Можлива інтеграція AIM-9M під крило радянських винищувачів могла бути ледь не найлегшою, бо свого часу СРСР “зробив” ракету К-13
Джерело: Defence Express
У новому 250-млн пакеті допомоги Україні від США за програмою президентського вилучення, коли зброя майже одразу потрапляє до ЗСУ, міститься позначка про передачу ракети “повітря-повітря” AIM-9M Sidewinder.
Кількість цих ракет не визначена, а єдинt уточнення, що вони призначені для “протиповітряної оборони”. І дійсно, найбільш їх очевидне використання не у якості озброєння для радянських винищувачів, а для зенітних ракетних комплексів.
Наприклад, NASAMS цілком може використовувати AIM-9, але у сучасній версії AIM-9X Block II, яка при запуску з літака має дальність, оціночно, близько 35 км, а при пуску з землі – до 10 км (за деякими джерелами до 20 км). Але Україні передається значно старіша версія AIM-9M, яку почали виробляти у 1982 році. При цьому саме її вже передавала Канада, яка оголосила про пакет допомоги із ними у травні цього року.
Водночас AIM-9M має меншу дальність – до 20-29 км та меншу енергетику двигуна Hercules MK-36. Якщо згадати про ЗРК MIM-72 Chaparral, який використовував трохи адаптовану під наземний пуск AIM-9, то його дальність становила лише до 5 км. Доволі мало, у порівнянні навіть із сучасними ПЗРК.
Тобто варіант із тим, щоб запускати AIM-9M з землі звісно можливий. Але об’єктивно цікавішим є її використання з літаків. Але тут мають виникнути традиційні проблеми з інтеграцією цієї ракети, наприклад, під крило МіГ-29.
Бо головне завдання – це звісно не прикипіти її до літака, а змусити “спілкуватися” з носієм, при цьому зв’язок має бути двостороннім.
Саме тому з такими ракетами, як AGM-88 HARM чи Strom Shadow радянські літаки не можуть обмінюватись даними, перенацілювати їх, а лише запускати у визначеній точці після чого ракети виконують ту програму, яка була закладена в них ще на землі. Й саме тому підвісити AIM-120 під крило МіГ-29 неможливо без заміни всього прицільного радіолокаційного комплексу.
Але у випадку з AIM-9 ситуація може бути значно простіша. Й навіть не через те, що вона має інфрачервону головку самонаведення. А через те, що її точна копія вже інтегрована у МіГ-29. Й мова йде про ракету К-13, яка також має інше позначення Р-13 або Р-3.
Бо насправді AIM-9 – це дуже й дуже стара ракета, яка була прийнята на озброєння ще у 1956 році. А вже у 1958 році її перша модифікація AIM-9B потрапила до СРСР з Китаю. Нерозірвану ракету у своєму фюзеляжі “привіз” китайський МиГ-17, який був обстріляний тайванським F-86 Sabre під час Другої тайванської кризи.
Технологічна відсталість СРСР, який не міг створити щось аналогічне, призвела до того, що ОКБ-134 (КБ “Вымпел”) отримало завдання просто зробити копію – один в один. У цьому також допомогли креслення, які передав шведський полковник. Й тому К-13 була запущена у серію вже у 1960 році.
К-13 та AIM-9
Повноцінної копії все ж не вийшло, дальність виявилась значно меншою через менш ефективне тверде паливо (результативною дальністю вважалась лише 2,5 км), а головка самонаведення захоплювала ціль вдвічі довше. Але головне, що всі інші компоненти були просто скопійовані так, що з двох ракет радянського та американського виробництва можливо було зібрати одну й вона працювала. Як мінімум саме так зробили у США, коли вже отримали трофейну К-13 і перевірили її.
Й цілком можливо, що тоді радянські інженери скопіювали й систему обміну інформацією між ракетою та літаком. Або зробили її максимально схожою. Сама ракета К-13 була інтегрована у всі радянські літаки того періоду – МиГ-21, МиГ-23, МиГ-27, Су-17, Су-22, Як-28. А головне – що й під МиГ-29. Про це прямо говориться навіть на сайті так званого міноборони РФ.
Таким чином, якщо припущення звісно вірне, то шляхом можливо відносно незначних адаптацій й вдалось “подружити” AIM-9M з МіГ-29. Що зрештою й пояснює передачу саме цієї версії цієї ракети, а не більш новіших, наприклад AIM-9P, яких було вироблено понад 21 тисячі, в той час, коли AIM-9M близько 7 тисяч, чи звісно абсолютно нових AIM-9X.