Українка в Італії грає на скрипці Паганіні

Ще маленькою вона захопилася грою на скрипці. На початках навіть не мала свого інструменту. У 10-річному віці вона з сім’єю переїхала до Італії. Вивчила мову, здобула освіту. Зараз підкорює серця мільйонів шанувальників в усьому світі. Дає концерти на скрипці Паганіні та тестує скрипки Аматі, Страдіварі, Гварнері. Але позиціонує себе як українка.

Український інтерес поспілкувався з всесвітньовідомою скрипалькою з України Анастасією Петришак.

– Яким Ви пам’ятаєте рідний Івано-Франківськ?

– Всі спогади про минуле хороші. Згадую все з ностальгією. Розумію, що минуле не повернеться. Звичайно, Івано-Франківськ для мене – це щось таке рідне, але вже далеке. Я жила на вулиці Парковій. Це були щасливі, безтурботні дні. У нас була велика родина. Між сусідами завжди були відкриті двері. Всі дні народження святкували разом. Діти з двох сімей гуляли разом, гралися у дворі, ходили на річку. Це був час для дитячих радощів. Але матеріально ми не були дуже забезпечені, хоча й не відчували цього.

– Коли виникло бажання займатися музикою? Хто цьому сприяв?

– У нашій родині були музиканти зі сторони батька. Його два брати грали на музичних інструментах, але не професійно. “На слух” грали на акордеоні та саксофоні. І я з дитинства слухала цю народну музику, співала.

А у музичну школу спершу поступив брат. Я не хотіла відставати і мене записали також. Обоє навчалися на фортеп’яно. Так сталося, що з першим викладачем я не зійшлася характерами.

Якось на вулиці я побачила скрипаля. Мене дуже зацікавила скрипка. На наступний день ми з мамою прийшли до директора музичної школи і змінили інструмент. Мені тоді було вісім років. Цей вік вважається пізнім для початку гри на скрипці. Але мені повезло. Мій другий викладач – Марта Калинчук – прийняла у свій клас. Викладачі відіграють дуже важливу роль у становленні музиканта. Деякі вміють налаштувати тебе так, що хочеться займатися далі.

– Як на той момент, так і зараз, музичні інструменти є дороговартісні. Батькам вдалося відразу забезпечити Вас інструментом?

– На початках музичної кар’єри батьки знайшли мені якусь маленьку скрипочку. Адже інструменти міняються з віком дитини. Я пам’ятаю, вона була оранжевого кольору. Смичок був з чорним волосом. Потім більше у мене такого не було. Так заведено, що білий волос був для професійних музикантів, а для початківців – чорний. Смички мали різний звук. Це були перші кроки. Коли я поверталася з уроків, мені хотілося грати.

– Через деякий час Ваші батьки вирішили переїхати в Італію, забрали Вас, але Ви повернулися в Україну. Чому?

– Це у мене так вийшло – переїзд у два етапи. У 2004 році ми з братом переїхали вперше. Але так сталося, що я все літо провела у зачиненій квартирі. Бо в Італії діти без супроводу батьків не виходять на вулицю. Рідні працювали, а я сиділа вдома цілий день. Я почувалася чужою. Звикла до певних речей, яких в Італії не було -розваг, спілкування. Мені не вистачало вчительки з музики. Лише ввечері ми з мамою йшли у переговорний пункт і зв’язувалися з Мартою Іванівною по-телефону. Тоді ж не було інтернету, скайпу.

І я вирішила повернутися в Україну. Батькам було боляче, адже вони змінили країну заради нас. Але вони зрозуміли, що я все-рівно я повернуся. Так і сталося. Через рік я повернулася до батьків, а моя вчителька переїхала у США.

В Італії здала екзамени та поступила в Болонську консерваторію. У моєму класі всі були музикантами. Ми майже не спілкувалися. Більше грали, ніж говорили.

– Як Вам вдалося адаптуватися в Італії?

– Потрібно було дуже сильно старатися. Мені повезло, бо я переїхала у віці 10-ти років. Я швидко вивчила мову. Водночас нам постійно доводилося щось доказувати. Італійці погано сприймають іноземців. Доводиться більше працювати. І ця праця повинна була бути бездоганною.

– А не хотіли повернутися назад?

– У музиці та у житті є такі моменти, коли стає дуже важко. Якщо ти робиш крок назад, відчуваєш, ніби не дійшов, не доробив. Коли важко, я стараюся ступати два кроки вперед. Розумію, що потім буде легше.

– Що спільного та відмінного є між Італією та Україною?

– В Італії є багато історичних цінностей. У будь-якому селі чи місті є пам’ятка культури. Італійці цим дуже пишаються та бережуть. Є багато державних програм реставрації, збереження культурної спадщини. В Україні держава не виділяє на це достатньо коштів.

