Про деякі аспекти християнського спасіння

«До вподоби було Богові»: лист Конгрегації віровчення до єпископів Католицької Церкви про деякі аспекти християнського спасіння І. Вступ

1. «До вподоби було Богові у його доброті й мудрості об’явити Себе Самого і явити Таїнство Своєї волі (пор. Еф. 1, 9), завдяки чому люди через Христа – Слово, що стало Тілом, – мають у Святому Дусі доступ до Отця і стають учасниками Божої природи (пор. Еф. 2, 18; 2 Пт. 1, 4). […] Найглибша правда про Бога і про спасіння людини завдяки цьому Об’явленню прояснюється для нас у Христі, Який є водночас і посередником, і повнотою усього Об’явлення» (Dei Verbum, 2). Учення про спасіння у Христі вимагає постійного поглиблення. Спрямовуючи погляд на Господа Ісуса, Церква звертається з материнською любов’ю до всіх людей, аби возвістити їм план Завіту Отця, Який через Духа Святого хоче «об’єднати все у Христі: небесне й земне» (Еф 1, 10). Цей лист має на меті висвітлити, зважаючи на велику традицію віри й зокрема на вчення Папи Франциска, окремі аспекти християнського спасіння, які сьогодні може бути складно зрозуміти через нещодавні культурні зміни.

ІІ. Вплив сучасних культурних змін на сенс християнського спасіння

2. Сучасний світ не без труднощів сприймає визнання християнської віри, яка проголошує Ісуса єдиним Спасителем цілої людини і всього людства (пор. Діян 4, 12; Рим 3, 23-24; 1 Тим 2, 4-5; Тит 2, 11-15). З одного боку, індивідуалізм, орієнтований на автономність суб’єкта, прагне бачити людину як таку, чия самореалізація залежить лише від її власних зусиль. У цій концепції постать Христа більше схожа на взірець, який надихає на творчі дії словами та вчинками, ніж на Того, Хто перемінює стан людини, залучаючи нас до нового життя, примиряючи з Отцем і в Дусі одне з одним (пор. 2 Кор 5, 19; Еф 2, 18). З іншого боку, поширюється концепція суто внутрішнього спасіння, якій, може, і властиве сильне особисте переконання чи відчуття єдності з Богом, але бракує визнання потреби зцілити й відновити взаємини з іншими та з сотвореним світом. У такій ситуації складно усвідомити значення втілення Слова, через яке Він став членом людської сім’ї, прийнявши наше тіло й нашу історію, задля нас, людей, і задля нашого спасіння.

3. Папа Франциск в ординарному вчительстві часто покликається на дві вказані тенденції – два малопомітні відхилення, які нагадують у певних аспектах дві стародавні єресі: пелагіанство і гностицизм. У наші часи поширюється неопелагіанство, яке бачить у людині радикально автономну особистість, спроможну на самостійне спасіння, не усвідомлюючи, що вона у глибині буття залежить від Бога й інших. У цьому світогляді спасіння залежить від зусиль окремої людини або від суто людських структур, неспроможних сприйняти новину Божого Духа. Тимчасом неогностицизм проявляється в суто внутрішньому спасінні, замкненому на суб’єктивізмі. Він полягає в тому, щоб піднестися «розумом понад тілом Ісуса – до таємниць невіданої божественності» (Lumen fidei, 47). Так він прагне звільнити особистість від тіла й від матеріального космосу, де не залишається більше слідів руки Господнього провидіння, а видно лише реальність, позбавлену сенсу, чужу підставовій ідентичності особи й тому піддатну маніпуляціям, скерованим на досягнення людських інтересів. З іншого боку, зрозуміло, що порівняння з єресями пелагіанства та гностицизму має на меті лише нагадати загальні спільні риси, не виносячи суджень про точний характер стародавніх помилок. Справді, є велика різниця між сьогоднішнім секуляризованим історичним контекстом і християнством перших століть, коли народилися ці єресі. Утім, гностицизм і пелагіанство – це повсякчасні загрози щодо нерозуміння біблійної віри, тож можна побачити певну їхню схожість із нинішніми рухами, описаними вище.

4. Як неопелагіанський індивідуалізм, так і неогностична зневага до тіла спотворюють визнання віри у Христа, єдиного і вселенського Спасителя. Як міг би Христос стати заступником усієї об’єднаної людської сім’ї, якби люди були ізольованими індивідами, які реалізують себе лише власними зусиллями, як про це твердить неопелагіанство? І як би могла людина отримати спасіння через утілення Ісуса, Його життя, смерть і воскресіння в тілі, якби йшлося тільки про звільнення внутрішньої людини від обмежень тіла і матерії, відповідно до неогностичної концепції? Перед викликами таких тенденцій цей лист має на меті підтвердити, що спасіння полягає в нашій спільності з Христом, Який через Своє втілення, життя, смерть і воскресіння створив новий порядок стосунків із Отцем і поміж людьми й увів нас у цей порядок завдяки дару Свого Духа, щоб ми в Сині могли об’єднатися з Отцем як діти і стати одним тілом «первородного між багатьма братами» (Рим 8, 29).

ІІІ. Людське прагнення до спасіння

5. Людина сприймає себе, прямо чи опосередковано, як загадку: хто я такий, що існую, але не маю в собі першопочатку свого існування? Кожна особа по-своєму прагне щастя й намагається його досягти, вдаючись до наявних ресурсів. Проте це загальне прагнення не обов’язково виражається або проголошується; частіше воно залишається більш таємним і прихованим за все, що можна було б показати, і проступає хіба в надзвичайних ситуаціях. Дуже часто воно ототожнюється зі сподіваннями на фізичне здоров’я; іноді набуває форми турботи про економічний добробут; і широко проявляється в пошуках внутрішнього миру й мирного співіснування з ближнім. З іншого боку, хоча питання про спасіння сприймають як прагнення до більшого блага, йому притаманні також риси опору й подолання болю. До боротьби за перемогу добра додається боротьба зі злом: з незнанням і помилками, вразливістю та слабкістю, хворобами і смертю.

6. Щодо цих прагнень віра у Христа вчить нас, відкидаючи будь-які претензії на самостійну реалізацію, що їх можна здобути вповні лише тоді, коли Сам Бог це уможливить, наблизивши нас до Себе. Повне спасіння людини полягає не в тому, що людина може здобути щось для себе, як-от майно чи матеріальний добробут, науку чи техніку, владу чи вплив на інших, добру репутацію чи внутрішнє самовдоволення. Ніщо сотворене не може цілковито задовольнити людину, бо Господь призначив нас для сопричастя з Ним, тож наші серця будуть неспокійні, аж доки не спочинуть у Ньому. «Остаточне покликання людини насправді лише одне – божественне» (Gaudium et spes, 22). Одкровення, отже, не обмежується лише проголошенням спасіння як відповіді на сучасні очікування. «Якби відкуплення, навпаки, мало бути оцінене або виміряне відповідно до екзистенційних потреб людини, як можна було б уникнути підозри в тому, що Бог-Відкупитель просто створений на образ наших потреб?» (Міжнародна богословська комісія, «Окремі питання про теологію визволення», 1995).

7. Треба також зауважити, що біблійна віра не пов’язує походження зла з матеріальним і тілесним світом, потраткованим як межа або в’язниця, з якої ми маємо бути врятовані. Навпаки, вона проголошує, що весь космос благий, бо сотворений Богом (пор. Бут 1, 31; Мудр 1, 13-14; 1 Тим 4, 4), і що зло, яке завдає найбільшої шкоди людині, походить із її серця (пор. Мт 15, 18-19; Бут 3, 1-19). Згрішивши, людина покинула джерело любові й загубилась у фальшивих формах любові, які ще більше замикають її в собі. Саме така відокремленість від Бога – від Того, Хто є джерелом сопричастя й життя, – призводить до втрати гармонії між людьми та між людиною і світом, встановлюючи панування розпаду та смерті (пор. Рим 5, 12). Отже, спасіння, яке проголошує нам віра, стосується не лише нашої внутрішньої сутності, а й цілісного людського буття. По суті, вся людина – в тілі й душі – була сотворена Богом з любов’ю на Його образ і подобу й покликана жити в сопричасті з Ним.

