І хочеться написати, та не здіймається рука. Нема в світі тих слів, які описали б всю повноту болю людського і крику душ наших. Нема тієї тризни, яка б повноцінно б оплакала загиблих Янголів світла і волі наших. Нема тієї кари, на яку заслуговують їх вбивці. Нема сил кричати.
Довгий час трималася, як сталева. Бачила поранених, бачила кров і страждання. Аж ось прорвало. Не втрималася. Німий крик душить і паморочиться в голові.
…18 лютого. 1 поверх Будинку профспілок. Чекаю на товариша, з яким щойно познайомилась: шукали разом бронежилет. Підходить до мене жіночка з кухні в білому халаті, накинутому поверх одягу. Помітивши на мені каску, наколінники і биту в руках, зрозуміла, що я саме «звідти». Питає: «Ну що там?» «3 трупи вже є. Ще 7 смертельно поранених», – відповідаю я без зайвих емоцій. Розумію: це війна і потрібно зберігати холодний розум. Повз мене проносять поранених на ношах, і … відчуваю, як щось перевертається всередині, та я твердо розумію: піддаватись емоціям зараз не можна. Не час.
Жіночка у відповідь на мої слова лише заплакала. До мене підійшов чоловік із самооборони, вдягнений відповідно. Суворо подивившись на мене, він промовив: «Дівчино, я бачу, що ви – воїн. І тому маєте розуміти, що жінкам таких речей казати не можна. Їй ще годувати нас, а вона он сидить і плаче. Не треба. Не засмучуйте їх зараз. Ви маєте розуміти.»
Перевівши погляд на жіночку, я відчула, як стиснулось серце. Вона сиділа на стільці і плакала, не знаючи, скільки ще мертвих попереду. І знаю точно, що ніколи не пробачу собі того, що тоді не підійшла і просто не взяла її за руку, аби заспокоїти. Це найкраще, що я могла б зробити на цій війні. А тоді я стояла з холодним серцем, готова йти і мститися за полеглих братів. Я теж тоді ще не знала, скільки ще їх мертвих впаде журавлями на закривавлену бруківку розстріляного міста. Я не знала, що за кілька годин палатиме цей будинок в страшному огні, забираючи в небуття останній крик Мучеників, що згорять разом з ним дотла.
…а згодом було Пекло. Ридали Михайлівські дзвони і стогнала від того плачу земля. Чорна чума в шоломах косила кулями Народ мій, який всього лиш знав, що єси Правда і Воля. І Бог відбирав у Свою Небесну Сотню найкращих. І тоді кожен розумів, що таки «нема в окопах атеїстів».
«…нехай святиться ім’я Твоє…»
І прийшла тиша. Мертва тиша розстріляного міста, що боязко озиралося навколо себе, тримаючись чорними від кіптяви руками за криваві рани. І здійняло до неба очі, застигнувши з німим криком на кам’яних вустах. До неба, куди нечутним кроком вже відправлялась Золота Небесна Сотня, лишаючи нам безцінний шанс будувати велику і щасливу країну. І ми маємо все для того, бо ця війна мене до скону переконала, що мій Народ – найкращий. Лише встань і йди! І я присягаюся на крові братів моїх, що не зраджу їх, не забуду їх подвиг і донесу нащадкам світлу пам’ять про них, аби жив наш народ вічно і вірив, що з нами – Бог.
Юлія Боровиченко (с)
