Рік, що минув після впровадження закону «Про засади державної мовної політики», показав, що в Україні вже не залишилося жодної сфери, де українська мова почувалась би по-справжньому державною. Попри мантри його авторів – регіоналів Ківалова і Колесніченка – про те, що цей закон захищатиме мови дуже малих етнічних груп, їхні ж однопартійці зізнаються, що ухвалювали документ для підтримки виключно російської мови. Так, за словами члена фракції Партії регіонів Антона Кіссе, процес упровадження закону відносно інших мов нацменшин в Україні є повільним, бо дії влади спрямовані тільки на ухвалення рішень щодо російської мови.
Дехто тішить себе тим, що на практиці мовний закон нічого не змінив, адже на сході та півдні російська і так була панівною, а от в інших частинах країни кавалерійський наступ на українську нібито захлинувся.
Наважуся стверджувати, що це зовсім не так. Про те, що на Луганщині, яка є однією з дев’яти областей, де російську мову оголошено «регіональною», українську сьогодні удень із вогнем не знайдеш, я вжеписала. А недавно прокурор Луганської області Анатолій Мельник, який звітував перед депутатами облради державною мовою, отримав роздратоване зауваження від Ірини Зайцевої (обласного депутата і, за сумісництвом, директора Українського центру оцінювання якості освіти Міністерства освіти і науки України) щодо обов’язковості використання у стінах цього закладу російської мови як регіональної.
Але навіть у чотирьох сільських районах Луганської області – Білокуракинському, Марківському, Новопсковському, Сватівському, самоврядні органи яких російській мові цього статусу не надали (бо кількість її носіїв там складає менше 10 відсотків), останнім часом теж відбуваються зміни не на користь мови державної.
За словами Володимира Просіна – очільника Сватівської районної держадміністрації часів Леоніда Кучми, такої русифікації, яку сьогодні провадить влада на Сватівщині, з 1991 року ще не було. Оскільки кількість українськомовних громадян у цьому районі, за останнім переписом, складає 93%, в усіх визначених конституцією сферах тут мала б функціонувати українська мова. Але реалії засвідчують протилежне: районна газета «Новини Сватівщини» в її друкованому й електронному варіантах подає всуціль російськомовні матеріали; районна гімназія фактично втратила свій колишній статус українськомовної, бо стала набирати класи з російською мовою навчання; виховні заходи навіть в українськомовних класах учителі тут проводять виключно російською, супроводжуючи їх радянськими піснями типу «Я, ты, он, она, вместе – целая страна!», цією ж мовою вони стали спілкуватися зі своїми вихованцями; усю рекламу в райцентрі (зокрема на автовокзалі та ринку) теж виголошують мовою сусідньої держави; навіть керівництво району, як по команді, теж перейшло на російську. За спостереженнями Володимира Просіна, згортання українізації у Сватовому розпочалося ще 2005 року, коли до його влади прийшла «група Олександра Єфремова» (саме тоді на районному радіо ліквідували щоденну культурологічну програму «Українська хвиля», яку вела Наталя Розумна), а зараз вона вже майже завершилася.
Об’єднані дієвою любов’ю до України
Об’єктивно кажучи, сьогодні в культурно-інформаційному просторі українськомовного продукту набагато менше, ніж за часів СССР. Усе частіше чуємо застереження: якщо ситуація не зміниться – невдовзі українська мова опиниться в стані білоруської. «Просвіта», яка колись стояла на сторожі рідного слова, сьогодні занепадає. Натомість інколи з’являються спільноти діяльних патріотів, які без зайвого галасу і піару роблять те, що мала б робити держава.
Одна з таких спільнот – громадський рух «Гуртом». 2007 року кілька молодих людей, об’єднаних любов’ю до України і великим бажанням допомогти їй посісти гідне місце на світовій арені, поставили собі за мету популяризувати в Інтернеті українські фільми, книги (передусім раритетні), музику, комп’ютерні ігри та програми. На сьогодні вони самотужки вже переклали, субтитрували й озвучили понад 5 тисяч фільмів, серед яких – світові кіношедеври, сучасні популярні стрічки та мультфільми, оцифрували понад 1000 книг, у тому числі 50-томник Івана Франка.
Розкидані по всій Україні, активісти руху «Гуртом» змогли добре самоогранізуватися: хтось із них подає гарну ідею – тут же створюється команда волонтерів, яка розподіляє між собою обов’язки, причому все роблять вони на добровільних засадах, без винагород та грантів, власними силами, в домашніх або студійних умовах, у вільний від роботи або навчання час. А результатом їхньої співпраці стає якісний продукт, який нічим не поступається телевізійному.
Рух «Гуртом» має свій портал, кількість відвідувачів якого скоро сягне півмільйона. Кожен із них має реальну можливість долучитися до суспільно корисної справи.
У полі зору «гуртомівців» також висвітлення правдивої української історії різними доступними способами, без будь-якої політичної заангажованості. Зараз вони взялися за екранізацію першого масштабного народного фільму про битву під Крутами. Творча група не акцентуватиме увагу на нашій національній поразці – навпаки, вона прагне показати звитягу і силу нездоланного духу молоді, аби її подвиг озвався в серцях наших молодих сучасників.
