У Вадима і Олени не виходило народити дитину, 7 років разом, безліч обстежень і двічі невдале еко. Олена особливо не переймалась, затія з дитиною належала чоловікові.
Одного разу Вадим випадково зайшов на сайт благодійного фонду, там були анкети дітей, які шукали батьків. В душу запала одна дівчинка, як кажуть любов з першого погляду. Смішна, білява, очі зелені, як смарагди. Правда очі косі, але, напевно, від цього ще більш мила.
Умовляння Олени тривали довгий місяць. Побачив її і Вадим пропав. Соні п’ять років тоді було. А вона – оченята витріщила, посмішка до вух. Її покликали, а вона йде до них і кульгає. Ніжка у неї одна коротша за іншу.
Олена відразу відмовилась, непотрібна їй каліка і все. Вадим пообіцяв дружині гайки закрутити, думав стерпиться-злюбиться. Документи зібрали, Соню забрали. Здивований був тім, що виявилося, що її в дитячому будинку замкнені зазвичай діти, а вона все одно добра дитина, очі посміхалися навіть, коли сумує.
Місяців зо три, напевно, минуло, став помічати що Сонька сумна ходить. Мовчить ввесь рік. Якось, повернувся з роботи раніше – хотів своїх дівчат в кафе зводити. Через крик дочки, дружина не почула, як він увійшов. Заходить, а донька в кутку забилася, а дружина над нею до нього спиною, кричить і тапочком по обличчю лупить.
Підбігає до неї, тапок вириває і дружині ним по обличчю. Та в шоці, не очікувала, що він бачить. Доньку в кімнату забрав, заспокоїв. Виходить – Олена стоїть, руки в боки. Так за її ці руки в під’їзд і викинув разом з тапочками. Речі отримала з вікна.
Сам, звичайно, винен, що чекав від дружини більше, ніж вона могла дати. Зараз вже два роки, як розлучилися. Олена одна живе, вони з Сонею удвох. Сонька першокласниця, любить тата і не відчуває нестачі маминої любові.
