18 березня – один з важких і трагічних для України днів. Під час чергового штурму українського військового об’єкта в Криму російські окупанти вбивають 36-річного українського військового Сергія Кокуркіна. У Сергія залишаються син і вагітна дружина – молодий чоловік всього два місяці не дожив до народження другої дитини…
ТИМ ЧАСОМ “Перший національний” телеканал, який, нагадаємо, фінансується державним коштом, “по старинці”, себто як за режиму Януковича, транслює “картинку з Москви”. Спершу – виступ Путіна перед депутатами Державної Думи. Це – фактично “урочиста” анексія Криму в прямому ефірі. У перших рядах в Георгіївському залі Кремля поважно засідають персони, яких Генеральна прокуратура України оголосила в розшук: спікер розпущеного кримського парламенту Володимир Константинов і кримський прем’єр-самозванець Сергій Аксьонов. Путін хитро наголошує, що в Україні нібито досі немає легітимної влади, а багато держорганів перебувають під контролем “радикальних елементів”. Далі – “святковий” концерт на Красній площі на честь незаконного загарбання Криму. І це в той час, коли в Криму вже холоне тіло щойно убитого окупантами українського військового!
Троє народних депутатів-свободівців – Ігор МІРОШНИЧЕНКО, Андрій ІЛЛЄНКО та Богдан БЕНЮК – не витримують цієї наруги над українцями і вирушають на “Перший національний” – вимагати від януковичівського прихвосня, директора НТКУ Олександра Пантелеймонова, до якого чомусь досі не дійшли руки ані в уряду, ані в люстраційного комітету, – негайно написати заяву на звільнення. Пантелеймонов зухвало відмовляється, і тоді Ігор Мірошниченко в запалі емоцій по-чоловічому трохи шарпає негідника за барки.
Як депутат та політик Ігор Мірошниченко, звісно, мав би тримати себе в руках, але спробуємо зрозуміти його емоційний стан. Чому Пантелеймонов, який увесь час воював з Майданом, досі обіймає стратегічно важливу для держави посаду? Ба більше! В умовах війни він іще й обслуговує інтере¬си окупанта!!! Адже саме за Пантелеймонова “Перший національний” працював як дочірнє підприємство пропагандистського російського телебачення. У той час, коли на вулиці Грушевського та на Інститутській у Києві снайпери розстрілювали українських хлопців, на “Першому національному” засідали “експерти”, які обзивали майданівців екстремістами та доповідали про успішно проведені “антитерористичні операції”. Саме з “Першого національного” озвірілий міністр Захарченко з перекривленим від ненависті обличчям монотонно глаголив про те, що силовикам, бачте, надано дозвіл використовувати проти мирного населення водомети і зброю. Забулося?
І ОСЬ ПАНТЕЛЕЙМОНОВ пише заяву. Та ба! Деякі медійники мовби тільки й чекали нагоди накинутися на “Свободу”. Попри драматичні події, які саме відбуваються в Україні ? вбивство українського військового, шокуючі факти викрадень і катувань людей в Криму, котрим прострілюють ноги, відрізають вуха і навіть саджають на електричний стілець – у деяких засобах інформації топ-новиною стає не збройна агресія Кремля, а ? “вчинок Ігоря Мірошниченка”. Серед тих, хто особливо ретельно роздуває з цієї події гіперсенсацію – Сергій Лещенко з “Української правди”. “Інцидент за участі Мірошниченка набуває масштабів глобальної лавини, – художньо гіперболізує Лещенко. – Завтра історія буде на телебаченні по всій планеті”, – пише він, не шкодуючи чорних фарб, на своїй сторінці у “Facebook”. Лещенко під’юджує Ігоря Мірошниченка не мало, не багато – до негайного складання депутатських повноважень. “Врятувати ситуацію може лише вчинок Мірошниченка – добровільне складання повноважень”, – підсумовує Лещенко. Дивно, що в українському парламенті, де сидить ціла копиця вчорашніх і теперішніх регіоналів, наприклад, син заарештованого Пшонки Артем Пшонка, ті ж Єфремов, Чечетов, старший син Януковича, які безпосередньо дотичні до кривавих подій в Україні, – Лещенко спонукає скласти депутатські повноваження лише одну людину – свободівця Ігоря Мірошниченка, який був активним учасником Революції Гідності. Подвійні стандарти та маніпуляторство Лещенка доходять до того, що він вже не гребує написати “Партія “Свобода” кидає виклик Небесній Сотні”. Тут Лещенко трохи забувається, що фактично п’ята частина убитих з Небесної Сотні – це і є свободівці та прихильники політичної сили – їх аж 18 осіб. Але цинічне перо, видно, пальці не обпікає.
