Модель, за якої Китай був головним дешевим майданчиком для світового виробництва, поступово змінюється. Західні корпорації переносять частину потужностей до інших країн, щоб знизити витрати, розосередити ризики та бути ближчими до ключових ринків збуту.
Ще два десятиліття тому саме Китай сприймали як «фабрику світу», де вигідно збирати іграшки, одяг, телефони, побутову техніку, меблі й інші масові товари. Сьогодні ситуація інша: зарплати там суттєво зросли, населення старіє, а політичні відносини зі США та ЄС ускладнилися. Бізнес більше не хоче покладатися на одну країну.
Як Китай став глобальним виробничим центром
Поворотним моментом став 1980 рік, коли містечко Шеньчжень біля кордону з Гонконгом зробили спеціальною економічною зоною. Туди допустили іноземні інвестиції й заводи, а за перше десятиліття промисловий випуск у регіоні зріс у двісті разів.
Держава активно вкладала кошти в порти, дороги, електростанції, промислові райони, забезпечуючи компаніям те, що вони шукали: низькі зарплати, велику кількість робочої сили та готову інфраструктуру. У грудні 2001 року Китай увійшов до Світової організації торгівлі, і потік замовлень із різних країн значно посилився.
Протягом 1990–2000-х саме ця модель дозволила Китаю зайняти провідну позицію в глобальних ланцюгах постачання. Але фактори, які робили країну унікально дешевою, більше не діють так, як раніше.
Чому Китай перестав бути найдешевшим цехом
Перший чинник — зростання вартості праці та життя. Сам Китай став багатшим, що спричинило збільшення зарплат, вартості землі, оренди, логістики й витрат на дотримання екологічних вимог.
Сьогодні працівник заводу в Китаї отримує приблизно 630 доларів на місяць, тобто удвічі більше, ніж у В’єтнамі чи Індії, де оплата становить близько 300–330 доларів. У Шанхаї середній рівень — орієнтовно 960 доларів. Для простих товарів на кшталт одягу, взуття чи пластикових виробів це істотна різниця: кожен додатковий долар у собівартості впливає на конкурентоспроможність.
Другий фактор — демографічні зміни. Довготривала політика обмеження народжуваності призвела до скорочення населення. Уже четвертий рік поспіль у країні більше людей помирає, ніж народжується: у 2025 році народилося 7,9 мільйона осіб, а померло 11,3 мільйона. Майже кожному четвертому жителю Китаю вже понад 60 років, а отже, робочих рук стає менше, що підтримує тенденцію до зростання зарплат.
Нестачу працівників компенсують автоматизацією. За кількістю промислових роботів на підприємствах Китай у 2023 році випередив Німеччину та Японію: на кожні 10 тисяч робітників припадає близько 470 роботів, що удвічі більше, ніж чотири роки тому.
Третій ризик — політична напруга та торговельні обмеження. Торгова війна між США і Китаєм, мита, санкції, обмеження на технології, а також загроза нових конфліктів змусили корпорації переосмислити залежність від одного виробничого центру. Так з’явилася стратегія «Китай плюс один».
Її суть не в тому, щоб повністю піти з Китаю, а в тому, щоб залишити там частину виробництва, паралельно відкриваючи заводи у В’єтнамі, Індії, Мексиці, Індонезії чи Бангладеш. Таким чином компанії намагаються диверсифікувати ризики.
В’єтнам: головний «дублер» Китаю
Одним із головних вигодоотримувачів перебудови став В’єтнам. Країна географічно близька до Китаю, має вихід до моря й активно розвиває порти та промислові зони. При цьому робоча сила там поки що дешевша.
Звична схема для багатьох компаній виглядає так: постачальники комплектуючих залишаються в Китаї, а заключні етапи складання переносять до В’єтнаму. Тому країна перетворилася на важливий центр виробництва одягу, взуття, меблів, електроніки та побутової техніки.
У В’єтнамі збирають смартфони, навушники, телевізори й інші електронні пристрої для великих світових брендів. Показовий приклад — два заводи Samsung на півночі країни, де з 2009 року зібрали вже близько двох мільярдів телефонів.
Уряд стимулює прихід іноземних виробників: створює індустріальні парки, надає податкові пільги для високотехнологічних виробництв, намагається швидко під’єднувати нові підприємства до інфраструктури.
Водночас В’єтнам не може повністю замінити Китай за масштабом. Населення країни становить приблизно 100 мільйонів осіб, тоді як у Китаї — понад 1,4 мільярда. Відповідно, він може прийняти частину світових замовлень, але не весь обсяг.
