Діаспора

Незламний духом Іван Микита

У Самборі (Львівської області) на вул.Східній живе Іван Микита, ветеран національно-визвольних змагань. Йому “набігло” – 87-ме літо. Вітри часу крізь долю нашого земляка пронесли ой скільки бурхливих подій!.. Не знав він юності, коли закохуються, обирають омріяну життєву дорогу. Проминули літа молодечі на далекій чужині. Вона, карателі з владного режиму підірвали здоров’я Івана Миколайовича.

З когорти борців

Івана Микиту за співпрацю з ОУН-УПА арештували у 1948 році. Засудили на 10 років неволі, які відбував у таборах у Кенгірі, на Колимі (до 1955 року). Звільнений за загальною амністією. Повернувся в Україну.

– Мій обов’язок, як і моїх побратимів по національно-визвольній боротьбі, передати юні те, як ми жили і боролись, – розповідає Іван Микита. – Молоде покоління має продовжувати нашу справу, щоб стала Україна справді вільною, демократичною…

Іван Микита родом із с.Стебник колишнього Хирівського району (нині – на території Польщі). Виростав в сім’ї, де особлива увага приділялась людським цінностям та патріотизму, прищеплювали любов до рідної землі. В 17 років юнак за власним бажанням вступив в ряди ОУН.

Воєнний 1944-ий. У серпні в місцевість, де проживала сім’я Микити, наближався фронт. У лісі перебували російські парашутисти, які вбили німця. Як помста за це, оточили фашисти Стебник. Розстріляли людей, підпалили село. Горіло все. Селяни рятувалися, як могли. Як згадує Іван Микита, жителі по-різному допомагали воякам УПА – харчами, одягом. Ще ж передавали необхідну інформацію. За це мирне населення багато терпіло від служителів НКВД. Вночі була облава на невинних людей. Їх забирали з власних будинків та розстрілювали прямо на подвір’ях. Івану вдалося втекти. Він перейшов лінію фронту. Став членом ОУН. Івана Микиту прийняли у сотню «Кармелюка», дали псевдо «Свистун» (згодом замінили на «Береза»), в 1945-му поранило в бою.

Колишній політв’язень згадує тривожні факти. При виконанні завдання його схопили енкаведисти. З ним був і друг Михайло Гейда. Хлопці пошкодили польовий телефонний зв’язок штабу НКВД. Обох «злочинців» привели до штабу. Звинуватили у диверсії. Наказ від командування – розстріляти. Була темна ніч. Солдати з автоматами повели юнаків під Добромильський замок. За словами Івана Микити, він знав, що там викопані глибокі траншеї. В душі молив Бога, щоби довели їх туди. Так і сталося. Біля глибокого рову Іванко шепнув товаришеві – «тікай». Скочили в траншею і, пригнувшись, побігли в різні боки. Над головами просвистіли автоматні черги. Можливо, солдати вважали, що виконали наказ командира. Важливо, що обидва відважні юнаки залишилися живими.
При наступному завданні (в одному з боїв були вбиті два вояки УПА і їх треба було поховати) Іван Микита потрапив у полон. Це було у 1948-му.

– Допитували в тюрмі. Думав, що не виживу. Не раз кидали в карцер, щоб вирвати якнайбільше інформації – про кількість членів ОУН-УПА, їхнє розташування, склади зброї, криївки та інше.

В останню ніч перед кінцевим рішенням суду йому з’явилася Мати Божа. В душу залягли Її слова, щоб нічого нікому не говорити, нікого не видавати, з Божою допомогою переживе усе.

У 1949 році Івана Микиту засудили на 25 років. Його звинувачували, що є командиром молодіжної організації ОУН-УПА. Знайшлися «свідки», які стверджували, що проводив збори з молодими хлопцями та агітував їх боротися за Україну.

Після винесення вироку Івана Микиту відправили до тюрми в Джезказгані (Карагандинська область). Згодом перевели до Кенгірського табору за 40 км від попереднього місця. Страшне життя засуджених: важкі роботи, харчі такі, що собаку краще годують, знущання наглядачів. Багато в’язнів вмирали від таких умов, різних захворювань.

Не витримавши наруги, нелюдських умов, 20 квітня 1954 року засуджені повстали. Іван Миколайович був одним із організаторів Кенгірського повстання. Шість тисяч повстанців тримали оборону таборів протягом 40 днів. Вимагали від керівників влади перегляду справ та людського ставлення до ув’язнених.
30 травня на допомогу керівництву табору вислали танки та близько семи тисяч солдатів. Боротьба тривала чотири години. Загинули 800 повстанців. 450 осіб у вагонах вивезли в Магаданську тюрму, а 45 – на Аляску. Серед останніх був і Іван Микита.
У 1956 році Іван Миколайович, звільнений з ув’язнення, повернувся до Самбора, в маленьку квартиру, до дружини з донькою. Працював в ШРБУ-88 кочегаром. Багато займався доброчинною діяльністю. Був одним із ініціаторів та будівничих храму Андрія Первозванного на вулиці Східній.
Іван Микита за активну участь в громадському житті нагороджений багатьма медалями. Особливо дорогою для нього є медаль «Пораненому в боях за волю України».

Він і далі в строю. Незважаючи на вік, буває на різних заходах патріотичного спрямування. Відвідує школи, де розповідає дітям про важку і криваву боротьбу з окупантами.

Велика родина в колишнього політв’язня – дві доньки, четверо онуків та вісім правнуків. Він вважає, що всі українці повинні згуртуватись, щоб на рідній землі вибороти краще життя для себе і прийдешніх поколінь.

Богдан ЛАДАНАЙ, заслужений журналіст України.

Читайте нас : наш канал в GoogleNews та Facebook сторінка - Новини України