Звичайно, підбивати підсумки ще зарано. Впродовж останніх місяців ми пересвідчилися, що події можуть розвиватися досить непередбачувано і робити далекосяжні прогнози просто неможливо.
Але певні тенденції все ж таки дають про себе знати. Далі ми спробуємо подивитися, чим став Євромайдан для українського націоналістичного руху і чим стане український націоналістичний рух після Євромайдану.
Але спочатку слід окреслити ситуацію у націоналістичному таборі до початку «єврореволюції». Тут можна виокремити три тенденції. По-перше, це пресинг, що почався за президентства Віктора Януковича. Якщо його попередник не особливо чіпав націоналістів і навіть всіляко з ними загравав, то донецька команда узялася за них всерйоз. Так, на початку 2011-го року почалася хвиля арештів очільників ВО «Тризуб» імені Степана Бандери. Також у 2011-му були заарештовані лідери «Патріоту України» та Соціал-націоналістичної асамблеї. Про решту випадків годі і згадувати – на цю тему написано більш ніж достатньо.
По-друге, паралельно з цим розвивалася інша тенденція, а саме монополізація націоналістичного руху однією партією. Подаючи себе, як «єдину силу українців», ВО «Свобода» фактично витіснила зі свого ідеологічного поля усіх конкурентів. Причому з боку останніх можна почути твердження, що тягнибоківці навіть допомогали владі «посадити» декількох членів «Патріоту України». Так чи інакше, «Свобода» дійсно лишилася єдиною організацією, що могла претендувати на реальну політичну владу.
По-третє, на такому тлі відбувалася диференціація націоналізму на «націоналізм при владі» та «націоналізм вуличний». Вищої точки ця тенденція досягла у 2012-му році, коли «Свобода» ще й потрапила до парламенту. В підсумку, одна частина націоналістів (у особі тягнибоківців) прийшла до влади, а інша опинилася у нестерпних умовах пресингу згори і конкурентного тиску ідейних побратимів. І тут трапилася «єврореволюція».
Соціально-політичні катаклізми – це завжди шанс змінити своє становище. Тож не дивно, що націоналісти розгорнули там активну діяльність. Спочатку фарт був на боці «Свободи». Під час штурму вул. Банкової 1 грудня радикали з «Правого сектору» виглядали невиграшно і їхня лінія поведінки на той момент видавалася, м’яко кажучи, сумнівною. Нагадаємо, «Правий сектор» – це об’єднання членів «Патріоту України», Соціал-націоналістичної асамблеї, УНА-УНСО та деяких інших організації. Натомість жорстка риторика Тягнибока сприймалася на «Ура!».
Але вже наступного року ситуація докорінно змінилася. Поміркована опозиція зіткнулася з тим, що «дискотека» ніяк не впливає на владу, а вона провадить жорстку лінію поведінки щодо протестувальників – аж до прийняття «диктаторських» законів Олійника-Ківалова. Позиції «Свободи» помітно похитнулися, оскільки її багаторічна революційна ідеологія та фразеологія у критичній ситуації обернулися дуже поміркованою практикою. За іронією долі, «бандерівською армією», яку обіцяв українцям нардеп Юрій Михальчишин, виявилася не «Свобода», а «Правий сектор». Після прийняття «диктаторських» законів ставлення до насильницьких акцій змінилося. Ті, кого у грудні називали провокаторами і «тітушками», у січні стали героями.
Сталося так, що члени маргінальних організацій, назви яких публіка вже встигла забути (або ще не встигла вивчити), відповіли на потребу моменту краще, ніж серйозна парламентська партія. Розстановка сил помінялася. У «Правому секторі» це відчули дуже швидко. Дійшло до того, що лідери опозиції були змушені ходити зі звітами на вул. Грушевського, звідки їх могли вигнати з матюками – навіть ідейно близького Тягнибока. Більше того, на початку лютого «Правий сектор» розпочав свої власні переговори з владою, не зважаючи на незадоволення парламентської опозиції.