Через «Фейсбук» я познайомилася з надзвичайно цікавою людиною – подвижником української справи, житомирянином Олегом Ярмолінським. Цей чоловік давно виношував шляхетну ідею – зробити українськомовний аудіозапис своїх улюблених із дитинства пригодницьких книг польсько-індіанського письменника Станіслава Суплатовича (Сат-Ока) «Земля Солоних Скель» і «Таємничі сліди». Мріяв про те, щоб українські діти й дорослі з утраченим зором (і не тільки) мали змогу долучатися таким чином до світової пригодницької класики.
Активісти «Гуртом» підтримали цю ідею, зібрали для цього гроші і допомогли її реалізувати. У домашніх умовах, разом із сестрою своєї дружини Оксаною, інвалідом за зором, Олег Ярмолінський озвучив цю повість (сам він начитав текст, а Оксана здійснила звукорежисеру), зробив музичний супровід твору (для цього використано «Симфонію з Нового світу» Антоніна Дворжака у виконанні хорової капели «Орея» з Житомира, яку композитор написав під враженням культури північно-американських індіанців, а також – автентичні звуки природи й пісні індіанців. Рівненський художник Юрко Журавель (він також лідер гурту «От Вінта») зробив обкладинки для аудіокниг, а дизайнер Ігор Зубрицький їх художньо оформив. Кожна аудіоповість триває понад 10 годин, і від себе скажу, що слухати її буде приємно будь-кому, незалежно від віку. Бо зроблено це з любов’ю!
Рух «Гуртом» допоміг також розтиражувати обидва диски (кожна аудіоповість тепер має по 1000 копій) і поширити по всіх куточках України.
Я зі своїми студентами – філологами СНУ імені Володимира Даля – теж побувала в ролі волонтера руху «Гуртом». Отримавши поштову посилку з тридцятьма дисками від Олега Ярмолінського, презентувала їх для Луганського обласного Товариства сліпих. Студенти порадували присутніх концертом з українських пісень.
Отож, культурна продукція державною мовою зусиллями ентузіастів потроху просувається теренами України.
А як із державною мовою в наших сусідів?
Побувавши цього річ у Польщі, я пересвідчилась у тому, що там і близько немає нічого подібного до нашого новітнього Валуєвського закону. Країна, яка колись була у складі Росії, а сьогодні належить до ЄС, має одну державну мову, яка поширена абсолютно в усіх суспільних сферах. Російську мову, яка раніше була обов’язковим предметом у польських навчальних закладах, уже понад два десятиліття не вивчають. І ніхто не бачить у цьому великої проблеми.
У Казахстані статус державної має одна мова – казахська. Попри реальну двомовність (частка російськомовних громадян складає 30%), усі дорослі громадяни воліють знати державну мову, адже там діє правило: хто нею володіє – той має право працювати на державних посадах; крім того, за це працівники отримують додаткову зарплату.
Без знання державної мови, як і без знання національної історії, в жодній із країн Балтії – колишніх колоніях радянської імперії – Вас не тільки не приймуть на державну службу, але й не нададуть громадянства. Як би так було в Україні, то Партія регіонів з комуністами ніколи б не прийшли до влади, як зараз.
А тим часом Росія нещодавно виділила 1,5 мільярда рублів на популяризацію російської мови у країнах пострадянського простору. За виконанням програми русифікації за кордоном пильно стежитимуть російський уряд, Держдума, МЗС, міністерство освіти на науки, мінкультури, Росспівробітництво, різні громадські організації. Створюватимуться все нові й нові центри російської мови, якими й так нашпигована Україна.
Разом із тим у Росії щойно розроблено Стратегію національної політики до 2025 року, яка містить цілу низку заходів щодо захисту російської мови як державної (чого в Україні немає і близько!).
Навіть на тлі своїх найближчих сусідів Україна зі своєю українською (за статусом державною) мовою виглядає по-сирітськи беззахисною. Борються ж за мову – не на словах, а конкретними справами – лише непересічні особистості, які усвідомлюють, що рідна мова – це останній бастіон держави (Бодуен де Куртене), а російська мова завжди була і буде засобом досягнення ворожих для українства завдань (Іван Нечуй-Левицький).
Цивілізована Європа розуміє, що таке мова в державі, особливо – в постколоніальній. Мабуть, саме тому хлопці з литовського музичного гурту BIPLAN не так давно записали українською мовою (попередньо вивчивши її) і подарували українському глядачеві пісню Amore.
Це, звичайно, приємно, але врятувати нашу мову можемо лише ми самі, якщо візьмемося за цю справу гуртом. І ніяка антиукраїнська влада нам у цьому тоді не зможе завадити. А для початку нам варто було б ушанувати молодих діяльних патріотів із руху «Гуртом» увагою – хоча б на такому інформаційному рівні, як це донедавна було з відомими на всю Україну та за її межами грантожерками з руху Femen. І така справа могла б стати початком розбудови справжнього громадянського суспільства в Україні.
Ірина Магрицька
