«Для того щоб бути щасливим, достатньо любити», – християнський психолог Мирон Шкробут

Що таке щастя? Напевно, одне із питань, на яке кожен відповідає по-своєму, але опис цього стану чи відчуття у всіх приблизно однакові: «мені добре», «у мене все є», «мені все вдається/вдалося», «мене люблять/я люблю». Усе це вкладається у вираз – «я щасливий/щаслива». Як досягти цього стану і чи можливо його втримати надовго? І чому людина так часто почувається нещасливою? Про це у програмі «Психологічна порадня» в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» говорив християнський психолог Мирон Шкробут.

Психолог розпочав від протилежного: як людина стає нещасливою? І чому до цього прикладаються неабиякі зусилля? Розлогий список «рецептів нещастя» свідчить: стати нещасливим – копітка праця, якою багато хто займається все життя, ретельно вибудовуючи і плекаючи свою нещасливість і незадоволеність життям.

Перший крок у цьому напрямку – зняти із себе відповідальність за своє життя, свої рішення і свій вибір. Агентом щастя стають зовнішні сили, обставини, люди – чоловік чи жінка, батьки чи діти тощо. Щастя залежить від когось чи чогось іншого, сама людина на цей свій стан не впливає, а отже, змінити нічого не може, стає залежною від «джерела» свого щастя. Проте ані люди, ані обставини не можуть і зазвичай не виправдовують цих завищених очікувань, розчаровують, не дають бажаного – принаймні тою мірою, якою хотілося б. Як результат – людина нещасна, залежна, несамодостатня. Зворотний бік такого ставлення – жити відповідно до очікувань інших: людина також не належить собі, не є самодостатньою і не реалізовує власне життя і власні завдання.

Другий спосіб, який також неминуче приведе до нещасливості – думати, що «все погано» і шукати винних у цьому. Такий спосіб сприйняття світу – коли дрібні чи й більші негаразди і прикрість закривають увесь світ, формують характер: людина концентрується лише на негативі, роздмухує його до гігантських розмірів, не помічаючи нічого, що не вкладається в цю негативну картину світу. Їй все і завжди «не так».

Третє: не цінувати того, що маєш, і заздрити іншим. «Заздрість не має межі, це те, що руйнує і з’їдає зсередини, – каже психолог. – Людині завжди всього мало, тому що завжди знайдеться той, у кого краще авто чи будинок, більше грошей, вищі результати, розумніші діти тощо. Це постійна гонитва за вітром. Людина постійно переймається тим, щоб «бути не гіршим за інших», постійно невдоволена собою, а отже – невпевнена й несамодостатня…» Загалом, порівнювання себе з іншими – непродуктивна річ. «Якщо з кимось себе й варто порівнювати, то це з собою колишнім, п’ять чи десять років тому», – каже психолог.

Четвертий спосіб застрягнути у невдоволенні і нещасливості – ставитися до своїх помилок як до ганьби, соромитися їх, а отже, боятися їх зробити, не ризикувати. Проте, підкреслює психолог, людині властиво помилятися, і без помилок не здобувається жоден досвід, без них неможливий рух, без ризику не досягається успіх. «Усе залежить, як ми сприймаємо свої помилки – як провал і ганьбу, чи як досвід, на якому вчимося, – каже він. – Страх помилки чи сором, що хтось її побачить, позбавляє спокою, гальмує, не дає рухатися вперед…» При цьому не слід плутати такі поняття, як сором і сумління. Сумління – внутрішній голос, який свідчить і говорить до нас, коли ми чинимо щось не по правді, не по-Божому. Сумління спрямоване на вчинки і є даром від Бога. Сором же вказує на особу, судить людину і ніби говорить: ти поганий/негідний.

П’яте: стан жертви. Дуже розповсюджений стан, зокрема в дисфункційних сім’ях, де чоловік – алкоголік і агресор, який тероризує дружину й дітей. Тривале перебування в такому стані й становищі жертви здебільшого ламає людину, паралізує волю. Навіть більше, створюються нездорові стосунки взаємозалежності: жертва починає потребувати «адреналіну приниження». Цим частково пояснюються життєві сценарії деяких жінок, які обирають партнера-агресора, відтворюючи стосунки чи в батьківській родині, чи у власних нещасливих відносинах.

Шостий доволі розповсюджений спосіб стати нещасним – робота, яку не любиш. Часто питання, ким бути, чим займатися в житті, куди піти вчитися чи працювати, вирішують батьки. І молода людина кориться, згоджується із не своїм вибором і аргументами тата/мами. Інколи це закінчується синдромом «даремного життя»: осоружна робота по вісім годин на день, з року в рік, зламає будь-кого. Як правило, і на роботі такі працівники не найуспішніші: вони терплять, відбувають свій робочий день, тихо ненавидячи і свою роботу, і співробітників, і всіх на світі. Що робити, якщо склалося саме так? Психолог не дає чудодійного рецепту, проте його порада, якщо зважитися, може змінити багато: постаратися робити те, що подобається, чи принаймні зрозуміти, чим саме хотілося б займатися, у чому є покликання, а отже, і здібності, і, можливо, талант. Не боятися заглянути в себе і зробити крок собі назустріч. І це того варте, бо робити те, що любиш, – справді щастя чи одна із його обов’язкових складових. Якщо ж покинути нелюбу роботу з якихось причин неможливо – спробуйте хоча б змінити ставлення до неї, не страждати і не дратуватися, знищуючи себе, інших і не приносячи при цьому користі ні роботі, ні родині, заради якої здебільшого йдуть на такі жертви.