IV. Христос, Спаситель і спасіння

8. На жодному відтинку людського шляху Бог не припиняв пропонувати спасіння синам Адама (пор. Бут 3, 15), встановивши союз із усіма людьми в Ної (пор. Бут 9, 9), а пізніше – з Авраамом і його нащадками (пор. Буття 15, 18). Божественне спасіння у такий спосіб увіходить у сотворений порядок, спільний для всіх людей, і скеровує їхні конкретні шляхи в історії. Обравши народ, якому Він запропонував засоби для боротьби з гріхом і наближення до Себе, Господь підготував прихід «спасенної потуги в домі Давида, слуги свого» (Лк 1, 69). У повноту часу Отець послав у світ Свого Сина, Який проголосив Царство Боже, зціляючи всілякі хвороби (пор. Мт 4, 23). Ісусові зцілення представляли Боже провидіння й були знаком, що вказував на Його особу – на Того, Хто в повноті явив Себе як Господь життя і смерті під час Своїх пасхальних діянь. Згідно з Євангелієм, спасіння для всіх народів починається з вітання Ісуса: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння» (Лк 19, 9). Блага звістка про спасіння має ім’я й обличчя: Ісус Христос, Син Божий, Спаситель. «Започатковує християнське існування не етичне рішення чи висока ідея, а подія, зустріч з Особою, яка надає нашому життю нову перспективу і визначає його напрямок» (Deus caritas est, 1).

9. Християнська віра за багато віків своєї традиції показала численними прикладами спасительні справи Втіленого Сина. Вона зробила це, не розділяючи зцілювального аспекту спасіння, яким Христос відкупив нас від гріха, і піднесення, яким Він зробив нас синами Божими, причасниками Своєї божественної природи (пор. 2 Петр 1, 4). Якщо розглядати спасенну перспективу в аспекті сходження (Бог зійшов, аби відкупити людей), Ісус – це джерело й носій світла, рятівник і визволитель, Той, Хто обожує людину й виправдовує її. З погляду піднесення (люди звертаються до Бога) Він Той, Хто, як Первосвященик Нового Заповіту, пропонує Отцеві від імені людей бездоганне вшанування: Він приносить жертву, покутує гріхи й залишається завжди живим, аби заступатися за нас. Так у житті Ісуса чудесна синергія божественної дії пов’язана з людською дією, що демонструє безпідставність індивідуалістичної перспективи. З одного боку, сходження свідчить про абсолютну першість благодатної дії Бога; смирення прийняти дари Божі, перш ніж вдатися до своїх справ, визначальне для здатності відповісти на Його спасительну любов. З іншого боку, піднесення нагадує нам, що цілковито людськими діями Свого Сина Отець побажав перетворити наші дії, аби ми, подібно до Христа, могли робити добрі діла, «які Бог уже наперед був приготував, щоб ми їх чинили» (Еф 2, 10).

