Ще сиплеться з неба сніг і сльота часами чергується з морозом, та все ж час невпинно наближає нас до чергового святкового дня у календарі, як також – у свідомості ще значної кількості українських громадян – 8 БЕРЕЗНЯ. Вже чимало літ точаться, на початках невиразні, а в останні часи щораз то голосніші дискусії, чи повинні ми відзначати цей день як певну важливу дату у житті нашої нації.
На мою особисту думку – ТАК! Ця дата обов’язково і в особливий спосіб повинна згадуватись у нашому народі. Цього дня повсюди мають висіти національні прапори з чорними скорботними стрічками. Бо ця дата – то день смутку й жалоби, бо саме цього дня червоний окупант розіп’яв мою Церкву. Саме 8 березня 1946 року відбувся Львівський псевдособор, на якому офіційно, де-юре, була ліквідована Українська Греко-Католицька Церква, а де-факто нахабно пограбована Московитською Православною Церквою (РПЦ) і загнана в підпілля, де в умовах жорстких переслідувань боролась за Христову віру, власну самобутню національно-релігійну ідентичність і право сповідувати власні релігійні переконання в сопричасті з більшістю християнських народів світу.
За це, здавалось би, природне право на своїй прадідній землі бути собою, – від 1946 (а точніше, від 1939) року на вівтар свободи було складено велетенські жертви. Усі єпископи УГКЦ, за винятком хіба Йосифа Сліпого, якому Божим Провидінням вдалося після 18 літ каторги вирватись з цупких лабет Москви, були або замордовані в ув’язненні, або ж, знесилені катуваннями та в’язницями, невдовзі помирали після виходу на волю. Сотні тисяч священиків, монахів і монахинь, мирян з родинами, стариками та малолітніми дітьми, за неприйнятні для Москви віру та обряд, були або вбиті на рідних землях, або вирвані з корінням і пожбурені в дрімучі сибірські нетрі на повільну, але неминучу смерть. І усі ці сльози та страждання мого народу, ріки безневинно пролитої крові і гори трупів новітніх мучеників «освячені» (тобто узаконені) днем, що в календарі завис на позначці «8 БЕРЕЗНЯ».
Не маю наміру вдаватись у пошуки, чому саме на цей день енкаведисти призначили ліквідацію УГКЦ (хоча своя символіка тут таки є), – нехай цим займаються професійні історики. Але ця дата стала довершеним фактом і тихо зігнорувати її не вдасться. І чим далі, тим цього дня дедалі голосніше кров мучеників волає з-під землі до Господа: «Аж, доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?» [Об. 6:10] Волає вона й до глухих і німих нащадків, які за два-три десятиліття начисто втратили пам’ять – і без супротиву, добровільно, на безіменних духовних могилах батьків і дідів, піддались поганським шабашам та гульбищам. Не відаю, кому і що цього дня говорять пам’ять і сумління, але 8 березня мені на згадку приходять священики й монахи, розіп’яті на дверях камер або ж живцем зварені і згодовані іншим в’язням у тюрмах НКВД. Цього дня наче в макабричному фільмі перед очима миготять тисячі й тисячі до краю виснажених тіл, навічно вмерзлих у чорний сибірський ґрунт, тих, хто відійшов із цього світу без таїнств Сповіді та Євхаристії, без християнського погребу й молитов, без надії на фізичний порятунок, а проте зі сподіванням, що їхні нащадки завжди пам’ятатимуть про цю велику, незрозумілу для людського змислу, але нестиренну у Божому вимірі жертву. І саме завдяки цій жертві страдників за волю Церкви та волю нації ми маємо Українську Державу, відроджену із забуття Церкву; маємо фізичне життя на своїй, Богом даній землі. І саме тому 8 березня є днем, що має спонукати до призадуми та молитов за невинно помордованих і розпорошених по неозорих ГУЛАГах мільйонах українців.
Як би це, на перший погляд, не парадоксально виглядало, однак таке скорботне наповнення цього дня є також символом екуменічного єднання українців. Адже там, за колючим дротом, у тюрмах і концтаборах, практично повністю стирались відмінності між українцями греко-католиками та українцями православними; там, в умовах жорстоких переслідувань за Христа, Воскреслий єднав конфесійно поділених братів, різні нації, а то й різні віри. Тому цього дня, 8 березня, доречно також згадати розіп’яту Українську Автокефальну Православну Церкву і ті велетенські жертви, які склали її вірні за Христа.
Питання, як сприймати день 8 березня, є проблемою внутрішнього морального вибору кожного зокрема. Чи цього дня брати участь в урочистостях, свого часу накинених українській нації більшовицькими окупантами, які нищили народ, його давній уклад, віру, традиції, підмінюючи їх штучними, нашвидкуруч вигаданими святами, а чи віддати належну молитовну пошану тим, кого ці ж більшовицькі кати винищували лише за те, що були українцями та християнами, – нехай вирішує кожен, як йому підказують його переконання та сумління.
Боровець Зенон