В Італії також багато українців. Вони часто подорожують країною. Українці мігрують в Італію, а італійці мігрують в Німеччину, США чи Англію. Така ситуацію по всьому світу. Музиканти також багато їздять по світу.

– Це напевно важко?

– Так, бо ти не можеш добре спланувати свій графік дня. Він щодня змінюється. Ти постійно адаптуєшся до нових умов. Переїзди займають багато часу. Ти можеш у машині читати, слухати музику, але тобі все рівно бути шуміти. До цього треба звикати. Це важко, але водночас цікаво.

– А як минає Ваш звичайний день?

– Завжди по-різному. Це обов’язково сніданок. Годину я виділяю на перевірку мейлів. Зі мною завжди є список справ, який постійно доповнюється. Далі за розкладом репетиції – самостійні чи з іншими музикантами. Якщо залишається ще трохи вільного часу люблю сходити в спортзал чи у басейн. Все залежить від натхнення, за день можна не зробити нічого, а потім за дві години зробити все.

– Ваша географія виступів охоплює чи не увесь світ. Які сцени запам’яталися найбільше?

– Деякі країни мене дуже вразили – США, Південна Корея. А з професійної точки зору – це Італія та її старовинні театри у Венеції, Пармі, Болонії.

– А як до Вас потрапила скрипка Паганіні?

– Мій перший досвід зі скрипкою Страдіварі стався у Кремоні. Я працювала тоді у Музеї Скрипок. Мені надали доступ до усіх скрипок. Серед них були Страдіварі, Гварнері, Аматі. Ми робили аналізи інструментів. Це була дуже цікава робота.

А на скрипці Паганіні я зіграла минулоріч. Це дивовижні відчуття. Ця скрипка була у нього в руках 40 років. Вона мала його думки, музику. Ці чіткі відчуття залишилися у мені до сьогодні. Через скрипку я зрозуміла самого Паганіні. Скрипки також нас навчають.

– Можна назвати це містикою? Адже кожна скрипка має свою енергетику.

– Так. Навіть скрипки одного майстра звучать інакше. У музеї ми аналізували дві скрипки однієї жінки-майстра. Ми записували їх, переслухували. Між ними була різниця у звуці, тембрі. Навіть близнюки мають різний характер, так само скрипки.

– За стільки років життя в Італії Вам вдалося вивчити мову, але Ви не забуваєте українську. Якою мовою розмовляєте у родині?

– У сім’ї під час розмови, ми можемо перейти з італійської на українську, і навпаки. Для мене вони вже обидві рідні. Це така нова мова: українсько-італійська. Її можуть зрозуміти лише українці в Італії. Але вони є дуже схожі, дуже мелодійні.

– З чим у Вас асоціюється Україна?

– У мене залишилося дуже багато спогадів про неї. Там проживають більшість родичів. Після переїзду я декілька разів приїжджала в Україну, грала концерт Чайковського. Коли вперше повернулася в Україну, ця музика здалася для мене такою живою. Хочеться приїжджати сюди частіше.

– Як за кордоном зараз говорять про Україну?

– Кожен по-різному. Я не політик, а музикант.

Мій вчитель з Цюріху створив камерний оркестр. У ньому працюють 21 музикант з усього світу. Кожна людина має свій характер. Але у музиці всі рівні. Я за те, щоб всі політичні питання вирішувалися мирно, без війни. Музика об’єднує людей. Вона і була створена, щоб об’єднувати нас. Музика – це універсальна мова для всіх народів.

– Музика під час війни має значення?

– Так, вона має значення “перед”. Якщо люди слухають музику, вони до війни не дійдуть. Виконавці камерної музики, хоч і грають кожен на своєму інструменті, але водночас слухають один одного. Для якісної “розмови”, ми маємо грати разом. Мені здається, що так має бути й у світі. Камерна музика заставляє слухати і розуміти іншого. При цьому немає ніякої війни, кожен має свою позицію. Люди, які слухають музику та часто відвідують концерти, не можуть бути агресивними. Вони можуть вирішити питання не через армію чи війну.

– Що для вас український інтерес?

– Музика – це український інтерес. Я пам’ятаю ще з дитинства, якою теплою була публіка в Україні. Часто за кордоном говорять, що українці – “тверді”. У нас просто кріпкий дух. Різні типи мистецтва – це український інтерес і держава повинна лише сприяти розвитку культури.

Спілкувалася кореспондент “Українського інтересу” Катя Пташка

Загрузка...

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

x

Вам буде цікаво

Панорамні фотографії нічних мегаполісів

З Інтернет-проектом AirPano наші постійні читачі вже знайомі, і сьогодні ми хотіли б показати вам ...