Назва влучно ілюструє один із етапів життя героїні – самбірчанки Катерини Нестор. Зараз жінка у поважному віці. Їй – 79. Позаду чималий життєвий шлях, який, мабуть, нікого не залишить байдужим.
У поважному віці жінка, попри буденні проблеми, які є у кожного, – зараз почувається щасливою. Вважаєте, що щастя надто абстрактне поняття. Можливо, й так. Проте сьогодні, коли «білі плями історії» можна і потрібно відкривати, важливо не втрачати ні найменшої нагоди розповісти про, можливо, й найменшу історичну деталь… Це необхідно робити ще й тому, що зараз із шкільних підручників вилучають правду про національно-визвольну боротьбу нашого народу у минулому столітті, – а маємо робити усе, аби теперішні школярі таки знали правду про своїх героїв. Якщо вони не можуть про них прочитати у шкільних посібниках – то варто слухати очевидців тих подій.
Катерина Нестор народилася у Засянні, в селі Магери поблизу Устрік. Вона – із селянської родини. Назавжди жінці запам’ятався час, коли до місцевості, в якій вона проживала, непрохано прийшли німецькі загарбники. Щоб протистояти їм, багатьох людей забирали на фронт. Не був винятком і батько пані Катерини Михайло. Але, як згодом з’ясувалось, на фронті він все-таки не опинився. Місцеві парубки говорили, що він потрапив «на другі терени». Де саме, не деталізували.
У селі багатьом не вистачало вмілих рук коваля-Михайла: і коней треба підкувати, і воза полагодити… Тодішній місцевий війт вирішив повернути батька Катерини у село, мовляв, на фронт він не пішов, бо заховався. Так і зробив. Через деякий час Михайло таки повернувся у сім’ю. У розмові із охотою (так називали колись теперішнього дільничного), він злукавив, що весь час сидів вдома на печі. Співбесідниця згадує той вечір, коли охота зголосився залишитись на ніч у їхній домівці. Там також був сільський голова і ще двоє осіб.
У сусідній кімнаті маленька Катруся колисала брата. Наспівуючи колискову, почула постріл з автомата. Згодом ще один. Пізніше наступний. Дуже перелякавшись, вибігла з хати і, як говорять, землі під собою не чула. Постріли змусили бігли світ за очі і її, матір із маленьким синочком на руках, та бабусю. Отямилась дівчина у сусідів. Як тільки страх минув, рідні розшукали її. Та живими Катерина не всіх побачила: батько Михайло лежав без ознак життя посеред подвір’я. З одного боку на батьковому тілі виднілося 8, а з другого – 14 куль. А також був знятий скальп, який бабуся накрила своєю хустиною. Неподалік лежали мертвими сільський голова разом з знайомою, а біля столу з кулею в потилиці, яку запустив охота, ще одна людина.
Тієї ж ночі рідних її діда теж спіткало нещастя. Сина Миколу разом з дружиною та дітьми було жорстоко вбито. Діти руки цілували своїм кривдникам просячись: «Панцю, панцю, ми ні в чому не винні», а ті відкинули їх, і… розстріляли. Живими залишились лише сусід Петро та найменша донька.
Ця страшна ніч запам’яталась усьому селу. В один момент осиротіла не одна людина. Без рідних залишилась і Катерина. Правду про те, хто насправді так безбожно та люто познущався, забрали із собою у могилу дідусь, матір та бабуся Катерини Михайлівни.
Жителів села переконували, що нападниками були бандерівці: вони ж в той час були у лісі, у своїх криївках. А насправді цей злочин вчинили працівники НКВД. Неодноразово саме ця структура робила все для того, аби за вбитих ними ж людей, розплачувалися вояки ОУН.
Та до моя співрозмовниця ніколи не сумнівалась – хто за цим стоїть. Вона продовжувала допомагати бандерівцям, часто готувала їм їжу. Згодом стала розвідницею: писала доповідні, які пізніше КДБ знайшло в одній із криївок в селі Бандрові. Через почерк вони розшукали юнку за що та і отримала 25 років тюрми. Під час ув’язнення, правильніше ще на його початках, НКВдисти робили все для того, аби вивідати інформацію. Катування були нелюдськими: вони били, ламали пальці, запихати руки між двері і тиснули їх, пхали шило під нігті. Але Катерина продовжувала мовчати. Жінка ділиться, що навіть боялася думати, де знаходяться криївки, щоб вороги через думки не дізнались правду. Отож будучи витривалою і стійкою, вона відбувала покарання спочатку у самбірській тюрмі, пізніше у Львові, а згодом у Мордавії.
Камери були невеликими, спали в два ряди, поруч одна з одною, інколи на колінах. З одного місця в інше перевозили машинами, їх тоді називали «чорними воронами». Спереду сиділи конвоїри, кожен ув’язнений мав свою кабінку, непристосовану для перебування у ній. Листа додому писали раз врік, відкритки надсилала – щоквартально, не більше семи слів. Після смерті Сталіна із Москви приїхала комісія, яка і зменшила термін ув’язнення до 5 років і 6 місяців.
Такі випробування лягли на плечі не однієї тендітної молодої дівчини. Стійкіші їх пройшли. І стійкіші тепер, через десятки років, згадують про пережите. У бабусі забрано юність, зате подаровано щасливу старість. Та чи може життя компенсувати втрачені молоді роки, нереалізовані мрії і сподівання?!
Уляна ЛАВРИК.
