Духовне

Папа: "Диван Щастя" може нас знищити

Промова Папи Франциска під час молитовного чування з молоддю на CAMPUS MISERICORDIAE

Дорога молоде!

Як прекрасно бути з вами на цьому молитовному чуванні.

В кінці свого мужнього і зворушливого свідоцтва Ранд про щось нас попросив. Він сказав нам: “Я дуже прошу вас, щоб ви молилися за мою улюблену вітчизну”. Історія, позначена війною, стражданням, втратою, що закінчується проханням про молитву. Чи є щось краще, аніж розпочати наше чування з молитви?

Ми походимо з різних кутків світу, з різних континентів, країн, мов, культур і народів. Ми є “дітьми” народів, які напевно сперечаються з приводу різних конфліктів, а навіть просто перебувають у стані війни. Ми прибули також з країн, які можуть жити “у мирі”, які вільні від військових конфліктів, для яких велика кількість болючих речей, що коються у світі, є лише окремими фрагментами інформаційних повідомлень і статей у пресі. Але ми свідомі певної реальності: тут і тепер для нас, вихідців з різних частин світу, страждання, війна, яку переживає багато молодих людей, не є вже чимось анонімним, не є вже якоюсь інформацією з преси, але вони мають ім’я, конкретне обличчя, історію, близькість. Сьогодні війна в Сирії є болем і стражданням багатьох осіб, багатьох молодих людей, таких як відважний Ранд, який є тут між нами і просить нас про молитву за свою улюблену вітчизну.

Існують ситуації, які можуть здаватися нам віддаленими аж доти, доки в якийсь спосіб ми до них не доторкнемося. Існують реальності, яких ми не розуміємо, оскільки ми бачимо їх лише через якийсь екран (мобільного телефону або комп’ютера). Але коли ми налагоджуємо контакт з життям, з тими конкретними існуваннямя, які не опосередковані екраном, отоді розпочинає діятися щось  потужне, і ми відчуваємо запрошення до того, щоби взяти участь у цьому житті: “Багато покинутих міст”, як говорить Ранд; вже ніколи більше не може трапитися так, щоби брати були “оточені смертю і вбивствами”, відчуваючи, що ніхто їм не допоможе. Дорогі друзі, я заохочую вас до спільної молитви з приводу страждань багатьох жертв війни, щоби ми раз і назавжди могли зрозуміти, що ніщо не виправдовує крові брата, що ніщо не є більш ціннішого за особу, котра стоїть поруч із нами. І в цьому проханні про молитву я прагну подякувати також вам, Наталля і Мігель, бо і ви поділилися з нами досвідом своїх борінь, своїх внутрішніх воєн. Ви розповіли нам про свої боріння, і що зробили, аби їх подолати. Ви є живим знаком того, що милосердя хоче в нас вчинити.

Тепер ми не будемо кричати проти когось, ми не будемо сваритися, ми не хочемо нищити. Ми не хочемо подолати ненависті ще більшою ненавистю, насилля – більшим насиллям, подолати террор більшим терором. А наша відповідь цьому світу, що перебуває у стані війни, має ім’я і зветься дружбою, зветься братерством, зветься сопричастям, зветься родиною. Ми відзначаємо той факт, що походимо з різних культур і з’єднуємося задля того, щоби молитися. Хай нашим найкращим словом, нашою найкращою промовою буде поєднання в молитві. Залишімося ж на хвилину в мовчанні й молімося; віддаймо Богу свідоцтва цих друзів, ототожнюймося з тими, для кого “родина” є неіснуючим поняттям, а дім – лише місцем до спання і прийняттям їжі”, або з тими, хто живе в страху, у переконанні, що їхні помилки й гріхи остаточно їх виштовхнули геть. Віддаймо Богу також наші “війни”, боріння, які кожен несе з собою, у своєму серці.

(МОВЧАННЯ)

Коли ми молилися, постала мені в голові картина апостолів у день П’ятдесятниці. Це сцена, яка може нам допомогти в розумінні всього того, що Бог прагне зробити в нашому житті, в нас і з нами. Того дня учні зі страху зачинилися. Вони відчували загрозу з боку середовища, яке їх переслідувало, яке змушувало їх залишатися в малому приміщенні, вони були бездіяльні, немов паралізовані. Опанував їх страх. У цьому контексті, сталося щось показове, щось велике. Прийшов Святий Дух і язики немов би з вогню спочили на кожному з них, спонукаючи їх до пригоди, про яку вони ніколи і не мріяли.

