Історія прикордонника Олександра з Чернігівщини почалася вранці 24 лютого 2022 року, коли він, повертаючись із сусіднього села в пошуках трактора для друга, раптово зіткнувся з озброєними російськими військовими у балаклавах. Звичний сільський ранок змінився усвідомленням, що війна прийшла додому, але водночас стало зрозуміло: ворог, хоч і має зброю, не знає цієї землі й людей, яких намагається залякати.
Перші години вторгнення показали безпорадність окупантів: вони плутали назви, розпитували дорогу й виглядали чужими навіть там, де намагалися поводитися як господарі. Для Олександра це стало точкою неповернення. Згодом він кілька днів провів у полоні: були допити й погрози, але, переконавшись, що він справді цивільний сільський мешканець, загарбники його відпустили.
Повернувшись до рідного села Великі Осняки, Олександр не став чекати, поки хтось вирішить проблеми громади. Коли почався дефіцит продуктів, він узяв на себе обов’язок доставляти хліб односельцям. На велосипеді, з дошкою на багажнику та мішками, він їздив до Ріпок і за один рейс привозив до 60 буханок для 57 дворів. За його словами, це був не бізнес, а внутрішній обов’язок перед сім’ями й дітьми, яким не було чого їсти.
У 2024 році Олександр мобілізувався до Держприкордонслужби України і став воїном-прикордонником 105-го прикордонного загону. На фронті були позиції, обстріли, атаки дронів і рішення, від яких залежали життя побратимів. Під час одного з боїв скид із безпілотника вбив його побратима, з яким вони разом перебували на позиції, а самого Олександра поранило в руку. Його евакуювали автомобілем «Козак», який по дорозі також зазнав влучання, але все ж довіз бійця до безпечної точки, ще раз доводячи важливість підготовки, техніки та побратимства у бою.
Зараз Олександр проходить відновлення в одному з відомчих санаторіїв ДПСУ. Якщо ще кілька місяців тому ліва рука взагалі не підіймалася, то нині вона вже майже наполовину функціональна. На запитання про мотивацію він відповідає, що ця рука йому вкрай потрібна, адже він хоче обіймати нею дружину, повернутися за кермо улюбленого авто, знову працювати по господарству: косити траву, рубати дрова й повноцінно жити на своїй землі.
Історія Олександра показує, що кордони проходять не тільки на карті. Є державний кордон, який щодня тримають українські захисники, і внутрішній — між страхом і гідністю, байдужістю та допомогою, зневірою і дією. Олександр обрав бути корисним і стійким поруч зі своїми: він віз хліб, став у стрій, тримав позицію й тепер повертається до життя. На таких людях, як він, тримається Україна.
Джерело: Facebook