НАЙБІЛЬШЕ Ж Лещенко пер嬬¬¬¬ймається не тим, чому Пантелеймонов показував українцям картинку з Кремля, а тим, що Ігор Мірошниченко нібито створив інформаційний привід для Росії. “Сталася помилка чи ви свідомо йшли на створення картинки для пропагандистських програм російського телебачення?”, – гнівно запитує Лещенко у “Свободи”. Так і охота запитати самого Лещенка – допоки маємо боягузливо гризтися тим, що з того чи іншого приводу скаже Кремль, і ницо посипати собі голову попелом від самої думки, а що ж – ой лишенько! – може подумати Путін? Аби кремлівський очільник та його пропагандист Кисельов, які вже обплювали і оббрехали в Україні всіх і вся і в котрих брехня падає з рота, як гнилі грушки з дички, ? раптом не отримали “нового інформаційного приводу”. Звідки той комплекс меншовартості і угодовства перед зухвалим агресором, який з допомогою автоматів Калашникова тероризує українців?
Серед тих, хто також поспішає погріти руки на багатті “гіперсенсації”, – журналіст Мустафа Найєм. Просто у прямому ефірі “Громадського телебачення” він телефонує до “постраждалого” Пантелеймонова і стривоженим голосом випитує, чи того, бува, не покалічили свободівці та чи часом не викрали бідолаху і не тримають у зимній темниці (адже деякі ЗМІ уже перекрутили інформацію, написавши, що Пантелеймонова нібито не тільки побили, а іще й… викрали і вивезли невідомо куди!!!). Здоровий і неушкоджений Пантелеймонов бадьорим голосом відповідає, що нічого з ним такого не сталося, і що його ніхто не бив і не викрадав. Мовляв, вимагали написати заяву жорстко, але до побиття, а тим паче викрадення не дійшло. Упс! Мустафа розчарований – він, схоже, вже приготувався оприлюднили для глядачів сенсаційну порцію “кривавої розправи” свободівців над медійним чиновником з команди режиму Януковича.
Сенсаційну “розправу” над Пантелеймоновим підхоплюють і декотрі інші зацікавлені засоби інформації та журналісти. Це, наприклад, така собі Катерина Котенко, яка розмістила у своєму блозі відкрите звернення із засудженням дій депутатів. Ця пані наближена до одіозних проектів “Команда озимого покоління” та “Віче” (Богословської та Хорошковського). А також є членом такої впливової структури, як Експертна комісія з питань розповсюдження і демонстрування фільмів при Міністерстві культури України. Саме пані Котенко голосувала за надання дозволу на прокат кремлівського пропагандистського фільму “Август. Восьмого”. Це той фільм, який Москва випустила з метою відбілити російський імперіалізм і вторгнення в Грузію, а також окупацію частини її території. Актуальна тема сьогодні. Цікаво, що першою петицію Котенко підписала керівник “Inter Media Group” Ганна Безлюдна. Її ім’я поруч із іменем Пантелеймонова ще два тижні тому стояло у списку перших осіб, котрих журналістський рух “Стоп цензурі!” вимагав люструвати. Ці особи були визнані провідниками цензури, а відтак, на думку руху, “повинні понести особисту відповідальність за трагедію, що забрала життя сотні людей і залишила кількасот скаліченими”. Серед підписантів заяви – керівники одіозних каналів. Зокрема Єгор Бенкендорф (Голова правління телеканалу “Інтер”), Олексій Семенов (Генеральний продюсер телеканалу “112 Україна” екс-міністра внутрішніх справ, втеклого тепер Віталія Захарченка). Крім того, колишній голов¬ред ахметівської газети “Сегодня”, а тепер – очільник медведчуківської газети “Вести” Ігор Гужва. Як бачимо, кожен із цих медійників у той чи інший спосіб був дотичний до режиму Януковича, за кожним – інтереси того чи іншого олігархічного капіталу.
