“Як думаєш, буде війна?” – почав розмову мій приятель. “Вона вже триває”, – розчаровую. І почалася не з військової анексії Криму, а з промови президента Путіна в лютому 2007 року на конференції з безпеки в Мюнхені. “Росія – країна з більш ніж тисячолітньою історією, і практично завжди вона користувалася привілеєм проводити незалежну зовнішню політику. Ми не збираємося змінювати цієї традиції і сьогодні”, – наголосив він, і західний політичний світ заговорив про відновлення холодної війни.
У те, що Кремль піде далі, тоді мало хто вірив. Дарма. Ще 2005-го року в зверненні до парламенту Путін заявив, що найбільшою трагедією ХХ століття став розпад СРСР. Повернути колишні республіки в радянське стійло – заповітна мрія вождика. Реалізовуючи її, він не зупиниться ні перед чим.
У 2008-му царьок зазіхнув на Грузію та… зламав зуби. Отримавши Абхазію як трофей, зрозумів: у ХХІ столітті війни військом не виграєш. Потрібно щось інше. На думку колишнього міністра закордонних справ Польщі Адама Даніеля Ротфельда, вождик взяв за основу концепцію психологічної війни начальника штабу барона Петра Врангеля полковника Месснера. Згідно з нею, війни в майбутньому повинні точитися не за ресурси чи територію, а “за душі нації”. У такій війні “простір потрібно завойовувати і армією, і пропагандою”. “Необхідно пропагандою влити еліксир життя в свої маси і отруту у ворожі, – писав полковник. – Пропаганда словом (радіо, виступ, шепіт), друком, графікою, сценою, кіноекраном, виставкою тощо повинна сприяти пропаганді ділом: своєчасний, хоч і невеликий, але ефективний бойовий успіх дає відмінний результат у змаганні нервів, психологічній боротьбі”.
Путін увібрав науку. Як вірний послідовник Сталіна та Гітлера не шкодував грошей на пропагандистську павутину. У жовтні 2010-го, будучи ще прем’єром, затвердив державну програму “Інформаційне суспільство (2011-2020)” вартістю у $40,6 млрд. Її мета – стовідсоткове охоплення російськомовного населення планети через ЗМІ всіх форм власності, що поділяють стратегічний курс РФ. Основне завдання – розповсюдження “правильної” інформації, популяризація традицій, культури, моральних та сімейних цінностей “русского міра”. Інакше кажучи, активне промивання мізків, чіпляння ярлика недруга на США, НАТО, ЄС та всіх “неугодних”, виховання гордості за те, що ти росіянин, підтримування культу особи Путіна та відкидання будь-якого сумніву в правильності його дій, рішень, політичного курсу. Як констатує експерт Центру політичних студій та аналітики Гліб Канєвський, програму вже виконано майже на половину. Ефір Всеросійської державної телевізійної та радіомовної компанії (телеканали “Росія”, Росія 24″, “Культура”, “РТР Планета” та інші) нині охоплює 98,5% населення Росії та має понад 50 млн телеглядачів у країнах СНД і Балтії (то чи не туди позирає загребуще око мінігітлера?).
За допомогою кишенькових ЗМІ Путін довгі роки майстерно “вливав отруту пропаганди” у свідомість українців, зомбував їх, подаючи власну версію реальності, ділив на східняків та бандерівців, залякував переслідуваннями російськомовного населення, розпалював міжрелігійні, мовні, історичні конфлікти, підсилював ностальгію за совєцьким часом, жалівся на утиск нацменшин. Це при тому, що, як констатує директор департаменту інформаційної політики МЗС України Євген Перебийніс, в Україні нині друкується щонайменше 1176 російськомовних газет (в РФ тільки 7 україномовних), а 74% від загального обсягу теле- та радіомовлення – російськомовне (в РФ тільки одна україномовна радіоперадача). Уряд Януковича всіляко сприяв інформаційній експансії Росії. По-перше, хотів вислужитися, по-друге, добряче заробляв, по-третє, боявся, що українці прозріють. Як наслідок – вмикаючи телевізор, узагалі важко зрозуміти, де ти живеш: в Україні чи Росії. Естрада російська, шоу-програми російські, фільми про російських “сищиків”, які здатні розкрутити найзаплутанішу справу, чесних даішників, безстрашних військових та героїв-коханців. Українці в тих фільмах, як правило, коли не повії, то гвалтівники, злодії, вбивці чи просто дурні, котрі своєю мовою смішать “істинних росіян”. Хіба це не навішування ярликів? Не пропаганда російських військ, міліції, цінностей? Найдивніше, що мільйони українців дивляться все це і… не обурюються. Новий рік зустрічають із жартами Галкіна та під спів Баскова. Може, саме тому ми й програємо інформаційну війну? Програємо, бо нам байдуже, що дивитися; бо підсвідомо порівнюємо наші військо та міліцію з їхньою і розчаровуємося; бо не вимагаємо від держави якісного продукту, наперед знаючи: на нього коштів не буде. Люди все частіше жартують: перед тим, як дивитися новини, треба покласти під руку валідол. Вбивства, хабарі, продажні суди, жорстокі міліціонери, некваліфіковані медики, безробіття… Руки опускаються. Стає страшно жити. Хочеться кудись втекти з такої країни. Виникає питання: а може, проросійським медіамагнатам просто вигідно вганяти українців у депресію?
