ПИТАННЯ: Чому священики не приносять обітниці вбогості? Якщо священик – alter Christus, хіба він не повинен наслідувати Ісуса і в цьому аспекті? Багато хто йде з Церкви, бачачи зовсім небідний спосіб життя деяких священиків.
ВІДПОВІДЬ: Необхідно усвідомлювати різницю між чеснотою євангельської бідності і обітницею вбогості. Під обітницею мається на увазі відмова від власності або від управління майном. Священики, що належать до різних орденів, і ченці приносять обітницю вбогості, або бідності. Монахи, які приносять тимчасові обіти, не відмовляються від власності, але лише від права нею розпоряджатися. Для користування своїм майном вони повинні мати дозвіл настоятелів. Ті ж, хто приносять вічні обіти, відмовляються також і від самого володіння власністю. Ведучи спільнотний спосіб життя, ченці завжди можуть звернутися за допомогою до настоятелів.
Від священика не потрібно такого радикального відречення від благ: по-перше, йому доводиться управляти майном парафії, самому розпоряджатися особистим майном, а іноді і майном своїх близьких. Він не може приносити обітницю вбогості, оскільки йому нема в кого просити дозволу на покупку предметів особистого користування, як це відбувається в чернечих громадах. Для пресвітера, що не живе в громаді, подібна матеріальна залежність була б непосильним тягарем на шкоду служінню.
Проте будь-який пресвітер покликаний відрізнятися чеснотою вбогості. На відміну від чернечої вбогості , їх бідність не пов’язана з обітницею і не тягне за собою відмову від права на володіння майном. Вони покликані вести скромний спосіб життя, не бути прив’язаними до матеріальних благ. Користуючись цими благами, священики повинні свідчити своїм життям скороминущу і вторинну цінність економічних благ.
Надихаючись прикладом своїх священиків, віруючі повинні усвідомити, що багатство не є найвищою цінністю, що воно набагато менш цінне, ніж чесноти, – але перш за все його не можна порівняти з найбільшою цінністю: Божою благодаттю і Царством Божим.
Життя священика повинно бути знаком християнської розстановки пріоритетів, згідно зі словами Ісуса: «Шукайте ж найперше Царства Божого й правди Його, а все це вам докладеться» (Мт 6,33). «Бо то Ним створено все, що на небесах і що на землі, видиме й невидиме, чи престоли, чи то господьства, чи начала чи то власті, – все було Ним й для Нього створено», – писав святий апостол Павло в Посланні до Колосян (1 , 16).
Проповідуючи своїм парафіянам, священик насамперед власним життям повинен втілювати слова апостола: «Бо ми нічого не принесли в світ; явно, що нічого не можемо й винести. А як маєм поживу та одяг, то ми задоволені тим. А ті, хто хоче багатіти, упадають у спокуси та в тенета, та в численні нерозумні й шкідливі пожадливості, що штовхають людей в безодню і погибель. Бо корінь усього лихого то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від віри й поклали на себе великі страждання »(1 Тим 6, 7-10).
Другий Ватиканський собор поставив особливий акцент на чесноті бідності єпархіальних пресвітерів, підкреслюючи, що їм «не слід розглядати церковну посаду як джерело наживи і використовувати доходи, які надходять від неї, для збільшення свого особистого статку» (PO 17). «Що ж стосується засобів, придбаних при виконанні тієї чи іншої церковної посади, то пресвітери, як і єпископи, дотримуючись партикулярного права, нехай користуються ними перш за все для забезпечення власного гідного утримання і для виконання обов’язків свого статусу; залишки ж нехай вони вживають на благо Церкви і на справи милосердя»(там же).
Основне джерело чесноти євангельської бідності Другий Ватиканський собор бачить в тому, що «Христос довершив діло нашого відкуплення в бідності і серед гонінь» (LG 8), а значить, і Церква повинна йти тим же шляхом, щоб передати людям плоди порятунку. Повернемося до соборного декрету про служіння пресвітерів: «Священики, аж ніяк не докладаючи серця до багатства, повинні уникати будь-якого користолюбства і ретельно утримуватися від будь-якого виду торгівлі. Більш того: вони покликані добровільно прийняти злидні, завдяки яким вони більш явно співвідносяться Христу і стають більш здібні до священнослужіння. Адже Христос, будучи багатий, збіднів ради нас, щоб ми збагатилися Його убозтвом»(РО 17).
Євангельська бідність священиків – як ченців, так і єпархіальних – відіграє велику роль в їх пастирському служінні. Але не слід піддаватися стереотипам, ніби люди залишають Церкву, побачивши «попа в мерседесі». Люди залишають Таїнства зовсім не тому, що вони обурені прихильністю пастирів до грошей, – хоча деякі виправдовують свої духовні проблеми саме цим. Недостойний спосіб життя деяких служителів Бога не може бути достатньою причиною для того, щоб перестати жити згідно з Євангелієм і відмовитися від Божої благодаті. Безумовно, особистий приклад іноді говорить більше будь-яких слів: ось чому Церква неухильно наполягає на тому, щоб пресвітери відрізнялися зразковою чеснотою. Але уявімо собі, що всі священики ведуть ідеальний спосіб життя в євангельської бідності. Невже цього буде достатньо, щоб ніхто не пішов з Церкви? Напевно ті, хто залишають Таїнства, знайдуть масу інших виправдань. Ісус був ідеалом, проте багато Його відкинули. Він Сам пояснив чому: «Світло прийшло у світ; але люди ж темряву більш полюбили, як світло, тому що були їхні вчинки злими»(Ін 3,19).
