Інтерв’ю Високопреосвященнішого Архиєпископа Філадельфійського владики Чальза Чапута для видання «Crux». Інтерв’ю взяв Чарльз К. Кемозі
Сьогодні ми живемо у розколеній культурі, яка ліпиться разом, створюючи простір для різного, суперечливого розуміння того, що є добрим. Але з історичної перспективи чи дійсно все так погано? Адже були культурні дискусії про рабство, заборону алкоголю, громадські права, тощо. І те, що ми зараз переживаємо, виглядає мені дуже подібним.
Тут потрібно дати дві відповіді. По-перше, ми стали свідками 60 млн. абортів у США, починаючи з 1973 року. І це не є подібним до гріхів минулого у нашій історії. Це є історично унікальним у своїй злобі. Люди не можуть вбивати своїх дітей і брехати собі та іншим про тяжкість злочину, який вони чинять, а ні толерувати і підтримувати тих, хто це робить, і очікувати майбутність. Ми створюємо націю розбещених тіл та мертвих душ. І тут не залишається нічого, окрім спустошеної совісті.
По-друге, конфлікти минулого, про які Ви згадали. Це була країна, яка мала унікальний, заснований на Біблії, моральний словниковий запас. Заборона алкоголю була аномалією. Вона не була настільки ж важливою, як інші питання, які Ви згадали. Це досить яскравий приклад того, коли моралізація має негативні наслідки, якщо це стосується питання, яке є не таким важливим для захисту суспільного блага.
Боротьба ж за скасування рабства та боротьба за громадянські права були цілковито інакшими. Адже це стосується того, що нас визначає як людей. І саме тому вони обоє були виграними, оскільки вони опиралися на аргументи, натхнені християнським моральним почуттям, яке тоді були широко поширеним. Але зараз ситуація є іншою. Різноманітне і суперечливе розуміння того, що таке добро не може існувати в суспільстві безконфліктно й нескінченно. Певна форма морального кодексу завжди буде домінантною. І саме ця боротьба різних моральних кодексів відбувається зараз. Хочемо ми це визнати чи ні.
Останнім часом було опубліковано багато книг, які намагаються визначити те, що зараз називається постмодерним світом. 26 років тому Фукуяма опублікував свою працю «Кінець історії». Яким Ви бачите посил спрямований до сучасного світу?
Августин – прекрасне джерело реалізму і надії. Тому, мабуть, найкращою книгою про постмодернізм є його твір «Про Державу Божу». Усі політичні системи, в тому числі й наша, мають обмежений час тривання. Наша система має доволі довгий час тривання, але пропри це, у ній ще є багато того добра, за яке виплатиться боротися. Але усі політичні системи, як правило, пропонують певну форму ідолослужіння у сенсі придбання і вершення влади. І наша система не є інакшою.
Мені подобається аналіз культури зроблений Майклом Генбі та Патріком Деніном, а також і Р.Р. Рано, який йде іншим шляхом. Але я не думаю що Засновники США заздалегідь б погодились з тим, що розвинулось на основі їхнього оригінального проекту. Або, принаймні, я так не хочу. Люди є вільними. Ми можемо вибирати та розбудовувати загальне добро навіть тоді, коли сам проект має недоліки.
Тому я завжди захоплювався працями о. Джона Кортні Мюррея. Він дуже критично ставився до недоліків Америки у своїх ессе. Але він вважав, що Засновники США мали місце для Бога і тому католики та інші християни змогли сформувати Американський досвід суспільного добра. І я все ще в це вірю. Це важче робити в наші дні, але я вірю в це.
Яка ваша думка стосовно теорії «лібералізм звучить погано, аж поки не починаєш думати про альтернативу»? Можливо пост-ліберали зараз несвідомо створюють простір для нової форми фашизму, яким замінять лібералізм?
У цьому є доля правди, але звучить якось підозріло подібно до оправдовування. «Фашизм» – це слово, яким люди часто розкидуються тоді, коли їм не подобається якась ідея, але вони або дуже ліниві, або нерозумні, або нездатні, щоб пояснити чому їм ця ідея не до вподоби. Ліберальна демократія має багато добрих сторін, але має і багато недоліків. І про це потрібно говорити. Той факт, що у нашій країні культурний примус – наприклад у питанні статі – є відносно м’який і ледь помітний, тим не менше це не робить його менш реальним. Токвілл це показав ще 200 років тому своїй книзі «Демократія в Америці».
Багато що у сучасному менталітеті, який себе величає просвітлений та прогресивний, має нетолерантний та примусовий характер. Це тільки створюється враження що воно є по-інакшому.
Не залежно від світогляду майже всім стає зрозумілим, що лібералізм усе більше і більше скорочує простір тим, які інакше розуміють загальне добро, що мають розуміння відмінне від розуміння більшості (або/і тих що мають владу). У багатьох контекстах Церква опиняється саме в цьому просторі, який невпинно скорочується. На Вашу думку, якою має бути позиція Церкви у світлі таких тенденцій?
Знову ж таки, як би покликався на Августина. Він дуже критично ставився до римської держави, скептично ставився до «Держави людської». Але люди, яких він любив і над якими вершив душпастирську опіку, мусіли жити й знаходити свій шлях у римському світі. Він діяв в реальності, не даючи реальності себе обманути чи захопити. Більше того, він ніколи не втрачав почуття того гарного і доброго, що залишилось у світі. Він був реалістом, але залишався людиною надії. Він інколи не був гірким чи цинічним.
Я також маю на увазі й серію радіопередач Йозефа Ратцінґера 1969-1970рр., які пізніше було оформлено як книгу «Віра і майбутнє». Дуже важливим є це читати сьогодні. Як і Августин, Ратцінґер також на початку може видатись моторошним. Але, насправді, його слова мають пориваючу ясність, довіру до Бога та впевненість у майбутньому Церкви. Насправді, не існує протиріччя між «Радістю Євангелія» Хорхе Берґольо та щирістю Ратцінґера стосовно труднощів, які стоять перед Церквою. Якщо приймаємо істину, то вона нас визволяє, адже тільки вільне серце може відчути правдиву радість відпочинку в Бозі.
Дозвольте мені на кінці спитати вас і про конкретний приклад. Минулого року ACLU (ліво-ліберальна «правозахисна» організація яка бореться за «право» на аборт, та «права» ЛГБТ – заувага перекладача) подала до суду на мережу католицьких лікарень у штаті Мічиган, оскільки ці лікарні не виконують абортів. Церква виграла цей суд. Але як біоетик та «узалежнений» від політики я особисто передбачаю, що навряд чи у майбутньому ми зможемо вигравати у подібних справах. Тому, дозвольте запитати, припустимо суд, що має юрисдикцію на теренах Філадельфійської Архиєпархії, постановить, що Ваші лікарні мають виконувати аборти. Як Ви будете реагувати?
Більшість католицьких лікарень працюють незалежно від місцевих єпархій. Зазвичай, єпископи не мають прямого впливу на їхні рішення. Але у гіпотетичному випадку, про який Ви згадуєте, я би очікував, що така лікарня програвши суд, закриється. Все інакше призвело б до втрати такою лікарнею католицького характеру. Католицька інституція не може бути учасником вбивства. А аборт – це вбивство.
Переклад «Католицьки Оглядач»©2018
