За яких умов наша країна втратила таке ракетне озброєння, та які висновки з цього варто зробити
Джерело: Defence Express
Зазвичай прийнято згадувати історію про те, як Україна у 1999 році передала РФ в оплату боргу за газ вісім Ту-160, три Ту-95МС і 575 ракет типу Х-55, як приклад нашого втраченого потенціалу, яким зараз користується ворог.
Чому Україна в свій час взагалі була вимушена відмовитись від Ту-160, ми писали в окремій публікації. А зараз хочемо пригадати іншу історію – як до 2011 року наша країна зняла з озброєння та утилізувала ОТРК “Ельбрус”, він же “Скад”, по якому був запас у 185 ракет та 50 пускових установок.
Навіть якщо міркувати лише в ракурсі втраченого потенціалу, що також зіграло на руку ворогу, то згадувати про історію із втратою ОТРК “Ельбрус” насправді має більше сенсу, аніж історію із передачею крилатих ракет та бомбардувальників в обмін за газ. Але це якщо міркувати виключно в теоретичний спосіб.
Ракети Р-17 до комплексу “Скад” мали дальність стрільби до 360 кілометрів, а з бойовою частиною до 900 кілограмів це міг би бути ледь чи не ідеальний інструмент для ударів по крупним військовим об’єктам на території РФ, як наприклад арсенали боєприпасів чи аеродроми. Тому цілком логічно думати, що саме такого ракетного комплексу нашій країні зараз вкрай не вистачає.
Але далі варто пригадати й умови, за яких відбулось зняття з озброєння цього озброєння. Як можемо прочитати з матеріалів у відкритому доступі, навчальні стрільби цим ОТРК відбувались в проміжку з 1997 по 2001 рік на полігонах в Криму, а далі ракети та пускові були поставлені на зберігання.
Балістична ракета Р-17 до комплексу “Скад” була рідинною, заправлялась токсичним паливом, яке містило компонент меланж, і це в свою чергу створювало небезпеку навіть для самих розрахунків цих ОТРК.
Окрема проблема у випадку із ОТРК “Ельбрус” полягала в тому, що обслуговувати ці ракетні комплекси можна було би тільки за допомогою Росії, і якраз на цьому місці виходив певний дисонанс – залучати РФ до обслуговування озброєння, яке необхідне для стримування тої ж РФ.
Ну й окрім того, зовнішньополітична обстановка також не була сприятливою – США докладали системних зусиль до ліквідації ракет малої дальності в Європі навіть як просто джерела потенційної небезпеки. Однак в рамках цих зусиль “під ніж” пішли не тільки українські ОТРК “Ельбрус”, але й наприклад радянські ОТРК “Ока”, які перейшли “у спадок” Чехії, Словаччині та Болгарії.
Для ілюстрації можна згадати приклад Вірменії, котра на 2020 рік, до початку війни за Карабах мала 20 ракет та вісім пускових установок комплексу “Скад”, і по суті була єдиним експлуатантом такого ОТРК на всьому пострадянському просторі. Зберегти цей комплекс в строю вірмени змогли лише за прямої допомоги від РФ, і саме той випадок, коли “виключення підтверджує правило”.
Із усього викладеного вище випливає насправді такий висновок – якщо раптом заходить мова про ретроспективу, то треба говорити навіть не про втрачений потенціал, а скоріше про те, чому не вдалось створити заміну втраченому.
Ну бо справедливості заради, своїх балістичних ракет для ударів по РФ нашій країні зараз явно не вистачає. Але сподіваємось, що у відносно близький час це питання буде нарешті вирішене.
