“Вчора ввечері на Грушевського, на барикаді, що відмежовує буферну зону, раптом почався шорох. За спиною чую голоси: а ну, допоможіть! а ну, допоможить!
Оглядаюся: два хлопці підтримують під руки сивочолу жінку, допомогаючи їй залізти на барикаду… Бабуся з великими очима, просто вдягнута, але з осанкою англійської королеви, нарешті дісталался до верху барикади і почала уважно розглядати все довкола. Ій так ввічливо кажуть: “Вам би краще все це вдома по телевізору дивитися…” Вона тихим спокійним голосом, який перекреслює всі подальші діспути, відповідає: “Вдома? Я спеціально приїхала до Києва, щоби побачити все на власні очі. Мені це потрібно”. Звідки саме вона приїхала, я не почула, бо з боку вевешників нагрянула чергова звукова хвиля якогось чергового ідейного фільму, які їм крутять, щоби заглушити наш екран на барикаді.”
Потім бабусі почали казати, що зараз темно, погано видно, тому липше їй прийти зранку. Вона сказала, що зранку не може, бо ій треба повертатися додому, тому буде дивитися зараз.
І вона довго стояла і дивилася.
І я раптом відчула себе маленькою дівчинкою, яка зненацька зіткнулася з чимось величезним, безкрайнім, тим, що йде кудись за невідомі мені поки ще горизонти.
Тому що у всій статурі цієї бабусі-королеви, у виразі її обличчя, у її погляді, який був тут і не тут одночасно, була якась її особиста довга-довга історія, яка – це по всьому було видно – невід`ємно пов`язана з історією країни, історія, що замикалася тут, на Грушевського.
Українці не здаються. Боротьба триває! Не будьте осторонь, не «продиваньте» своє майбутнє! Якщо ви не маєте змоги побувати на цьому протистоянні у Києві, допоможіть тим, хто хоче добратися туди, та тим, хто там перебуває.
Добровільний збір коштів для протестувальників на Майдані: картка Приватбанку 5457082230251691. НЕ БУДЬТЕ БАЙДУЖИМИ ДО МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНИ!
