Авторські статті

Євромайдан: дорога назад – дорога зради і ганьби…

Той, хто побував у Києві на майдані Незалежності, неодмінно відчув себе іншим українцем. Бо тут панує надзвичайно сильна енергетика національного духу, що справді рве до бою. До столиці звідусіль з’їхалися, вийшли не по хліб – щоб відстояти свободу, майбутнє собі, дітям, внукам. Тисячі тут не для того, щоб не лише постояти, помахати прапорами, вигукувати «Слава Україні!», «Банду геть!», «Міліція з народом, мєнти – з уродом!», «Зека – на нари!», “Свобода прийде – порядок наведе!”, а перемогти, здолати сьогоднішню режимну владу. Щоб справедливо покарати добре оплачуваних дітобивців.

І ще одне почуття не полишає від головного революційного Євромайдану. Кожний на ньому – сильна людина, він – влада, а сьогоднішня влада продемонструвала свою серйозну недугу, підтвердила, що вона антиукраїнська. Її головна зброя – спецназ «Беркут». Але кровопролитне побоїще на Банковій над мирними студентами лише розпалило національний гнів. На Майдані Незалежності, читаючи написи на наметах, синьо-жовтих прапорах, розумієш, що тут присутні не лише представники західних областей, як горланять регіонали, а вся Україна: Донецьк, Одеса, Черкаси, Вінниця, Луганськ, Харків…

Після Помаранчевого зрадженого здвигу минуло дев’ять років. А ця революція особлива, також залишиться на сторінках нашої новітньої історії. Її не прогнозували ні політики, ні аналітики. Зупинка влади у курсі на євроінтеграцію вогнем образи запалила серця студентів. Молодь збагнула, куди веде її Президент та антиукраїнський уряд Азарова. Вони позбавляли їх майбутнього в рідній Україні, європейського рівня життя.

Охоплені розчаруванням за свій завтрашній день, студенти, як крутянці в 1918 році, зуміли знайти у собі сили та повстати. Цим показали приклад політикам від опозиції, своїм батькам, сусідам, знайомим, що в них забирають мрію, але вони не здадуться, зуміють мирно відстояти не щось особливе, а хочуть простого – гідного людського життя. Їм його влада три роки поспіль обіцяла, а насправді попросту дурила. Бо в останній день перед підписанням Угоди про євроінтеграцію уряд і Президент несподівано для всіх змінили курс.

І вони повстали. Без наміру бою… А їм розбивали голови, на асфальт падали жертви спецназівського «бєспрєдела». Перед телекамерами по-звірячому групами кийками добивали лежачих. Дотепер батьки шукають безвісти пропалих дітей. Українські суди карають потерпілих, а не винних…
Тут, на Майдані, панує відверта неповага до гаранта Конституції. Про уряд Азірова й мови нема. А мала б бути – людина ж на найвищій посаді держави. Хіба це влада, яка воює з власним народом, який її обрав і годує?!

Це питання потребує відповіді. І вона прозвучала на недільному загальноукраїнському народному віче – «Марш мільйонів». Майдан продемонстрував свою силу. На Банковій дівчата перед озброєними охоронцями резиденції Президента з пелюсток на притрушеній снігом бруківці виклали «Не бий, а кохай…». Люди з Донеччини засвідчують, що Схід і Захід України – разом. Такі вистоять, Такі не розійдуться. Таких уже ніщо і ніхто не залякає… Бо це, як сказала член Національної спілки письменників України, поетеса з Дублян Любов Проць, яку тут зустрів із сестрою Оленкою (на знімку – другий справа), – революція за людську гідність, моральні цінності, за краще завтра.

Бо це вже, як наголошувалося на всеукраїнському віче, гордий, сильний, культурний і демократичний народ. Він рухає державою, нею керує. А Президент ні разу не вийшов до нього. За словами Арсенія Яценюка, цей майдан не дав Віктору Януковичу в Сочі продати Україну Путіну. Бо люди сюди вийшли за національну ідею, а не за гроші, як їх вивела влада на штучний і оплачуваний Партією регіонів мітинг біля Верховної Ради.

На віче озвучено незмінні вимоги: відставка ганебного, антиукраїнського уряду; ті, хто бив студентів, мають бути арештовані і засуджені; звільнити 15 політв’язнів – учасників акцій протесту; курс на євроінтеграцію; оголосити дострокові парламентські та президентські вибори… А з понеділка – блокування всіх урядових установ.

Радикалізація Майдану дещо насторожує. Насторожує і те, що влада котрий день демонструє, ніби вона глуха і німа, наче це не її народ протестує, не чує його болю, вимог, до яких їй варто б дослухатися. Вра-ження таке, що десь поруч збоку за подіями в Україні уважно, вичікуючи, стежать очі спецслужб Кремля, дають свої поради.

Присутні правоохоронці та беркутівці не перешкоджали звалити пам’ятник ідолу, кату України Леніну.
Наводить на роздуми те, що, як говорилося на віче, не ті опозиціонери, яких вимагає ситуація, але кращих за них нема. Вони відтіснили з перших ролей молодь, яка починала революцію…

Написав ці рядки під враженням про Євромайдан – і замислився: а що буде далі? Вся Україна чекає відповіді на таке питання… Випадково перед очі потрапив плакат з написом «Тільки разом проженемо цю заразу!». Від таких слів нікого не полишає почуття патріотизму, взаємоповаги, єдності, бажання допомогти. Все це на площі Незалежності. Тут кожний був справді вільним. Від репресивної влади. Незнайомі до пунктів харчування приносили продукти, закрутки, до місць обігріву – теплі зимові речі. Молоді дівчата з великими червоними хрестами на білих халатах безкоштовно видавали найнеобхідніші ліки від простуди, нежиті…

Сильні люди наймасовіше за всю долю України заполонили столицю. Вони – творці дива: на очах постає нова держава – європейська у Європі. Їх історія назве новим словом – майданівці.

Микола СЕНЕЙКО.

Читайте нас : наш канал в GoogleNews та Facebook сторінка - Новини України