10. Крім того, зрозуміло, що спасіння, яке Ісус приніс у Собі, відбувається не лише внутрішнім шляхом. Щоб кожна особа мала можливість бути спасенно сопричасною з Богом, Син став плоттю (пор. Йн 1, 14). Саме в тілі (пор. Рим 8, 3; Євр 2, 14; 1 Йн 4, 2), яке народила жінка (пор. Гал 4, 4), «Син Божий став Сином Людським» (Іриней Ліонський, «Adversus haereses», III, 19, 1) і нашим братом (пор. Євр 2, 14). Так, ставши частиною людської сім’ї, Він «певним чином з’єднався з кожною людиною» (Gaudium et spes, 22) і встановив новий порядок стосунків із Богом, Своїм Отцем, і з усіма людьми, до якого ми можемо бути залучені, щоб узяти участь у Його житті. Тому земне тіло аж ніяк не обмежило спасительних діянь Христа – навпаки, воно дозволило Йому бути конкретним провідником Божого спасіння для всіх синів Адама.

11. Отож, аби відповісти й на індивідуалістичний редукціонізм пелагіанства, і на обіцянку суто внутрішнього визволення, яку дає неогностицизм, необхідно відповісти, як саме Ісус є Спасителем. Він не обмежився тим, аби показати нам шлях до зустрічі з Богом, який ми долали б самостійно, скоряючись Його словам і наслідуючи Його приклад. Радше Сам Христос, аби відкрити двері до звільнення, став дорогою: «Я – путь» (Йн 14, 6). Ба більше, ця дорога – не просто внутрішній шлях десь на маргінесі наших взаємин із людьми й зі сотвореним світом. Навпаки, «вступ до святині Він нам відкрив дорогою новою та живою, […] що є Його тілом» (Євр 10, 20). Тобто Христос – це Спаситель, бо Він прийняв нашу цілісну людську природу й жив повноцінним людським життям, у сопричасті з Отцем і з братами. Спасіння полягає в тому, аби долучитися до цього життя, прийнявши Його Духа (пор. 1 Йн 4, 13). Він став «у такий спосіб першопричиною всілякої благодаті в людській природі» (Тома Аквінський, Quaestio de veritate, q. 29, a. 5, co). Він одночасно і Спаситель, і Спасіння.

V. Спасіння в Церкві, тілі Христа

12. Спасіння, яке приніс Ісус, ми здобуваємо в Церкві – у спільноті тих, хто, належачи до нового порядку стосунків, відкритого Христом, може отримати повноту Його Духа (пор Рим 8, 9). Розуміння цього спасительного посередництва Церкви – необхідна допомога для подолання редукціоністських тенденцій. Спасіння, яке Бог пропонує нам, неможливо отримати завдяки лише особистим зусиллям, як каже неопелагіанство; воно відкрите для нас через стосунки, які породжує втілений Син Божий і які утворюють церковне сопричастя. А благодать, яку Христос дарує нам, – це не суто внутрішнє спасіння, як твердять неогностичні концепції, а залучення в конкретні стосунки, у яких Він Сам жив, і тому Церква – це видима спільнота: у ній ми торкаємося тіла Ісуса, особливо в найбідніших і найстражденніших наших братах. Спасенне посередництво Церкви, цього «вселенського Таїнства спасіння» (Lumen gentium, 48), запевняє нас у тому, що спасіння полягає не в самореалізації окремого індивіда, і навіть не в його внутрішньому злитті з божественним, а у входженні в сопричастя осіб, долучених до сопричастя Трійці.

13. Й індивідуалістична, і суто внутрішня концепції спасіння також суперечать сакраментальній ікономії, якою Бог хотів спасти людську особу. Участь Церкви в новому порядку стосунків, який започаткував Ісус, відбувається через таїнства, серед яких хрещення – це двері, а Євхаристія – джерело й кульмінація. У цьому помітна неспроможність претензій на «самоспасіння», покладання тільки на людські сили. Навпаки, віра визнає, що ми спасенні через хрещення, яке позначає нас незагладною печаттю належності до Христа й до Церкви. Звідси походить перетворення нашого конкретного способу життя з Богом, з людьми та з творінням (пор. Мт 28, 19). Очищені від первородного гріха й усілякого гріха, ми покликані до нового існування в наслідуванні Христа (пор. Рим 6, 4). Завдяки благодаті семи таїнств віряни ненастанно зростають і відроджуються, особливо тоді, коли їхній шлях складнішає, а падінь не бракує. Навіть коли вони грішать, зрікаючись любові до Христа, то завжди можуть повернутися через Таїнство Покаяння до порядку стосунків, відкритого Ісусом, аби поводитися так, як поводився Він (пор. 1 Йн 2, 6). Тож ми з надією дивимося на Останній суд, коли кожен буде суджений з огляду на те, чи конкретна була його любов (пор. Рим 13, 8-10), особливо до найслабших (пор. Мт 25, 31-46).