Крім того, під час «єврореволюції» український націоналізм вийшов на якісно інший рівень діяльності. Любов вітчизняних націоналістів до камуфляжів, парамілітарних організацій та вишколів загальновідома. Але, за виключенням закордонних «вояжів» УНСО, наш націоналізм рідко виходив за межі «хуліганки». Але цього року нанціоналізм різко «подорослішав», влаштувавши міліції «коктейльну вечірку» і навіть справжню рукопашну.
Отже, є підстави для виокремлення трьох нових тенденції у націоналістичному таборі. По-перше, це його переформатування у зв’язку появою нових суб’єктів та лідерів (приміром, лідера «Правого сектору» Дмитра Яроша) і, водночас, з певною девальвацією партії-монополіста. По-друге, це поява сильного запиту на радикальний націоналізм, причому радикальний скоріше в діях, а не у риториці. При цьому толерантність суспільства (принаймні, його опозиційно налаштованої частини) до політичного насильства суттєво збільшилася. І, по-третє, збільшилася готовність самих націоналістів до насильницьких акцій. Причому йдеться не про штовханину з комуністами на мітинзі, а про майже повноцінну вуличну війну з міліцією – хіба що без масового застосування вогнепальної зброї.
Як було зазначено на початку, робити далекосяжні прогнози зараз неможливо. Але можна окреслити два імовірних сценарії подальшого розвитку подій. Згідно першого сценарію – у разі утримання «донецьких» при владі, країна ризикує отримати ще й націоналістичний тероризм. Судячи з політики влади стосовно опонентів, тонкими розрахунками в Партії регіонів не переймаються. І, вочевидь, спробують «закрутити гайки» безпрецедентно туго. До чого це призведе, зрозуміти не важко. Ще влітку 2012-го авторові довелося написати про те, що через лінію поведінки влади наступний «майдан» буде просякнутий ненавистю до «ментів» і в межах законності протест не втримається. На жаль, сталося саме так. В перспективі в Україні можуть з’явитися свої «приморські партизани». Згадайте інцидент з Віталієм Запорожцем, який випадково убив міліціянта і майже став народним героєм. А це, зауважте, було ще до розгону майдану, до застрелених активістів і відрізаного вуха Булатова.
Якщо ж владі стане «розуму» знищити ще й легальне парламентське крило націоналізму, то її неодмінно чекає «партизанка». Як свідчить російський досвід, навіть масштабні репресії дають зворотній ефект. Приміром, у 2000-х знищення легальних організацій і субкультури скінхедів спричинило до розповсюдження націоналізму у вигляді законспірованих терористичних боївок. На той момент, Україна шла іншим шляхом, але в останні роки ми стали рухатися у тому ж напрямі, що й Росія.
Другий сценарій може актуалізуватися у разі перемоги опозиції. Зрозуміло, що ані «Свобода», ані решта парламентських опозиціонерів не захочуть мати у себе під боком угруповання радикалів, що має певні симпатії громадян, поводиться досить незалежно і готове до силових дій. Тому «Правий сектор» може зіткнутися з кампанією дискредитації і наступного розгрому під оплески євроліберальної і проросійської публіки і схвальні твіти євробюрократів. Не дарма ж Штефан Фюле закликав опозицію «відмежуватися від радикальних елементів». Здається, у штабі «Свободи» ця ідея знайде чи не більшу підтримку, ніж в ПР. Що поробиш – закон джунглів!
Так чи інакше, після відомих подій на вул. Грушевського, націоналізм тримав потужний імпульс для розвитку, особливо – його радикальне крило. Якщо раніше «Героям слава!» було відсилкою до минулого (ОУН, УПА, Дивізії, крутянців і т.п.), то тепер у націоналістів з’явилися нові, живі герої. Про них неодмінно напишуть вірші, пісні, книги (картини вже є). Навіть якщо більшість з них потрапить за грати, а їхня справа зазнає поразки, відзнятий на вул. Грушевського медіа-контент привабить до націоналізму не одне покоління підлітків. Але це вже буде зовсім інший націоналізм, де за класичним «Смерть ворогам!» буде стояти не «роса на сонці», а «коктейль Молотова». Саме таку траекторію українського націоналізму задала історія останніх років.