ПРИЧОМУ МАНІПУЛЯТОРИ п¬дають “сенсацію” свідомо в такому ракурсі, що от же ж “представники влади” – себто свободівці – побили “журналіста Пантелеймонова”. Це – безбожне пересмикування фактів. Адже Пантелеймонова в жодному разі не можна зачисляти до журналістського цеху. Це ? призначений режимом Януковича (а якщо точніше – Кабміном Азарова) державний службовець, завданням якого було наглядати за тим, аби донецько-макіївська братія поставала перед глядачами у образах шляхетних “державних мужів”. Наприклад, за допомогою відомої совкової передачі “Розмова президента з країною”. Ремесло, яким займався Пантелеймонов, можна прирівняти хіба до ремесла Дмитра Кисельова, котрого, як відомо, ніхто журналістом не називає – лишень пропагандистом. До слова, з 2005 по 2010 рік Олександр Пантелеймонов працював у “Агентстві гуманітарних технологій” політичного консультанта Володимира Грановського, який у свою чергу тісно співпрацював з такими одіозними постатями як Сергій Льовочкін, Дмитро Фірташ та Віктор Медведчук. Керувати “УТ-1” Олександра Пантелеймонова призначили поруч із відомими українофобами Єгором Бенкендорфом та Валідом Арфушем. Власне через політику Пантелеймонова на “Першому національному”, яка полягала в цензурі, замовчуванні важливої інформації, дезінформації та маніпуляціях, під час Революції Гідності з телеканалу звільнилося чимало журналістів: Ігор Меделян, Сергій Лефтер, Ярослав Тракало, Оксана Корнійчук, Юлія Галушка.
Заради справедливості треба сказати, що на події з Олександром Пантелеймоновим відреагував і світ. Зокрема посольство США в Києві закликає ВО “Свобода” накласти дисциплінарне стягнення на депутатів за інцидент в НТКУ. Але інакше просто не могло бути, оскільки подавалася спотворена інформація. Як же ж іще мали в світі реагувати на повідомлення, що нібито в Україні “влада б’є журналістів”.
Цікаво, що у той час, коли про “Свободу” найменший негатив розкручується і роздувається до масштабів атомної бомби (а свободівці – це все-таки звичайні люди, не ангели небесні, в чомусь можуть і помилитися!) ? паралельно відбувається не менш свідоме та прицільне замовчування іншої інформації – тієї, яка додає свободівціям поваги серед людей…
…ОТОЖ ВСЬОГО ЗА 5 днів до “драми в НТКУ” ? 13 березня у Донецьку стається інша, справді непоправна і трагічна подія. Російські сепаратисти заточеною арматурою убивають свободівця, прес-секретаря Донецької обласної організації ВО “Свобода” 23-річного журналіста Дмитра ЧЕРНЯВСЬКОГО. Цього скромного світлого хлопця вбивають у той момент, коли він намагається захистити від озвірілих сепаратистів учасників мітингу за єдину Україну в Донецьку. Дмитро після підступного удару в спину втрачає свідомість і буквально миттєво стікає кров’ю. Але про загибель зарізаного сепаратистами свободівця у згаданих засобах інформації – анічичирк. Нема некрологів, нема численних трагічних постів.
Про Дмитра Чернявського, який, власне, й стає уже 18 (!!!!!) свободівцем у Небесній Сотні – не пише ані рядка у своєму блозі непримиренний правдолюбець Сергій Лещенко. З місця убивства донецького журналіста, де завше лежать живі квіти і плаче безутішний батько, не веде своїх принципових репортажів Мустафа Найем. З вимогою знайти та покарати убивць Сергій Лещенко та Мустафа чомусь не організовують негайне пікетування Генпрокуратури. “Його звали Дмитро Чернявський. Йому було 22 роки. Це був трохи сором’язливий хлопець, не бойовик, не радикал. Сьогодні мама чекала його додому, а він не прийшов. Його зарізав якийсь найманець або накручений провокаторами ідіот”, – так розповідають про Дмитра в со¬ціальній мережі.
Так само, як не пишуть про убитого Дмитра Чернявського, не беруть згадані журналісти, борці з Ігорем Мірошниченком, інтерв’ю у тих свободівців, які у перших лавах йшли на штурм Інститутської, билися на барикадах чи рятували поранених у складі медичних загонів. Не інтерв’юють також народних депутатів-націоналістів, які під кулями снайперів, без шоломів та бронежилетів, виносили поранених майданівців і лише дивом уціліли. Не знімають численні телепередачі про події, коли народні депутати-свободівці виводили з Маріїнського парку поранених, аби їх не добивали кийками тітушки. Не розповідають також і про те, як народні депутати-націоналісти у дні найстрашніших протистоянь розбивали броньовані автозаки і визволяли з них закривавлених майданівців. І не згадують про той факт, що під час кривавих подій у Києві “Свобода” втратила найбільше свого членства.
Чому ж можливе таке маніпулювання фактами – замовчування одних і роздування інших? Останніми роками, як то не прикро, звичним явищем стали статті, мета яких не об’єктивність, а – прицільне знищення тих чи інших політиків, тієї чи іншої політичної сили. Такі статті часто пишуться на замовлення зацікавлених осіб не тільки в Україні, але й – з-за кордону, наприклад, з Кремля. На жаль, медіакілерів, які нерідко розгортають справжнє “полювання” на свої жертви, сьогодні не зупиняє навіть той факт, що після Революції Гідності суспільство вийшло зраненим і з важкими психологічними травмами, що подальша агресія Росії – не містика, а реальність, і що у цей надважкий час вартувало б не обпльовувати “Свободу”, яка реально бореться з Кремлем, а – підтримати, допомогти з огляду на державницькі інтереси. Принаймні до того часу, коли для України мине реальна зовнішня загроза. Та ба!