За підрахунками експертів, торік Росія витратила у 18,7 разів більше коштів на пропаганду, ніж Україна. Державні інформаційні витрати РФ на одну особу становили $27,8, тоді як в Україні – 4,7 грн. А в інформаційній війні за економію коштів на пропаганду доводиться платити територією. Україна заплатила Кримом. Кримці, котрі, згідно з результатами опитування Фонду “Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва” та Київського міжнародного інституту соціології, дивляться новини на російських телеканалах та Фірташево-Льовочкіновому “Інтері” (відповідно 28% та 69% респондентів), настільки боялися нападу “бандерівців” та прагнули “повернутися додому в Росію”, бо там і пенсія вища, і ковбаса дешевша, і за російську не б’ють, що почали міняти паспорти, записуватися до самооборони Криму та всіляко сприяти “зеленим чоловічкам” – гібридам солдатів і терористів. І це перший дзвіночок для влади. Адже на Криму Путін не зупиниться. Його пропагандистська машина активно працює з мешканцями Луганська, Донецька та Харкова.
За даними Агенства Media Expert, саме там найбільшою популярністю користуються російські ЗМІ. А вони майстри ставити усе з ніг на голову: то розкажуть, що у Львові “майданівці” спалили двох “беркутівців”, то що тих, котрі не знають, як українською буде “галстук”, ставлять на коліна та б’ють, то що “головорізи, екстремісти, фашисти, ультраправі, радикали, бандерівці захопили в Києві владу”… Як казав рейхміністр народної освіти та пропаганди Німеччини Геббельс, якого наслідує Путін, “чим нахабніша брехня, тим більше народу в неї повірять”, а “брехня, яку повторювати тисячу разів, стає правдою” і породжує страх. “Уявляєш, вчора телефонує мені знайома з Донецька і питає, чи то правда, що у вас, у Бандерштаті, в кожній хаті на горищі по кулемету, а на грядці закопана зброя, а городи орете танками з відпиляними дулами”, – випалює знайомий. Я був шокаваний. Такі питання і в ХХІ столітті, в епоху Інтернету!” А чому дивуватися? Путінські “пси” можуть вішати собі медалі. Цікаво, чому майже за 23 роки незалежності українці й досі вірять у вигадки про Бандеру та Мазепу, не відають, за що вмирали воїни УПА, Січові Стрільці? Це байдужість чи недолуга інформаційна політика держави?
У 2013 році асигнування на Державний комітет телебачення і радіомовлення України з держбюджету становили 711 млн грн. Левова частка цих коштів пішла на “проїдання”, а залишок – на чергові заходи до традиційних Днів. Чи правильно це? Чи має майбутнє держава, котра економить на просвітництві, популяризації своєї культури, традицій, мови? Зрештою, чому телеканали цілими днями транслюють російський “ширпотреб”, а гідні, цікаві історичні та біографічні фільми ставлять опівночі, а то і пізніше?
Аби протистояти путінській експансії в Криму, українців закликають не купувати російські товари. Так, це можливо вдарить по економіці РФ, але не припинить її маніпуляцій з нашою свідомістю. Як це не гірко, але Путін наразі продовжує війну за душі українців. Злам може статися тоді, коли кожен з нас з власної волі, свідомо відмовимося від російських ЗМІ, бойкотуватиме російські фільми та програми, що транслюють українські телеканали. Бачити, дихати й думати стане легше…
Леонід Бицюра, член Національної спілки журналістів України