Ми почули три свідоцтва; нашими серцями ми торкнулися їхніх історій, їхнього життя. Ми бачили, як вони, нарівні з учнями, переживали схожі моменти, ми разом з ними пережили ті моменти, коли вони також були переповнені страхом, коли здавалося, що все розвалиться. Страх і неспокій, які народжуються зі свідомості, що, виходячи з дому, людина може вже ніколи більше не побачити своїх рідних, побоювання, що не відчує себе доціненим і коханим, страх, що не буде інших шансів. Вони поділилися з нами тим самим досвідом, який був долею учнів, зазнали страху, який провадить до єдиного місця: до самозакриття.

А коли страх таїться взаперті, то завжди йде в парі зі своїм “близнюком”, паралічем; відчуттям, що ти паралізований. Одним з якнайгірших нещасть, які можуть трапитися в житті, є відчуття, що у цьому світі, в наших містах, в наших спільнотах немає вже простору, щоб зростати, мріяти, творити, щоб бачити перспективи, а врешті й щоб жити. Параліч спричиняє до того, що ми втрачаємо смак потіхи від зустрічі, дружби, смак спільних мрій, слідування разом з іншими.

Але є також в житті інший, ще небезпечніший параліч, що його часто важко розпізнати, визнання якого чимало нам коштує. Я люблю називати його паралічем, що народжується тоді, коли ми плутаємо ЩАСТЯ з ДИВАНОМ! Ми гадаємо, що для щастя нам потрібен добрий диван. Диван, який допоможе нам жити зручно, спокійно, цілком безпечно. Такий диван – як ті, що є тепер, сучасні, разом з усипляючими масажами – що гарантує нам години спокою, що переносить нас у світ відеоігор і на якому ми провадимо багато годин перед комп’ютером. Диван для різних типів болю і страху. Цей диван є причиною того, що ми залишаємося зачинені в домі, не стомлюючись ані не журячись. “Диван-щастя” є, ймовірно, тихим паралічем, який може нас знищити найбільше; бо потроху, не усвідомлюючи того, ми стаємо сонливими, робимося дурними, затуманеними, тоді як інші – може жвавіші, але не кращі за нас – ухвалюють без нас рішення про наше майбутнє. Напевно для багатьох легше і вигідніше тримати молодих людей у безглузді й затьмаренні, аби вони вважали диван за щастя; для багатьох це виявляється зручніше, ніж мати завзяту молодь, яка прагне дати відповідь на мрію Бога і на всі прагнення серця.

Правда однак є інша: улюблена молодь, ми не прийшли на світ, щоби “існувати “, як рослина, аби зручно провести життя, аби вчинити з життя диван, який нас заколише; навпаки, ми прийшли задля іншого: аби залишити по собі слід. Це дуже сумно, коли ми проходимо через життя, не залишаючи сліду. А коли ми вибираємо вигоду, плутаючи щастя із споживанням, тоді ціна, яку ми платимо, дуже й дуже висока: ми втрачаємо свободу.

Саме тут ми маємо справу з великим паралічем: ми починаємо думати, що щастя є синонімом зручності, а бути щасливим – це буцімто йти через життя в сонному, або наркотичному дурмані, а єдиним способом бути щасливим є буцімто перебувати неначе в отупінні. Це правда, що наркотики шкодять, але є багато інших наркотиків, що їх сприймає суспільство, які, в крайньому випадку, роблять нас все більш і більш зневоленими. Одне і друге позбавляють нас нашого найбільшого добра: свободи. Друзі, Ісус є Господом ризику, того виходу, який завжди зовні.

Ісус не є Господом комфорту, безпеки і зручності. Для того, щоби піти за Ісусом, потрібно мати трохи відваги, потрібно наважитися й замінити канапу на пару черевиків, які допоможуть тобі торувати шляхи, які тобі ніколи й не снилися, які ти навіть уявити не міг, шляхи, які можуть відкрити нові горизонти, через які ти заражаєшся радістю, тією радістю, що народжується з любові Бога, радістю, що залишає в твоєму серці кожен жест, кожен прояв милосердя. Вийти на вулиці, наслідуючи “безумство” нашого Бога, який навчає нас зустрітися з Ним у кожному голодному, спраглому, голому, хворому, в приятелеві, якому зле, у в’язні, біженці й імігранті, у близькій людині, що нині є самотньою. Піти шляхами нашого Бога, який запрошує нас стати особами політичними, мислячими людьми, які одухотворюють суспільство. Спонукає нас роздумувати про солідарнішу економіку. В усіх спільнотах, де ви є, любов Бога заохочує до того, аби нести Добру Новину, роблячи зі свого життя дар для Нього і для інших.