Є ще одне запитання, яке цікавить читача. Чому під мікроскопом найчастіше опиняється саме “Свобода”. Є відповідь і на нього. Доки “Свобода” не була в парламенті та у владі – вона не становила такої страшної небезпеки для сил зі старої системи, які завше прагнуть знайти собі місце у новій. Не становила “Свобода” раніше такої реальної небезпеки і для Кремля, тому лавина негативу хоч існувала завжди, та не була такою масштабною. Інша річ – зараз. Націоналісти не тільки представлені у парламенті, пропонують законопроекти та впливають на їх ухвалення, а ще й не побоялися делегувати своє членство в уряд, брати на себе частину відповідальності за ситуацію в країні. Націоналісти мають віце-прем’єра, двох міністрів, стали головами обласних державних адміністрації. Тож тепер усі зусилля темних сил, в тім числі й Кремля (а за деякими достовірними даними, проти “Свободи” в Кремлі працюють цілі щедро фінансовані інститути) – спрямовані на те, аби розправитися з націоналістами, з якими неможливо домовлятися про компромісні рішення, які не ідуть на сумнівні домовленості, угоди, і які однозначно не заспокояться доти, доки не нейтралізують загрози українській нації з боку агресивного “старшого брата”. Місія “рускава міра” в Україні однозначно була б значно успішнішою, якби не ті уперті українці зі “Свободи”, які повсякчас вставляють Путіну-Медведєву-Гундяєву пବ¬лиці в колеса.
Нині, на жаль, можна назвати чимало прикладів того, як медійники не переймаються тим, чи боронять державні інтереси. Той же Мусатафа Найєм 27 січня, у розпал Революції Гідності, коли по всій Україні шумить так званий ленінопад, не знаходить для своєї передачі достойнішого співрозмовника, як мер Харкова, махровий ленінець та сепаратист Геннадій Кернес. А Савік Шустер на “Першому національному” в прямому ефірі уже в березні місяці надає можливість наговоритися донесхочу оголошеному в розшук Генпрокуратурою України кримському самозванцеві Сергієві Аксьонову. Цікаво, якою була б реакція американців, якби під час терористичних актів 11 вересня їхнє телебачення делікатно і з неабиякою повагою інтерв’ювало Бен Ладена?
ЩО ДАЛІ. Інформація для тих, хто вимагає для Ігоря Мірошниченка мало не смертної кари. Одразу після інциденту в Національній телекомпанії України 18 березня Генпрокуратура вносить відомості про це до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ч. 1 ст. 171 (“Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів”) та ч. 2 ст. 296 Кримінального кодексу України (“Хуліганство, вчинене групою осіб”) та розпочинає досудове розслідування. В.о. Генерального прокурора Олег Махніцький зазначає: “Нас об’єктивно цікавлять винятково мотиви та причини дій, що призвели до конфлікту між народними депутатами і керівником “Першого національного” телеканалу”.
Лідер “Свободи” Олег Тягнибок так оцінює цей вчинок. “Нам, ще вчора опозиційним політикам, треба зрозуміти, що ми перестали бути опозицією і тепер є частиною влади – сьогодні доступні інші методи боротьби навіть з відвертими ворогами України. Якщо вчора такі методи були виправдані (наприклад, захоплення адміністрацій і змушування чиновників кривавого режиму під тиском народу писати заяву на звільнення, що “Свобода” робила ще задовго до Майдану), то нині вони є недоречними. Влада має користатися іншими, абсолютно легальними важелями люстрації. З проведенням якої ми, на жаль, запізнюємося. Я мав розмову з Ігорем Мірошниченком з цього приводу. Розумію його емоційну мотивацію, яка підштовхнула на ці дії. Але як політик він мав би керуватися не емоціями, а холодним розумом”.
Але ж події , що сталися в НТКУ, дають підстави замислитися не тільки над без сумніву не героїчним, але цілком вмотивованим вчинком депутатів-свободівців – ці події оголили й інші надзвичайно тяжкі проблеми нинішнього зраненого постреволюційного суспільства. Змінювати треба не тільки продажних чиновників, змінювати треба й дещо в інформаційному полі, зокрема подвійні стандарти, маніпулювання, попит на політичне замовлення та розправу – все те, що стає на заваді побудови такого медійного простору України, в якому головними цінностями були б актуальність, об’єктивність та відповідність до державницьких інтересів.
