Останніми роками Луганськ психологічно почував себе, як село на окраїні. Звернути увагу до себе у нього не було жодної можливості. Вигадана за радянські часи пролетарська слава в період незалежності розбилася об реальність потреби вижити. Створені і культивовані радянські міфи болючим тягарем притиснули мешканців Донбасу до реалій. Аж раптом — Путін, Росія, війна, бойовики, ДНР, ЛНР… Ми можемо! Ми такі! Це жах, це безглуздя, це затьмарення… Але це єдина можливість реалізувати ту саму потребу бути почутим. Не тому, що Донбасу є що сказати, а тому, що хочеться, щоб на нього звернули увагу. Так прищава дівчина малює собі губи яскраво-червоною помадою, так хлопець бравує м’язами та згодом потрапляє за ґрати, так торговець закликає на базарі до свого простроченого товару, так самотня пташка співає зранку, щоб знайти собі пару. Це потреба підсвідома. Тому апелювати до розуму не завжди є доцільним.
Саме тому тут проросійська пропаганда виявилася ефективнішою, ніж українська, бо закликала до певних глибинних почуттів, які були притаманні саме цій землі, цим людям. Епічні 1990-ті роки дали змогу деяким прошаркам населення реалізувати себе в аурі небезпеки (асоціативно — в аурі сили), шалених прибутків, авторитету можливостей, домінації серед розгубленого люду. Зараз, через півтора десятка років, повторення бурхливих дев’яностих ще рік тому здавалось неможливим. Мрії і фантазії нового покоління дедалі більше орієнтувалися на спокійне збагачення шляхом здобуття посад, просування кар’єрними сходами, насичування хабарами і задоволенням формальною владою.
Формальність влади — це той паперовий корабель, який розбився об певні штучно створені цього року умови. 1990-ті роки на Донбасі і взагалі пострадянському середовищі були прискореним перебігом подій, які сторіччями відбувалися на Дикому Заході, і, відповідно, соціальні процеси стисло, з лаборантською точністю показали формування нових легалізованих класів, які здобули назви «новий росіянин», «мажор» тощо. Така собі історична ретроспектива в прискореній швидкості з виплеском назовні певних соціальних недозрілих (!) продуктів. Тобто через деякий час мали з’явитися нові революційні умови, які б переформатували соціальну кон’юнктуру і позбулися зайвого, неорганічного.
Зараз в Луганську можна спостерігати саме такі процеси, коли владні повноваження, гроші, атрибутика колишнього успіху перетворилися на попіл. Треба визнати, саме цього чекала більшість населення, яке ще 20 років тому стало заручником історичного зламу. Те, що зараз відбулося на сході України з миттєвим насиченням регіону зброєю, яка опинилась в руках схильних до розбою прошарків населення, апеляцією до навіяних ідеологічних імперативів (те, чого не було в 1990-ті роки) та ввезенням в регіон професійних диверсантів характерної зовнішності і переконань, все це перетворило зокрема Луганщину на жахливий прискорений соціальний експеримент.
Луганщина наразі стала своєрідним чудовиськом Франкенштейна, зібраним із різних частин населення (місцевого і навезеного), активного і пасивного, проросійського, прорадянського і при цьому патріотичного в самому збоченому розумінні цього слова. Бо не можна назвати здоровим патріотизмом виправдовування тої вакханалії, що коїться зараз на теренах нашого краю. Не можна нормально ставитися до «шмону» серед білого дня, клацання затворів перед обличчям та рижих борід «кадировців» біля православних храмів, які перевіряють твій телефон та погрожують полоном.
А в полон потрапити в Луганську дуже легко. Достатньо, щоб тебе «злили» ті, що вже в полоні, або «мєнти», які мають доступ до певних баз даних. Отже, залишити Луганщину в стані тотального страху, який оманливо трішки нівелюється літнім сонцем та зеленою травою, — це означає продовжити нелюдяний експеримент над народом. Народом, який в більшості своїй винуватий у власній апатичності, у проросійських настроях, але який все одно залишається українським. Обманутим, зомбованим, навіюваним, але українським.
Залишити його без відчутних, рішучих і навіть власних кроків Києва — це ще й вкінець втратити всіляку повагу до столиці. Адже ніде так не поважають силу, як на сході. Ніде так не підкорюються «авторитетам», як на Донбасі.
Донбас хоче чути конкретну розмову. Навіть якщо він наляканий, навіть якщо дехто тікає подалі від його териконів, побоюючись все частіших вибухів та жахливих картинок боїв. Якщо він залишиться сам на сам, то він підкориться сильнішому. Не розумнішому, мудрішому та добрішому, а саме сильнішому. Тоді вже годі чекати, що Донбас повернеться до Києва обличчям. Той, кого він ще недавно називав «фашистом», завтра для нього стане слабаком. А раз слабий, то нецікавий, ненадійний і взагалі «не по пути». Без «авторитету» Донбас захлинеться у бандитській війні і «беспределе».
Тому рано чи пізно тут з’явиться дехто, хто підпорядкує цю «тему» собі, але не одразу. Добре, якщо цей дехто буде заздалегідь випестуваний Києвом. Жахливо, якщо його вживить в «тіло» сходу України Кремль. Адже Київ зацікавлений в мирі на теренах Донбасу, Москва ж буде робити все, щоб досадити українській столиці. Багато хто з луганчан забув, що Васі-коцані вже не ті. Це не пацанчики з 1990-х, це не сильніші, авторитетніші. Це голота, яка буде компенсувати власну нікчемність автоматом. Вона насолоджується можливістю вдарити вас прикладом. Для них це солодше, ніж гроші.
Як керівники на Донбасі прижилися ті, що володіли ним, тримаючи його залізною рукою. Донбас стогнав, проклинав, але все одно мирився зі своїм становищем, корився сильнішому, але ясному, чіткому, однозначному авторитету. Якщо тут не буде влади Києва, то найближчим часом будуть чеченці, місцеві бандити, регіонали, що намагаються ще якось втримати тут владу, буде Путін, Бабай, Абвер, Вася-коцаний, Грицько-щербатий… Вони будуть вбивати один одного і знущатися над мирним населенням. А потім знову переможе сильніший. Тільки то вже буде не Київ у каштанах з мальовничими схилами Дніпра. То буде черговий дід Хасан або дядя Алі. Це те, що й потрібно Путіну, який зараз використовує Донбас як резервуар для зливу власного непотребу. Це те, що буде «гнійником», який розповсюдить по всій Україні вбивчий сепсис.