Ви можете мені сказати: Отче, але це не для всіх, це лише для вибраних! Так, а ті вибрані – це всі ті, хто готовий ділитися життям з іншими. Подібно як Святий Дух перетворив серця учнів в день П’ятидесятниці, так само вчинив із нашими друзями, які ділилися своїми свідоцтвами. Мігель, я уживу твої слова: ти говорив нам, що в день, коли в “Facenda” доручили тобі бути відповідальним за допомогу в поліпшенні функціонування дому, ти почав розуміти, що Бог чогось від тебе хоче. Таким чином розпочалася трансформація.

Дорогі приятелі, це таємниця, яку ми покликані досвідчити всі. Бог чогось від тебе очікує, Бог чогось від тебе хоче, Бог чекає на тебе. Бог приходить, аби зламати наше самозамкнутість, приходить, щоби відкрити двері нашого життя, наших бачень, наших поглядів. Бог приходить, аби відкрити все, що тебе закриває від зовнішнього світу. Запрошує тебе, аби ти мріяв, хоче тобі показати, що світ, в якому ти є, може бути іншим. Так і є: якщо ти не віддаси того, що в тобі найкраще, світ не стане іншим.

Часи в яких ми живемо, не потребують диванної молоді, але молодих людей в черевиках, найкраще в черевиках учинків. На спортивному майданчику прославляють всього лише провідних гравців, не має на ньому місця для лави запасних. Сьогоднішній світ хоче від вас, аби ви були активними героями історії, бо життя прекрасне завжди тоді, коли ми хочемо його переживати, завжди тоді, коли ми хочемо залишити після себе слід. Історія вимагає сьогодні від нас,аби ми захищали нашу гідність і не дозволяли, щоб інші ухвалювали за нас рашення про наше майбутнє. Господь, як в день П’ятидесятниці, хоче зробити одне з найбільших див, якого ми можемо зазнати: спричинитися до того, щоби твої руки, мої руки, наші руки перетворилися на знаки поєднання, сопричастя, творення. Він прагне твоїх рук, аби надалі будувати сучасний світ. Він хоче його будувати з тобою.

Ти скажеш мені: Отче, але я маю свої великі вади, я є грішником, що я можу зробити? Коли Господь нас кличе, то не думає про те, ким ми є, ким ми були, що ми зробили або чого ми не зробили. Ба навпаки: в момент, коли нас кличе, дивиться на все, що ми могли би зробити, на всю любов, яку ми здатні віддати. Він завжди розраховує на майбутнє, на завтра. Ісус скеровує тебе до нових горизонтів.

Тому, друже, Ісус сьогодні тебе запрошує, закликає тебе, щоб ти залишив свій слід у житті, слід, який позначив би історію, який позначив би твою історію та історію багатьох людей.

Сучасне життя намагається нас переконати, що дуже легко зосередити увагу на тому, що нас розділить, на тому, що роз’єднує одних і других. Прагне, аби ми повірили, що закритися в собі – це найкращий спосіб, аби захиститися від всього, що заподіює нам зло. Сьогодні ми, дорослі, потребуємо вас, аби ви нас навчили жити  разом в різнорідності, в діалозі, навчили ставитися до різних культур не як до загрози, але як до шансу: майте відвагу навчити нас, що легше будувати мости, ніж зводити мури! І всі разом ми просимо, аби ви від нас вимагали  торувати дороги братерства. Будувати мости: чи ви знаєте, який з мостів потрібно будувати першим? Міст, який ми можемо поставити тут і тепер: потиск долоні, подати собі руки. Відваги! Зробіть це тепер, тут, цей основний міст, і подайте собі руки. Це прекрасний братерський міст. Лише б навчилися його ставити великі люди цього світу!… Але не для фотокадру, а для того, аби постійно будувати щораз прекрасніші мости. Щоб цей людський міст був закваскою для багатьох інших; став тривалим слідом.

Сьогодні Ісус, який є дорогою, закликає тебе залишити свій слід в історії. Він, який є Життям, заохочує тебе залишити слід, що наповнить життям твою історію, а також діяння багатьох інших людей. Він, який є Правдою, запрошує тебе полишити шлях поділу, нісенітниці. Чи ти підеш? Що твої руки і ноги відповідять Господу, який є Дорогою, Правдою і Життям?

Читайте нас : наш канал в GoogleNews та Facebook сторінка - Новини України