14. Сакраментальна ікономія спасіння протистоїть і тенденціям, які пропонують суто внутрішнє спасіння. Гностицизм пов’язаний із негативним поглядом на творчий порядок, зокрема як на обмеження абсолютної свободи людського духу, а тому вбачає спасіння у звільненні від тіла й від конкретних стосунків, у яких живе людина. Одначе ми спасенні «приносом тіла Ісуса Христа» (Євр 10, 10; пор. Кол 1, 22), а тому справжнє спасіння – це зовсім не звільнення від тіла, а його освячення (пор Рим 12, 1). Бог сформував людське тіло й наділив мовою, яка закликає людину визнати дари Творця й жити в сопричасті з братами. Спаситель відтворив і оновив цю первісну мову Своїм утіленням і пасхальною таємницею, сповіщаючи про це через матеріальну ікономію таїнств. Завдяки таїнствам християни можуть жити у вірності тілу Христа і, відповідно, бути вірними конкретному порядку стосунків, які Він дав нам. Цей порядок вимагає особливого піклування про стражденну природу всіх людей через тілесні й духовні справи милосердя.

15. Усвідомлення повноти життя, у яке нас уводить Ісус Спаситель, кличе християн до місії проголошувати радість і світло Євангелія. У цій праці треба бути готовими й до встановлення щирого та конструктивного діалогу з вірянами інших релігій, маючи певність, що Бог може привести до спасіння у Христі «всіх людей доброї волі, в серцях яких діє невидимим чином благодать» (Gaudium et spes, 22). Поклавши всі сили на євангелізацію, Церква досі прикликає остаточне пришестя Спасителя, бо ж «ми надією спаслися» (Рим 8, 24). Спасіння людини довершиться лише тоді, коли знищений буде останній ворог – смерть (пор. 1 Кор 15, 26) – і ми в повноті братимемо участь у славі воскреслого Ісуса, Який сповнить наші відносини з Богом, з братами і з творінням. Цілісне спасіння душі й тіла – це вирішальна мета, до якої Бог закликає всіх людей. Тверді у вірі, тримаючись у надії, працюючи в милосерді, наслідуючи приклад Марії, Матері Спасителя і першої спасенної, ми впевнені, що «наше громадянство в небі, звідки і Спасителя очікуємо, Господа Ісуса Христа, Який перемінить наше понижене тіло, щоб було подібним до Його прославленого тіла, силою, якою Він спроможен усе Собі підкорити» (Флп 3, 20-21).

Вселенський Понтифік Франциск 16 лютого 2018 року схвалив цей лист, ухвалений на пленарному засіданні цієї Конгрегації 24 січня 2018 року, та наказав його опублікувати.

Дано в Римі, у резиденції Конгрегації віровчення, 22 лютого 2018 року, у свято кафедри святого апостола Петра

+ Луїс Ф. Ладарія SJ
Титулярний архієпископ Тибіки
Префект

+ Джакомо Моранді
Титулярний архієпископ Черветері
Секретар

Переклад КМЦ за vatican.va

Загрузка...

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

x

Вам буде цікаво

«Ця Біблія є підтвердженням того, що через призму любові ми здатні зробити світ кращим», – Єпископ Йосиф Мілян

«Блаженніший Любомир Гузар, беручи участь у Синодах Єпископів і маючи дуже великі проблеми із зором, ...