Троє загинули.
Дев’ять поранених.
За один день.
Війна.
Вона триває, набирає нових обертів, і оточує з усіх боків тих, хто ризикує кожен день.
Лицемірні розмови про «мир за всяку ціну», сором’язливе мовчання про втрати, байдужість більшості, згортання всього, за що воювали шість років. Справжня зрада, прикрита постійно діючим шоу.
А на тлі – кримінальні справи тих, хто вчора був з тобою поруч. Торжествуючі обличчя ворогів в статусі депутатів України – в москві. Слова про очі путина. Нахабна дурість гопників що прийшли у владу. Вольниця для покидьків «руського мира». Економіка, що летить у прірву, і відчуття безвиході.
А вони воюють. І продовжують гинути і ламати своє життя каліцтвом, крахом родин, і незрозумілим завтра.
Що робити? Якщо ви не хочете випробувати, що таке життя в країні, яка зрадила свою армію під час війни – зробіть хоча б той мінімум, який вам доступний.
Тут всього два простих кроки.
Допомогти тим, хто воює. Зупинити тих, хто хоче зробити їх ризик безглуздим.
Зараз я піду, і відправлю ящик з інструментами своїм в бригаду під Маріуполь. А потім піду упиратися далі. Говорити, пояснювати, переконувати, писати, ходити в суди і під ДБР. Піду в суботу на марш до дня добровольців. Зроблю ще десятки дрібниць, проти і за. Як на війні – прикрию свій сектор.
І чим більше нас зробить те, що доступно особисто йому для загального – тим більше шансів що все не полетить у прірву.
У тебе є країна. У тебе є армія. Поки є.
І є за що боротися, і що виправляти. Є, кому допомагати. Є з ким об’єднуватися. Є з ким координувати дії. Є, в кінці-кінців то, що ти можеш зробити сам.
Зроби хоч щоcь. Хоч крок.
Або продовжуй говорити про віртуальні барикади і пунш.
Дякую своїм. Дякую ГО Справа Громад, що опинившись поза фронтом я на барикаді не один. Все вийде. Якщо не здаватися і не боятися.
Всі люблять казати – “Нам своє робити”. Зараз саме час знайти своє. І робити.