Ще один, сьомий «рецепт» зіпсувати собі життя: намагатися і прагнути бути ідеальним. Зайве говорити, що це непотрібно і неможливо: для перфекціоніста, якому необхідні сто відсотків успіху, навіть 95 відсотків досягнень – ніщо, а незначна помилка чи недолік можуть нівелювати все. Прагнення до досконалості, безумовно, прекрасне, але тут, як і в усьому, необхідна міра. Потрібне й розуміння – для чого? Адже якщо за пошуками недоліків і «бліх» керівник не бачить загальної потуги і масиву зробленої роботи, він зневажає і ранить набагато більше, ніж йому здається. Якщо господиня чи господар ревно стежать за порядком у домі і вимагають, щоб все було «під лінійку», вони свідомо чи несвідомо вбивають саме бажання жити в цьому «дистиляті». Тема перфекціонізму – окрема тема (зокрема, чому виникає це прагнення до недосяжного ідеалу). Короткий «діагноз» цієї манії – «якщо я буду ідеальним – мене любитимуть/цінуватимуть». Короткий рецепт-антидот: дозволити собі помилку. Бо люблять не за ідеальність.

А отже, тема восьма, частково пов’язана з попередньою: намагатися заслужити любов. Проте любов дається, дарується, вона, якщо це справді любов, а не щось інше, безумовна, її не «заробляють». Поведінкові сценарії «заслуговування любові» закладаються в дитинстві, коли дитина намагається привернути увагу чи заслужити похвалу батьків певними вчинками і зазвичай робить висновок: любити можуть лише за щось, а не просто так. Пізніше такий сценарій переноситься на стосунки у власній сім’ї – із чоловіком/дружиною, дітьми. Однак далеко не завжди жертовність чи задоволення потреб і бажань інших винагороджуються бодай вдячністю, не кажучи вже про любов.

Із такою установкою сполучений ще один сценарій – пам’ятати лише слово «потрібно», викресливши для себе поняття «хочу». Такий сценарій підпорядкування особистості потребам інших, нехтування власними бажаннями частково закладався і схвалювався суспільною мораллю – «я» остання буква в алфавіті, як рече народна мудрість. Проте такі установки повинні мати межі: так, суспільне благо й потреби інших – це важливо, не бути егоїстом – важливо, проте це не означає відмови від себе і власних бажань. До того ж ці потреби й бажання нікуди не зникають, вони лише пригнічуються, залягають на дно і, як мінімум, породжують незадоволення й відчуття порожнечі.

Ще одна установка, що базується на відмові, а отже, нелюбові до себе – навіть не намагатися здійснити свої мрії, відмовитися від них під тиском життєвих обставин, оточення, соціуму. «У дитинстві мріяли всі, і часто через ці мрії Господь показував багатьом їхнє призначення, покликання, – каже психолог. – Проте з часом із різних причин ці мрії забуваються, люди змиряються, що «це не для них». І навіть не намагаються зробити хоча б крок до своєї мрії, здійснення якої, можливо, було поряд…»

З’їдає щастя і так званий синдром відкладеного життя, тобто відкладання якихось бажаних і важливих речей «на потім». А поки що і зараз усе робиться за принципом «якось воно буде», без жодного планування, тож зазвичай у цьому хаосі багато чого справді не вдається, зривається, не виходить. Приходить розчарування і нехіть – мовляв, не дуже й хотілося. Проте ця пам’ять невдачі й поразки залишається і екстраполюється на саму людину – «я невдаха», «у мене ніколи нічого не вийде» тощо. Те ж стосується хворобливих ностальгій і заглибленості в минуле. Небезпека в тому, що, по-перше, відбувається потужна ідеалізація минулого, по-друге – застрягання, невідпускання якихось подій чи людей, а отже, – неперебування в безпосередньому моменті часу, яке і є життям.

Ще одне улюблене заняття нещасливих людей – вишукувати в собі недоліки і намагатися будь-якими способами їх виправити. Щодо перфекціонізму й прагнення до ідеалу – сказано вище. Людина постійно порівнює себе з кимось, здебільшого не на свою користь. Цей синдром «покращення» властивий в основному жінкам, цьому сприяє потужна реклама і відповідні індустрії. Неприйняття чи й відторгнення себе також пояснюється недолюбленістю в дитинстві, намаганням заслужити таким чином увагу і любов. Проте, як правило, навіть досягнення якихось примарних ідеальних параметрів зовсім не гарантує ні жаданої уваги, ні тим більше любові.

Ну і – «супутні товари», які часто супроводжують відчуття порожнечі життя чи й призводять до такого відчуття: алкоголь і, як наслідок, алкозалежність, надмірна участь в інформаційному потоці та політичних перипетіях. Щодо останнього, то слід розуміти: ми перебуваємо у стані інформаційної війни, одним із факторів якої є розрахунок на масову емоційну реакцію, психологічний тиск. Зважаючи на те, що надто багато людей не вміють працювати з цими потоками інформації, не знають, що таке медіа-гігієна, не мають навичок критичного мислення, тривале перебування у такому токсичному інформаційному середовищі веде до важких наслідків, пригнічення й депресії.

А що ж таке щастя і якими є його рецепти, де його шукати? «Щастя – дар, який Господь дав нам усім безумовно, як і його рецепти, – каже Мирон Шкробут. – Господь сказав: «Будьте блаженні», а отже – будьте щасливими. Для цього не потрібні якісь додаткові умови – усе нам уже дано… Люди часто шукають Бога і не можуть Його знайти. Але сказано просто: Бог є Любов. Для того щоб бути щасливим, достатньо любити. Коли людина любить, вона віддає себе іншим людям, і робить це з радістю. І це більше щастя, ніж брати, споживати…»

Повністю стрім програми можна подивитися тут:  

 reradio.com.ua

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

one × 5 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh