Заувага: на початку мушу пояснити, що у цьому тексті слово «культура» використовується не на означення мистецтва, а для означення способу життя й світогляду, які за допомогою відповідного коду передається наступному поколінню.
Минулого тижня в інтернеті з’явився Архиєпископа Філадельфії (США) владики Чарльза Чапута в Університеті Нотр-Дам. Самого Архиєпископа ліберальні ЗМІ часто представлять мало не як провідника консервативних католиків США, але зазвичай не наважуються сильно нападати з однієї делікатної в США причини – владика Чапут перший індіанець, який став католицьким Архиєпископом в США.
У цій промові Архиєпсикоп Чапут зробив чудовий аналіз, достойний культурного/соціального антрополога, стосунків «Церква – держава», «Церква – суспільство», «Церква – сучасна американська культура».
Фактичним осердям його виступу стала теза: християни мусять показати, що вони інакші від сучасної секуляризованої культури. Насправді, ця теза не така вже й радикальна, як може це видаватись. Адже це уже відбулося в окремих країнах, де католики змушені були розірвати з місцевою культурою або ж сама місцева культура була настільки несумісною з католицтвом, що католикам так і не вдалося в неї інтегруватися. У більшості випадків католицька культура в таких країнах існує, як паралельний різновид місцевої культури, ушляхетнена словом Божим.
Здається, що спільного між закликами американського Архиєпископа-індіанця і нами, українськими католиками. Хіба ми не живемо серед народу, який радо називаємо християнським, хіба українська культура не була 1000 років тому просякнена світлом Євангелія?
Властиво в цьому, цілком можливо, і міститься проблема українського християнства в цілому і католицтва зокрема. Ми вже якось звиклися називати свій народ християнським, апелювати до християнства у випадках, коли повстають якісь суспільні проблеми. Ми легко окреслюємо українську культуру як християнську, маючи насправді на увазі не культуру, а мистецтво. Говоримо про християнський дух нашого народу. Ба більше, ми ці твердження ніколи не ставимо під сумнів. Це – на переконання більшості, незаперечні й очевидні речі.
Проте, насправді, ці речі не зовсім очевидні й потребують щонайменше прискіпливого ока стороннього спостерігача.
Якщо ж спробувати поглянути збоку, то картина не таказрозуміла, як ми її звикли бачити. Для зовнішнього спостерігача країна, яка є одним із світових флагманів корупції, абортів, розлучень; країна, яка практично без будь-яких протестів прийняла у свій Трудовий кодекс поправку про недискримінацію за сексуальною орієнтацією і гендерною ідентичністю; країна, де хабарництво і злодійство – нормальний стан речей; країна з такою кількістю полишених у дитбудинках дітей, аж ніяк не може претендувати на титул – християнська.
Інший момент, це – релігійність. Так, є частина України, яка відрізняється високим ступенем релігійності – Галичина. Але… Щонедільні походи в церкву, переповнені на великі свята церкви і християнська атрибутика на кожному кроці ще не роблять людей християнами.
Щоденне життя, щоденний простір, щоденна діяльність українців аж ніяк не сповнені християнським сенсом. Насправді ж, культура життя українців набагато більше секуляризована, аніж культура західних постхристиянських суспільств. Релігійна сфера в реальності повністю витіснена у приватне життя. За винятком хіба що державно-політичних ритуальних послуг – освячення, посвячення, відспівування, окроплення, благословення… і т.д. Що надає християнству такого собі рівня суспільного ритуалу, на взірець поганської релігії стародавнього Риму. З деяким перебільшенням можна сказати, що в українському суспільному ритуалізмі безсенсовні комуністичні заклинання змінилися на виконання христяинських ритуалів, які для більшості обивательства та чиновництва такі ж само безсенсовні, як і покійні комуністичні заклинання.
Ми боїмося собі визнати, що наша християнська культура, яка до речі ніколи не була повністю християнською, була безповоротно зруйнована комуністичним лихоліттям, фактично завершила своє існування у 90-х роках ХХ ст., коли, здавалось би, реальна свобода віросповідання мала б призвести до релігійного відродження. Вона тоді не просто втратила багато своїх уже християнізованих елементів, які було підмінено на відверто поганські звичаї, позбавлені їхнього прастарого смислу, вона в реальності просто перестала існувати, як живе, актуальне явище.
Стиль життя 90-х, коли боротьба за голе виживання вказувала більшості на потребу дарвіністської внутрішньовидової боротьби, цілковито дотовкла моральні устої, які ще до кінця не були підірвані комунізмом. На додаток до всього, слідами за залишками комунізму дуже скоро і дуже вміло прийшов західний тип секуляризму войовничого ліволіберального зразка.
В реальності християнство в Україні або зведено до мікроскопічних острівців, або процвітає у формі магічної обрядовості й суспільної ритуалістики. І поки ми цього не зрозуміємо, українське католицтво залишатиметься кволим і доволі маргінальним явищем, своєрідною екзотикою для більшості українських громадян.
Річ не тільки в історичних міфах і антикатолицькій пропаганді. А й у спробі заради діалогу пристосуватися до світу. Бути інклюзивним, відкритим. Але, як це свого часу влучно зауважив англійський католицький письменник Ґ. К. Честретон, занадто велика відкритість до світу, створює протяг в голові.
Заради спокою в парафії більшість парохів старанно уникає гострих кутів у своїх проповідях і повчаннях. Є й ті, хто занижує моральну планку, щоб не втратити грошовитих і впливових парафіян. Останнім часом стало модно говорити про відкритість до всіх і для всіх, насправді ж, йдеться про те, щоб не називати гріха гріхом, аморальності – аморальністю, зла – злом.
Як влучно зауважив Архиєпископ Чапут, це не відкритість, не інклюзивність, а проста брехня: «Якщо інклюзивність означає, що ми маємо терпеливо і делікатно запрошувати усіх людей до встановлення стосунків з Ісусом Христом, то так, ми робимо все ж таки дуже багато у цьому напрямку і така інклюзивність є потрібною, але якщо інклюзивність означає, що ми маємо беззастережно приймати людей, які не вірять у те, що Католицька Церква навчає, які не хочуть змінювати своє життя відповідно до норм Церкви, то така інклюзивність є нічим іншим, як тільки формою брехні. І не просто брехні, це – акт зради і насильства стосовно тих, хто прагне жити згідно зі словом Божим». І це – не є, на думку Архиєпископа, формою законництва, а – чесністю.
Ми живемо у час тихої апостазії, не тої відвертої сміливої апостазії, коли християни відрікаються прилюдно від Христа. А тихого замовчування правди, уникання свідчення Христа цьому світу, бажання бути такими, як всі, бажання примиритися із цим світом.
Хоча ситуація не безвихідна. Вона мала би стати нам, католикам, поштовхом до обнови, обнови нас самих. Архиєпископ Чапут дає двоякі ліки для цієї ситуації: відновити усвідомлення того, що вічність реальна, що тут на землі ми її формуємо для себе, і відірвати своє серце від сучасної секуляризованої культури.
«Ах! Хіба?! Хіба ми повинні зректися свого, рідного, національного?». Зовсім ні. Ми повинні витворити свою власну католицьку культуру, яка вбере найкращі елементи національної культури, ушляхетнить їх світлом Євангелія у повній мірі. Але цю культуру можуть витворити тільки люди, які самі просякненні світлом Євангелія настільки, що воно не є для них моральним ідеалом, а тільки живою реальністю, яка зроджується через живе спілкування з Христом.
Ми не є від цього світу. У цьому світі ми є посланцями майбутнього нового світу, створеного не людьми, а дарованого Богом. І наше життя має бути найпершим і найголовнішим свідченням, свідченням, яке змінює людей, а не змінюється залежно від людської моди і забаганок.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
