1. Я ставлю собі за мету оволодіння Українською мовою, усвідомлення її своєю власністю.
Я розумію і своїм прикладом демонструю, що мова – це єдина суверенна власність особи, яка завжди буде з людиною. Цю власність ніхто ніколи не зможе відібрати навіть після смерті, адже нащадкам які виросли на ній вона передається автоматично – не потрібні ані заповіт, ані нотаріальні завірення. Будь-яка особа (навіть без громадянства) що має свою, ВЛАСНУ мову завжди відчуватиме в собі силу. І ,так, мову можна собі привласнити без будь-яких матеріальних вкладень. І вкладати в неї СВОЄ – нові слова, обороти, правила, видаляти “сміття”. Від цього вона тільки стане краща, багатша і автоматично люди які нею володіють теж багатішатимуть. Головне ВИКОРИСТОВУВАТИ СВОЮ ВЛАСНУ мову ЗАВЖДИ, щоб багатшати. Тому що власність, яка не використовується вітшає і помирає. Якщо власність не використовується – немає бажання про неї піклуватися і вона втрачає цінність.
Я є власником Української мови, щоби стати багатшим і сильнішим…
2. Єднання вольного народу у вольній державі за принципом влади над власною своєю мовою кожного і єдиною країною.
Примусити схід говорити українською? Ні! Я не про те. Примус – це зло. Якщо схід говорить російською – нехай. Просто в нашій країні кожен (на Сході чи на Заході) повинен визначитись яка мова є його/її своєю власною. І усвідомити свою владу над своєю власною мовою. Такий принцип -“просто користуюсь своєю власністю”- навпаки об’єднає суспісльтво – кожен говоритиме СВОЄЮ, але розумітиме одне одного, тому що знатиме, що співрозмовник просто використовує свою власність, і не намагається її нав’язати.
Зараз українці відчувають комплекс меншовартості – російська спільнота, тому що говорить мовою “сусіда” і тягнеться до чужого, замість того щоб вивчити державну мову і володарювати у своїй Україні. Як тимчасовий перехідний варіант для Сходу – привласнити ту якою зараз спілкуютсья, але створювати з неї СВОЮ власну “руську” мову (як американська-англійська в Америці). Якщо вже немає сили волі вивчити мову своєї власної Землі на якій живуть. Зауважимо, відкидаючи примусовий перехід з мови на мову, – так, Східна Україна через примус отримала російську. АЛЕ нове покоління вже змалку знає і розуміє що своя власна, окрема і незалежна від сусідів українська мова є пріорітетною.
Україномовні люди відчувають цей комплекс з подвійною силою, по-перше через тиск від невизначення зі своєю ідентичністю російськомовної частини, особливо від того її відсотка, що зараз при владі. А по-друге через засмічення розмовної народної мови російськими словами (росізмами), через що вона вже і на окрему мову не схожа. А треба “плекати” і “полоти бур’ян”, що є важкою працею, яку україномовне населення більшістю не бажає робити, через лінощі і той самий комплекс, що веде їх до слабкості. Набагато ж легше просто користуватись, ніж створювати і тримати марку.
На разі за умов тимчасової дво-мовності в Україні що робити? У світі багато прикладів дво- і трьо-мовних країн, але вони сильні не через те що одна мова приорітетніша за іншу в різних регіонах. А тому, що ці мови НАЛЕЖАТЬ людям цих країн, є їх “майном”. А що можна робити з власним майном ? – все що забажаеш не питаючи нікого. Звичайно, набагато краще якщо єдина мова в країні. І багатомовні країни це розуміють, шукають неконфліктних шляхів до використання якоїсь єдиної державної мови в усіх регіонах. Але якщо в даний конкретний час розвитку цивілізації це не можливо? Тоді не варто йти на поводу у тих хто спекулює на відмінностях, хто розділяє і володарює. Навпаки, треба знайти спільне. А спільним і може стати той стрижень в кожній людині “моя мова – моя найбільша власність”. І навіть якщо схід привласнить собі російську – нехай, тільки хай привласнює собі СВОЮ російську до кінця. Не питаючи в сусідів які книжки видавати, а складати власні підручники руської, з власними правилами і принципами побудови власної руської мови. Але це неможливо, бо сусід росіянин завжди поруч щоб нагадати кому Схід України повинен “сплачувати” за користування чужим, сусідським. Реальніше взяти у власність ту мову яка і так вже є твоєю в твоїй в країні – Українську. Діяти реально і негайно…
Тож справа не в назві мови, а у відчутті власності – це моя мова, це моя земля, це моя країна, і ця влада країни теж моя ВЛАСНІСТЬ. А що я роблю зі своєю власністю – все що захочу не питаючи нікого.
3. Сучасність і майбутнє своєї, власної мови. Ідентифікація Громадянина Українця в глобальному світі та відношення до іноземних мов.
Досить обертатись назад, досить жити “козаччиною”. Дивись вперед і створюй майбутнє, створюй щось своє, власне. Історія хай залишається історією А намагання повернути мову з історії, або ще щось через звернення до минулого може раптом повернути окрім мови і феодалізм, або навіть кріпацтво. Воно нам не треба.
Людина є матеріальною істотою, а будь-яка матеріальна істота може бути сильною виключно спираючись на ВЛАСНІСТЬ. В людини на відміну від тварин є і духовна і моральна власності, на які спирається людська цивілізація і воля (сила волі) окремо взятої особистості. І дуже важливо для кожної вольної людини, яка відчуває себе Громадянином Українцем(-кою), щоб в рамках своєї окремої особистості ця власність була суто українська. Головне, що відчуття ВЛАСНОСТІ дасть силу і впевненість особистості, а з сильного (морально) і впевненого громадянина складаються відповідні суспільства і країни.
Ми вже живемо в глобалізованому суспільстві, яке все більше інтерналізується. За років 50 говоритимемо зі Світом або інтеранглійською, або на інтер-мандарині (мандарин – китайська). Російська теж розповсюджена, її знають у 15 країнах, що полегшує співпрацю між людьми. Просто достатньо усвідомити, що російська – це іноземна мова. І використовувати її лише при подорожах або за ВЛАСНОЇ необхідності швидко порозумітися з іноземцем. Адже володіння багатьма іноземними мовами це не недолік, а перевага. Перевага виключно в тому випадку, якщо завжди і без виключень зі Своїми використовуєш Свою Українську мову.
