червоними. Та найгірше, що це відбувається не просто в контексті історії, але й сучасної політики. Організатори встановлення монументу комуністичному вождеві прямо говорять про це як символічну перемогу для лівих цього століття.
“Час монументів расистам, антисемітам, фашистам, антикомуністам та іншим реліктам минулого точно минув”- заявила Ґабі Фехтнер, яка очолює МЛПН. Після цього вона назвала лідера Жовтневого перевороту “мислителем всесвітньоісторичної ваги, що випередив свій час, раннім борцем за свободу та демократію». Цією короткою реплікою так багато сказано про стан сучасного політичного дискурсу. Абсолютна більшість діячів минулого, що не симпатизували лівим чи просто жили в епоху, коли питання “класової боротьби не піднімалося, визначаються расистами чи просто гнобителями. В цій парадигмі ряди фашистів поповнюються Вінстоном Черчиллем та Шарлем де Голлем, які в роки Другої світової війни якраз боролися проти держав Вісі та зіграли чималу роль для відновлення своїх держав. А Ленін постає як “світоч прогресу” та “великий демократ”. Щоправда, плоди його “демократії” попередні покоління чудово відчули як через абсолютно імперське захоплення інших народів, так і в ході комуністичних перетворень 1920-х.
На наших очах ціла цивілізація втрачає своє обличчя та здоровий глузд. Пам’ятники Вашингтону, Черчиллю, Джефферсону руйнуються та псуються за так званий “расизм і токсичність”, однак діяння справжніх злочинців, якими були комуністи, не визнаються об’єктивною причиною для засудження дій таких постатей як Ленін, Мао, Троцький чи навіть Сталін.
Пам’ятники – це не лише кам’яні чи металеві статуї на вулицях і площах. В них відображаться культура, цінності та пріоритети того народу і тієї спільноти, яка їх споруджує. Світ поступово, але невпинно лівішає і це стає помітно в символах та атрибутиці боротьби. Червоні стяги все частіше майорять на заходах, присвячених нібито демократії, а свідомий антикомунізм стає ознакою правого радикалізму.
Джерела:
https://vsirazom.ua/news/fantomni-boli-%d1%94vropi
http://c4u.org.ua/na-zakhodi-nimechchyny-vpershe-vstanovyly-pam-iatnyk-leninu/
