Взагалі про почуття говорити не треба…
Взагалі про почуття говорити не треба. Тому що мені боляче. Ви кричите, а мені – нестерпно. У мене таких почуттів немає; ніколи не було; нічого подібного не відчував; не впевнений, що коли-небудь буде; не знаю, чи здатний на такі почуття; так взагалі просто заздрю (боляче може бути з багатьох причин). Але головне, коли ви говорите про своєму доброму, по мені це відгукується болем. І звичайно в таких випадках я злюся. Мені нестерпно, а ви занурюєте мене в мої болісні переживання.
Щоб ви перестали робити мені боляче, я вам нагадаю, що щастя мовчазно. Або скажу, наприклад, що про любов повинні знати двоє. Або заявлю з обуренням, що говорити про почуття – це хлоп’яцтво. Стриманість у вираженні почуттів – ось чеснота. (Психотравма знайде переконання, яке захистить її найкращим чином). Мене в дитинстві навчили не виражати свої почуття.
***
Мати не вміла, не була здатна їх приймати, витримувати, ідентифікувати емоції, які показував дитина. “Заткнися”, “не ридай”, “вчись терпіти”, “хороші діти так себе не ведуть” – багатьма фразами і способами накладається заборона на прояви злості, роздратування, незгоди, розчарування, ніжності, любові. Так-так, ніжності та кохання – теж.
Це тільки здається, що всі батьки люблять своїх дітей, і всі батьки з радістю приймають і віддають любов. У багатьох випадках батьки самі травмовані і з покоління в покоління передають звичні способі контактування.
Дитина показала свою любов, принесла її батькам, але її не прийняли, не відповіли взаємністю або, гірше того, покарали. Холодом, відстороненням, насильством. “Більше не буду цього робити”, – вирішила дитина, і в дорослому житті заборонила собі показувати почуття. Глибоко в структурі психіки осіло переконання, що виражати себе – загрожує.
***
А ви висловлюєте. І нагадуєте мені ті самі неприємні епізоди з мого дитинства. Я відразу стаю маленьким і нещасним. Навіщо ви це зі мною робите? Перестаньте кричати про свою любов!