Індія: амбіції стати новою «фабрикою світу»
Індія виглядає природним кандидатом на роль наступного глобального виробничого центру. У 2023 році країна обігнала Китай за чисельністю населення, має значний трудовий ресурс, нижчі зарплати та великий внутрішній ринок із сотнями мільйонів споживачів.
Це привабливий напрямок для виробників смартфонів, автомобілів, побутової техніки й лікарських засобів. З 2014 року уряд реалізує програму «Зроблено в Індії», а з 2020-го запроваджено механізми фінансової підтримки підприємств, які нарощують випуск — від смартфонів до фармацевтики та автодеталей.
Завдання Індії — сформувати власні ланцюги постачання, розвинути виробництво електроніки та створити власних промислових гігантів. У деяких галузях прогрес уже помітний: розширюється випуск смартфонів, електромобілів, фармацевтичної продукції та автокомпонентів.
Однак суттєвою перешкодою залишається складна бюрократія. У різних штатах діють різні правила, оформлення документів займає тривалий час, а логістика інколи виходить дорожчою і повільнішою, ніж хотіли б інвестори. Країні потрібно активно розбудовувати дороги, порти, електромережі та покращувати адміністративні процедури, щоб наблизитися до темпів, яких свого часу досяг Китай.
Поки що Індія далекий від повної заміни Китаю: на її частку припадає близько 3% світового промислового виробництва, тоді як Китай забезпечує понад чверть.
Мексика: виробничий тил для США
Головна перевага Мексики — територіальна близькість до США. Завод, розташований на її території, фактично знаходиться поряд із найбільшим у світі споживчим ринком. Товари можна швидко доставити вантажівками за декілька днів, а не тримати їх тижнями в морських контейнерах.
Мексика особливо сильна у виробництві автомобілів, автозапчастин, електроніки, медичного обладнання та побутової техніки. Для американських компаній це компромісне рішення: виробничі витрати нижчі, ніж у США, але логістичні ризики менші, ніж у випадку з далекими азійськими майданчиками.
Після пандемії COVID-19 ризики довгих ланцюгів постачання стали надто відчутними. Локдауни, закриті порти й конфлікти легко зупиняють постачання товарів, якщо виробництво розташоване за океаном. Розміщення частини виробництва поруч із головним ринком стало для багатьох компаній елементом страховки.
Для США Мексика вже стала ключовим постачальником: з 2023 року американський імпорт із Мексики перевищив закупівлі в будь-якій іншій країні, включно з Китаєм.
Нові виробничі центри для Європи
Європейський Союз також шукає відносно близькі й доступні виробничі майданчики. Для ЄС роль «сусідніх фабрик» виконують насамперед Туреччина та Марокко.
Туреччина разом з Італією входить до числа основних експортерів одягу та тканин до Європи. Марокко, розташоване за протокою від Іспанії, стало майданчиком для автомобільної промисловості: там збирають машини марок Renault і Peugeot.
До цієї ж групи належать і підприємства на заході України, які інтегровані в європейські ланцюги постачання. Зокрема, заводи в Стрию та Коломиї виготовляють електропроводку для автомобілів, що продаються на ринку ЄС.
Що далі з Китаєм і цінами на товари
Попри зростання витрат, на роздрібних цінах китайських товарів зміни поки що не дуже помітні. Одна з причин у тому, що заводи в Китаї виробляють більше продукції, ніж потрібно внутрішньому ринку. Від середини 2023 року це призводить до того, що експортні ціни на багато позицій знижуються, до того ж виробники покращують якість, аби залишатися конкурентними.
Модель, за якої Китай був беззаперечно найдешевшим цехом світу, відходить у минуле. Однак натомість не виникне одна нова «фабрика світу». Виробництво розподіляється між кількома центрами.
В’єтнам посилює роль у складанні електроніки, одягу та інших споживчих товарів. Індія намагається зайняти нішу у випуску смартфонів, автомобілів і фармацевтичної продукції. Мексика перетворюється на ключову виробничу базу для США. Європа робить ставку на сусідні країни на кшталт Туреччини, Марокко та західних регіонів України.
Сам Китай при цьому не зникає зі світової економічної карти. Він трансформується з дешевої «фабрики» у велику промислову державу зі складними технологіями, широким ланцюгом постачальників і високим рівнем автоматизації виробництва.
