Українська релігійна сцена – доволі цікаве явище, особливо зі сторони антропології культури. Адже багато в чому вона є повністю унікальна і неповторна, як через різні умови формування великих релігійних блоків у ній, так і через специфіку її формування в умовах пострадянської реальності, яка розвивається в унікальних умовах переходу суспільства з радянського тоталітаризму до ще не зовсім відомо чого.
На сьогоднішній момент, розвиток українського суспільства уже призвів до ситуації коли радянська парадигма, у якій, на жаль, усе ще перебуває величезна частина українського суспільства, «віруючий –атеїст», уже не те що не відповідає дійсності, але, більше того, вона цілковито її викривлює.
Насправді, той великий масив, який ми за старою звичкою називаємо християнством, не лише не є монолітним з точки зору поділу на ліберальні й консервативні конфесії, чи на умовний поділ на прогресистів й ортодоксів всередині самих конфесій, але й більше того, це масив перейшов у фазу розшарування, яке більше нагадує концентричні культурні кола німецької етнології початку ХХ століття, аніж традиційну дихотомію «втаємничений – невтаємничений». Навіть характерний для православного світогляду поділ християн на воцерковлених і невоцерковлених, уже не відповідає реаліям, які спостерігаються в українському християнстві.
Реалії сьогодення вимагають від нас усвідомлення і переосмислення того, що в українському християнстві відбулись процеси, які призвели до дещо складнішого розшарування християн, аніж це передбачає традиційна радянська парадигма, як рівно ж і трохи відміннішого, від того, яке спостерігаємо у західному світі.
Цей процес розшарування не є однорідним, він усе ще не є завершеним, він відбувається з різною швидкістю у різних регіонах і різних конфесіях. Причому, у традиційно релігійних регіонах він відбувається дещо повільніше. Так само сповільнюють цей процес і катехизаційні зусилля конфесій. Проте, цей процес уже неможливо зупинити. Його можна сповільнити чи пришвидшити, але неможливо зупинити.
Це розшарування неможливо ігнорувати, якщо прагнеться дати об’єктивну оцінку стану сьогоднішнього християнства в Україні в цілому, а також у кожній з конфесій зокрема. Ігнорування цього розшарування веде до серйозного викривлення у сприйнятті реальності, а також є причиною соціологічних, культурно-антропологічних, душпастирських оцінок, а також й відповідних реакцій з боку інтересантів.
Уважний погляд на постійні соціологічні опитування, на реакцію людей у соціальних мережах вказує нам, що увесь масив українського християнства розділений у 4 групи вірних, які чітко розмежовані у своїй поведінковій реакції на однаковий подразник.
1.Група – «християнські атеїсти». Це люди, які дотримуються атеїстичного світогляду, або декларують себе, як агностики, проте, вони усе ще не заперечують свою культурну ідентичність, збудовану на конфесійному фундаменті. Тому, вислів, який приписують білоруському президенту Алєксандру Лукашенку, «я – православний атеїст» у цьому контексті виявляється непозбавлений свого сенсу. Ці люди, уже й нібито не належать до християнства, проте, вони ще не порвали з ним у культурному сенсі й тому не вартує їх повністю ставити за рамки, як такого.
2. Група – «практичні атеїсти». Це люди, які теоретично не відкидають існування Бога, проте, на практиці живуть так, ніби Його не було. Вони ігнорують існування конфесійних норм і приписів, часто вороже ставляться до релігійної організації, до якої вони декларативно усе ще себе зараховують, але частіше вважають себе людьми позаконфесійними, хоча й на загал належать до культури конфесії, з якої вийшли їхні предки чи вони самі.
3. Група – «частково практикуючі». Це доволі велика, доволі неоднорідна, можливо навіть переважаюча в українському християнському середовищі група. Її можна поділити на три наступні підкатегорії:
А). Не відвідують богослужінь, але дотримуються певних етичних норм: не вбий, не вкради. Та не уникають у відзначанні у якийсь свій спосіб великих християнських свят. Зазвичай, дуже поверхнево інформовані про доктрину конфесії, до якої належать ;
Б). Відвідують раз, або кілька раз у рік богослужіння, частково інформовані про доктрину власної конфесії;
В). Регулярно відвідують богослужіння, порівняно добре інформовані про доктрину конфесії, до якої належать, проте, висловлюють певну незгоду з певними позиціями цієї доктрини. Вони можуть приймати активну участь у житті власної релігійної громади чи конфесії у цілому, проте, у них є власне бачення реалій, яке не узгоджується з доктринами їхньої ж конфесії. Більшість прогресистів, чи так званих ліберальних католиків належать саме до цієї групи.
4. Група – «властиво вірні у вужчому сенсі». Тобто, йдеться про людей, які не лишень регулярно відвідують богослужіння, але й знають доктрину власної конфесії та внутрішньо з нею згідні. Дотримуються конфесійних приписів та норм. Проте, й ця група ділиться у дві групи:
А). Пасивні – тобто ті, хто не приймає активної участі в житті власної релігійної громади.
Б). Активні – тобто ті, хто приймає активну участь у житті власної релігійної громади.
На даний момент з великою дозою певності можна стверджувати, що в українському християнському середовищі 3-тя група є домінантною, а 4Б підгрупа – найменшою.
Звісно, для отримання більш об’єктивної картини, яка б конкретизувала поведінку цих груп, їхні інтереси, міжгрупові міграції і т.п., потрібно проведення серйозних соціологічних, антологічних досліджень. Але запропонований у цьому тексті поділ міг би допомогти, на мою скромну думку, краще зрозуміти процеси, які відбуваються в українському християнстві.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
