Стрільба танка з закритих позицій вкрай суперечливий метод ведення вогню для якого насправді танк не створювався
Джерело: Defence Express
Час від часу відносно танків спливає доволі цікава тема стосовно їх використання для так званої стрільби із закритих позицій, коли танк починає відігравати роль самохідної артилерійської установки. Тобто коли наведення здійснюється без прямої видимості цілі на дальність 8-14 км.
Саме таку роль, мовляв, будуть виконувати навіть ті самі Т-54 та Т-55, які РФ вже почала діставати зі звалищ. До речі, альтернативою є думка, що їх просто закопають й перетворять на ДОТи, але цьому питанню присвячено окремий матеріал.
На перший погляд, нібито взагалі нічого не змінюєтеся, ледь не до рівня “й там й там гусениці, й там й там гармата”. Але в житті все значно складніше. Й для того, щоб не бути звинуваченим у тому, що мета публікації – створити небезпечну ілюзію, то одразу зазначимо, що статистичні данні відносно використання танків у ролі САУ взято з публікації російського видання “Военная мысль” міноборони РФ за 2020 рік.
Зокрема, у СРСР ще десь наприкінці 70-х років використання танків для стрільби із закритих позицій було визнано неефективним. У 2018 році у РФ були проведені тестові випробування, коли для виконання стрільб із закритих позицій було взято роту на Т-90 та батарею на 2С19 “Мста-С”.
Першою задачею було знищення окремих цілей на середніх дальностях стрільби. САУ після коригування вклались у еліпс 50 на 100 метрів, танки – 1280 на 640, після коригування – 1750 на 500 метрів (стало гірше). Загороджувальний вогонь виконався з параметрами 250 на 130 для САУ, 700 на 600 метрів для танків, а під час виконання вправи на нерухомий загороджувальний вогонь у танкістів був зафіксований недоліт вже на 1100 метрів, що є загрозою для власних військ, а середній еліпс без аномальних відхилень становив 950 на 430 метрів.
Тепер щодо причин такої різниці у стрільбі з САУ та танка. Найголовніше – вогонь “по артилерійські” не стандартна для танкістів задача взагалі і танк під це не створювався. А це означає, що й відповідних прицільних приладів для цього у ньому немає.
Зокрема навіть на найпримітивнішій САУ є артилерійська панорама, яка дозволяє точно навести по горизонталі гармату. У танкістів з цього є лише азимутальний вказівник, а для наведення по вертикалі – кутовий рівень. Нижче відео з ведення вогню з танка із закритих вогневих позицій, українського танкіста:
Ще один інструмент, який є у артилеристів – можливість варіювати потужність вишибних зарядів. А танкісти можуть використовувати лише готові штатні заряди, бо, знову таки, головна задача танка вести вогонь з прямим наведенням.
Це напряму пов’язано із ще одним важливим аспектом. Для танкової гармати ключовим параметром є максимальна швидкість снаряда. І для її досягнення вони й створюються, що й пов’язано з їх малим ресурсом, бо танкові снаряди мають більшу швидкість ніж артилерійські. Зокрема ресурс сучасних артилерійських систем становить 5-7 тисяч пострілів. Танкової гармати – близько однієї тисячі пострілів.
Також вартість танкових снарядів, включно з осколоково-фугасним, значно вища за артилерійські, бо знову ж таки, вони розраховані під інші швидкості та виготовляються з більшою точністю.
Окрім того, важливою умовою ефективності осколково-фугасного снаряда є кут зустрічі із поверхнею. Гаубиці мають високі кути підйому ствола – 60-70 градусів, а кути підйому танкової гармати 13,5 градусів для Т-72, у Т-55 – 18 градусів. Через це танки у ролі САУ фізично не можуть уражати цілі на зворотних схилах.
А умовний 152-мм снаряд значно ефективніший за уражаючими можливостями за 125-мм танковий, який містить лише 3,1 кг вибухової речовини (у 3ВОФ22). Це менше ніж у 122-мм снаряді, в яких маса бойової речовини складає 4 кг (у 3ОФ56). А коли мова заходить про використання Т-54 чи Т-55 зі 100-мм гарматою, то вага вибухової речовини у їх осколоково-фугасних снарядах – 1,7-2,1 кг.
Зрештою для виконання аналогічної задачі танкам у ролі ерзац-САУ необхідно використати значно більше снарядів, а це впирається у боєкуладку. Для абсолютної більшості САУ вести вогонь “з ґрунту”, коли додаткові снаряди лежать на землі поряд – штатний режим, виключення є, наприклад, шведський Archer. Танк такої можливості немає, а поповнення боєукладки займає значно більше часу.
Через те, що мова пішла вже не тільки про Т-72, де необхідно зарядити автомат заряджання, а й про Т-54, де звичайна боєукладка, необхідно зазначити, що й у випадку Т-54 подача пострілів у корпус виконується через баштові люки і необхідно ворочати у вкрай стислому об’ємі метровими унітарними боєприпасами вагою у 30 кг.
Саме тому навіть у СРСР, поки це ще практикувалось, використання танків для стрільби з закритих позицій було фактично нештатним, яке здійснювалось під контролем та керуванням артилеристів і за умов, коли необхідно було збільшити вогневий вплив на противника, доповнивши артилерію на за рахунок точності, а “масою залпу”.
Він не є ні економічним, ні ефективним, а також потребує підготовки екіпажів та постійних тренувань. Водночас цей прийом дійсно активно використовують у реальних боях, зокрема й ЗСУ, але роблять це не від хорошого життя.
