Забрана юність! Втрачені роки Катерини Нестор

Назва влучно ілюструє один із етапів життя героїні – самбірчанки Катерини Нестор. Зараз жінка у поважному віці. Їй – 79. Позаду чималий життєвий шлях, який, мабуть, нікого не залишить байдужим.
У поважному віці жінка, попри буденні проблеми, які є у кожного, – зараз почувається щасливою. Вважаєте, що щастя надто абстрактне поняття. Можливо, й так. Проте сьогодні, коли «білі плями історії» можна і потрібно відкривати, важливо не втрачати ні найменшої нагоди розповісти про, можливо, й найменшу історичну деталь… Це необхідно робити ще й тому, що зараз із шкільних підручників вилучають правду про національно-визвольну боротьбу нашого народу у минулому столітті, – а маємо робити усе, аби теперішні школярі таки знали правду про своїх героїв. Якщо вони не можуть про них прочитати у шкільних посібниках – то варто слухати очевидців тих подій.

Катерина Нестор народилася у Засянні, в селі Магери поблизу Устрік. Вона – із селянської родини. Назавжди жінці запам’ятався час, коли до місцевості, в якій вона проживала, непрохано прийшли німецькі загарбники. Щоб протистояти їм, багатьох людей забирали на фронт. Не був винятком і батько пані Катерини Михайло. Але, як згодом з’ясувалось, на фронті він все-таки не опинився. Місцеві парубки говорили, що він потрапив «на другі терени». Де саме, не деталізували.

У селі багатьом не вистачало вмілих рук коваля-Михайла: і коней треба підкувати, і воза полагодити… Тодішній місцевий війт вирішив повернути батька Катерини у село, мовляв, на фронт він не пішов, бо заховався. Так і зробив. Через деякий час Михайло таки повернувся у сім’ю. У розмові із охотою (так називали колись теперішнього дільничного), він злукавив, що весь час сидів вдома на печі. Співбесідниця згадує той вечір, коли охота зголосився залишитись на ніч у їхній домівці. Там також був сільський голова і ще двоє осіб.

У сусідній кімнаті маленька Катруся колисала брата. Наспівуючи колискову, почула постріл з автомата. Згодом ще один. Пізніше наступний. Дуже перелякавшись, вибігла з хати і, як говорять, землі під собою не чула. Постріли змусили бігли світ за очі і її, матір із маленьким синочком на руках, та бабусю. Отямилась дівчина у сусідів. Як тільки страх минув, рідні розшукали її. Та живими Катерина не всіх побачила: батько Михайло лежав без ознак життя посеред подвір’я. З одного боку на батьковому тілі виднілося 8, а з другого – 14 куль. А також був знятий скальп, який бабуся накрила своєю хустиною. Неподалік лежали мертвими сільський голова разом з знайомою, а біля столу з кулею в потилиці, яку запустив охота, ще одна людина.

Тієї ж ночі рідних її діда теж спіткало нещастя. Сина Миколу разом з дружиною та дітьми було жорстоко вбито. Діти руки цілували своїм кривдникам просячись: «Панцю, панцю, ми ні в чому не винні», а ті відкинули їх, і… розстріляли. Живими залишились лише сусід Петро та найменша донька.
Ця страшна ніч запам’яталась усьому селу. В один момент осиротіла не одна людина. Без рідних залишилась і Катерина. Правду про те, хто насправді так безбожно та люто познущався, забрали із собою у могилу дідусь, матір та бабуся Катерини Михайлівни.

Жителів села переконували, що нападниками були бандерівці: вони ж в той час були у лісі, у своїх криївках. А насправді цей злочин вчинили працівники НКВД. Неодноразово саме ця структура робила все для того, аби за вбитих ними ж людей, розплачувалися вояки ОУН.

Та до моя співрозмовниця ніколи не сумнівалась – хто за цим стоїть. Вона продовжувала допомагати бандерівцям, часто готувала їм їжу. Згодом стала розвідницею: писала доповідні, які пізніше КДБ знайшло в одній із криївок в селі Бандрові. Через почерк вони розшукали юнку за що та і отримала 25 років тюрми. Під час ув’язнення, правильніше ще на його початках, НКВдисти робили все для того, аби вивідати інформацію. Катування були нелюдськими: вони били, ламали пальці, запихати руки між двері і тиснули їх, пхали шило під нігті. Але Катерина продовжувала мовчати. Жінка ділиться, що навіть боялася думати, де знаходяться криївки, щоб вороги через думки не дізнались правду. Отож будучи витривалою і стійкою, вона відбувала покарання спочатку у самбірській тюрмі, пізніше у Львові, а згодом у Мордавії.

Камери були невеликими, спали в два ряди, поруч одна з одною, інколи на колінах. З одного місця в інше перевозили машинами, їх тоді називали «чорними воронами». Спереду сиділи конвоїри, кожен ув’язнений мав свою кабінку, непристосовану для перебування у ній. Листа додому писали раз врік, відкритки надсилала – щоквартально, не більше семи слів. Після смерті Сталіна із Москви приїхала комісія, яка і зменшила термін ув’язнення до 5 років і 6 місяців.
Такі випробування лягли на плечі не однієї тендітної молодої дівчини. Стійкіші їх пройшли. І стійкіші тепер, через десятки років, згадують про пережите. У бабусі забрано юність, зате подаровано щасливу старість. Та чи може життя компенсувати втрачені молоді роки, нереалізовані мрії і сподівання?!

Уляна ЛАВРИК.

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

seventeen − 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh