Рівно 30 років тому, в червні 1989 р. в парку ім. Січинського (нині – Меморіальний сквер) м. Івано-Франківська священики та вірні підпільної Української Греко-Католицької Церкви провели перше публічне богослужіння. Нині вже покійний Єпископ Коломийський, а тоді ще священик о. Миколай Сімкайло відслужив панахиду за загиблими героями національно-визвольних змагань. Тоді на богослужіння прийшли тисячі вірян з синьо-жовтими прапорами та вірою в те, що нарешті прийде свобода й воля як для народу, так і для Церкви. Сьогодні для нас уже звичні часті публічні богослужіння: загальноміські Хресні дороги, хода Вервиці, панахиди. А тоді подібного роду прояв своєї віри чи національної ідеї міг коштувати його учасникам свободи і навіть життя.
Про перебіг тих подій – як відбувалося це богослужіння, хто в ньому брав участь – ми поспілкувалися з учасником тієї панахиди о. Василем Мельничуком. Сьогодні о. Василь є протопресвітером Отинійського деканату Коломийської єпархії, а на той час він був студентом VII курсу підпільної Духовної семінарії.
– Отче Василю, розкажіть звідки виник той задум, хто був ініціатором проведення цієї молитви.
– Ініціатором такої важливої події, яка мала сколихнути, підняти усіх греко-католиків з підпілля і пробудити у людей національну свідомість був Владика Павло Василик. Ця думка зародилася в нього ще раніше. Йому в цьому допомагали отці Микола та Григорій Сімкайли, о. Володимир Війтишин, а також національні сили в особах: Ярослава Водницького, Зеновія Думи, Романа Круцика, Гладиша, Колтуна та Івана Бойчука.
Перед тим було два зібрання в Івано-Франківську. На одне зібрання я сам возив Владику, але при зустрічі я не був. Було визначено день, дату. Планувалося, що буде служитися Архієрейська Божественна Літургія в парку Січинського. На той час ми знали, що в цьому парку були похоронені наші Січові стрільці, але радянська влада його зруйнувала – пройшлись бульдозери, трактори і все зрівняли з землею.
– Як Ви повідомляли вірних про цю подію? Адже не можна було, так як сьогодні, просто написати допис в інтернеті чи виголосити в церкві.
– Ми повідомляли один одному через людей. Це була звична практика. Окрім того, Роман Івасів набрав оголошення. Він його друкував на машинці «Continental». Цю машинку владиці Павлу передав владика Василь Лостен. Як він це зробив – невідомо, бо кожна друкарська машинка мала мати реєстрацію в органах НКВС. Те оголошення стосувалося того, що ми маємо традицію – на Зелені свята вшановувати своїх національних героїв на цвинтарях. Власне, це мало би пробудити людей до виходу нашої Церкви з підпілля.
– Я знаю, що ще до цієї події наші отці написали до Папи Івана-Павла ІІ заяву про те, що УГКЦ існує та виходить з підпілля.
– Так, у серпні 1987 р. була заява групи єпископів, священиків, монахів, монахинь і вірних катакомбної Української Греко-Католицької Церкви Святішому Отцеві Іванові-Павлу ІІ про вихід Церкви з підпілля. І тому цей захід повинен був уже на повні груди заволати до світу, що УГКЦ є, вона жива та не хоче більше переховуватися.
Це звернення насправді містить великий присмак героїзму всіх, хто під ним підписався. У 1987 році було дуже небезпечно поставити власне прізвище під заявою, що могло стати причиною ув’язнення. У радянських концтаборах перебувало ще багато політв’язнів. Однак вони готові були до самопожертви, до відданості Церкві, беручи приклад з переслідуваних за віру мучеників.
– Отож, як починалась та молитва в 1989 році?
– Напередодні цього дійства в парку Січинського я ночував у Підпечарах в родинному домі отців Сімкайлів. Там був своєрідний духовний центр, де ми, підпільні студенти, збиралися, нам начитували лекції, ми здавали екзамени і кожної неділі та в свята відправлялася Служба Божа, на яку приходило стільки людей з довколишніх сіл, що всі кімнати були вщент заповнені.
Того ранку ми дуже швидко прокинулися і побачили, що біля воріт з обох сторін стоїть міліція. Отець Микола робив такі своєрідні прапори: склеював докупи жовту та синю лінійку. Він дав мені такий прапорець, диктофон і каже: «Іди, запитай, що вони тут роблять біля нашого будинку?». Я пішов і запитав, на що отримав відповідь, що сьогодні в Івано-Франківську має бути велике дійство і ми охороняємо безпеку господарів. А тоді в обласному центрі компартія вирішила провести день екології. Це було звичним явищем, коли у великі релігійні свята совіти проводили заходи різного характеру, щоби відвернути увагу людей від головного.
– І як ви вийшли з того становища?
– Приїхав владика Павло. Міліція впускала священиків та людей до будинку, але нікого не випускала. В приватній оселі владика Павло закликав до посиленої молитви. Це був місяць червень, тому ми молилися до Серця Христового. Пізніше приїхали о. Володимир Війтишин та о. Іван Сеньків. Наближалась година, коли треба було виїжджати. І тоді о. Війтишин бере до машини владику Павла, о. Миколу й о. Григорія Сімкайлів та о. Івана Сеньківа і пробує виїжджати. Це було проблематично, оскільки міліцейські «уазики» стояли так, що неможливо було виїхати. Якимось чудом о. Володимир вирулив між канавою та машинами й поїхав. Вони всі включили сирени і поїхали за ним. І в той час я сів у машину з п. Мироном Батчуком і ми поїхали слідом за ними. Коли заїхали до Івано-Франківська, то змогли проїхати до Майзлів. Стояли турнікети і машини не пропускали. Міліція оточила авто владика Павла.
– Отож владика Павло так і не потрапив на ту молитву?
– Так. Тоді о. Микола вийшов з машини і якось розштовхнув ту міліцію, що йому вдалося проскочити. Свій портфель він віддав одній пані і я одразу за ним також проскочив. Коли я відійшов метрів з 10, владика кивнув мені, щоби я повернувся. Я підійшов до нього і він мені сказав: «Очевидно, мене туди вже не пропустять. Скажете отцю Миколі, нехай відслужить, що зможе, і дивиться по ситуації. Також нехай скаже слово до людей».
Я наздогнав о. Миколу і ми разом пішли до парку Січинського. В той час масово почали сходитися люди. Вони йшли по вулиці Привокзальній, несучи синьо-жовті прапори.
– Як проходила сама панахида? Чи були якісь перешкоди?
– Ми прийшли на те місце, де мала відбутися панахида. Міліції було надзвичайно багато. Грала музика. І коли о. Микола почав служити панахиду, то так виглядало, що звукорежисер стояв біля нас, бо коли отець співав голосніше, хтось додавав гучності.
Тоді о. Микола мав слово про те, що Церква є, вона існує, її загнали в підпілля, але ми бачимо, що є священики, є вірні, а тому Греко-Католицька Церква виходить з підпілля. В цей момент о. Миколі передали великий терновий вінок, прикрашений білими квіточками. Я бачив, як цей вінок йому передавав Іван Бойчук з Кутів. Хто передав його Іванові, я не бачив. Отець Микола взяв цей вінок так, наче він був у портреті того вінка, і так говорив проповідь. Він сказав такі слова: «Подивіться, я вірю, що цей терновий вінок розквітне пишними ружами волі й свободи Церкви і народу». Пізніше о. Микола згадуватиме, що тоді так накричався, що більше не міг говорити.
– Чи міліція не чинила опору?
– На той час багато міліціонерів були перевдягнуті в цивільне, багато було енкаведистів, військових. Всі вони були озброєні. Вже пізніше мені сказав владика Павло, що йому повідомили про те, що всі вони мали наказ розганяти людей. Однак, коли вони побачили силу-силенну народу, то зрозуміли, що використовувати зброю недоцільно. Тому о. Микола дуже голосно говорив, майже кричав. Чим голосніше він говорив, тим більше вони заглушували його промову, включаючи музику. Коли закінчилася панахида, то хтось із львів’ян мав звернення до вірних.
– І що було далі?
– Тоді о. Микола дуже підірвав голос. Ми викликали таксі і я, о. Микола і ще семінарист – Анатолій Дуда з Монастириська приїхали до Підпечар. Оскільки люди не мали Служби Божої, ми повідомити, кому вдалося, щоб приходили на молитву. Було дуже багато людей і о. Микола розпочав Службу Божу. Молився читано і вже дуже посадженим голосом відслужив її.
Наступного дня приїхали енкаведисти й заарештували о. Миколу. Попри те, що не було такої комунікації, люди одне одному передали, що о. Миколу забрали, після чого під самою в’язницею в Івано-Франківську зібралося чимало вірних, вимагаючи його звільнення. Міліціянти настрашилися й перевезли його до м. Надвірна.
– А що сталося тоді з нашим Митрополитом?
– Щодо нашого Митрополита Володимира Війтишина, то його тоді не пустили на молитву. Наступного дня його викликали до військкомату і сказали: «Ми знаємо, що ви дуже гарно їздите на машині, тому поїдете на два місяці на збір урожаю!». Так о. Війтишин на деякий час був змушений залишити Івано-Франківськ. Однак додам, що незадовго перед тими подіями він разом із іншим духовенством брав участь в акції голодування на Арбаті в Москві. Але то вже зовсім інша історія.
Розмовляв о. Володимир Лукашевський,
прес-секретар Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ
